Главная Экономика Книги Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ - Циганкова Т.М.

Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ - Циганкова Т.М.

4.1.4. Національне регулювання ПЗІ

Практично у всіх країнах світу склалася розгалужена система регулювання іноземних інвестицій, що представляє складний комплекс обмежуючих (контролюючих) і стимулюючих критеріїв. [5, с.245-289]

Системи регулювання міжнародної інвестиційної діяльності на національному рівні формуються двома шляхами:

через прийняття єдиного акта, який регулює допуск іноземного капіталу в економіку країн;

через розробку тих чи інших правових актів, що регулюють різні аспекти іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності.

Вибір того чи іншого із зазначених шляхів залежить від ролі конкретної країни на світовому ринку капіталів. Для країн, які активно експортують капітал, характерним є ліберальне ставлення до регулювання іноземних капіталовкладень. Країнам, які переважно імпортують капітал, притаманне прийняття єдиного законодавчого акту щодо міжнародної підприємницької діяльності.

Проте в цілому (і в першому, і в другому випадках) однаковим є перелік питань (об’єктів) регулювання: визначення іноземного інвестора; видів та форм іноземних інвестицій; участі у власності; репатріації прибутку іноземного інвестора; вимог до результатів діяльності іноземного інвестора; системи інвестиційних пільг та обмежень; гарантій щодо прав іноземного інвестора.

Залежно від конкретної стратегічної мотивації приймаючої країни у світовій практиці реалізуються різні варіанти регулювання кожного із цих питань.

До іноземних інвесторів, як правило, належать іноземні фізичні та юридичні особи; особи, які проживають за кордоном; іноземні держави та міжнародні організації. Іноземний інвестор, як правило, кваліфікується за обсягом вкладеного капіталу. Так, у світогосподарській практиці пересічною інвестицією є – 50-100 тис. дол. США, а кваліфікаційною часткою власності в об’єктах інвестування – частка у 20%.

Видами іноземних інвестицій є цінності, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об’єкти підприємницької діяльності з метою одержання прибутку (доходу) або досягнення інших цілей. В цілому ці види інвестицій визначаються однозначно, але можливі й варіації щодо деяких з них, зокрема щодо інтелектуальних інвестицій, векселів, цінних паперів, торгових марок тощо. Зауважимо, що різні країни, які зацікавлені в іноземних інвестиціях, формують різні переліки видів інвестицій.

Ключовим моментом здійснення іноземних інвестицій є питання участі у власності. У світовій практиці є такі основні варіанти вирішення цього питання: збереження державного контролю над стратегічними галузями національної економіки; збереження деяких галузей або видів виробництва під егідою державної власності; часткове зняття обмежень привілейованим інвесторам; 100%-ва власність іноземного інвестора.

Регулювання репатріації прибутку іноземного інвестора включає: вимогу обов’язкового створення резервного фонду, який зберігається у банках приймаючої країни; фіксацію розміру капіталу, який вивозиться (залежно від розміру інвестицій) та прибутку, що отримується (і регулюється як загальними правилами валютного регулювання та угодами про валютне співробітництво, так і спеціальними правилами). Крім того, можливий режим вільного руху капіталу.

Вимоги до результатів діяльності іноземного інвестора визначаються цілями приймаючої країни і диференціюються за певними показниками.

Загалом, ці вимоги ніби модулюють поведінку інвесторів на ринку приймаючої країни таким чином, щоб всі позитивні риси іноземного інвестування відображалися на економіці країни.

Видами вимог до діяльності інвесторів в приймаючій країні є:

форми інвестицій (наприклад, тільки створення спільного підприємства з місцевою фірмою);

асортимент виготовлених інвестором товарів на ринку приймаючої країни;

зайнятість місцевого населення в підприємствах з іноземним капіталом;

зведення об’єму імпортованих інвестором товарів до рівня товарів, що експортуються (вимоги до торгівельного балансу);

збільшення обсягів експорту (вимоги до експортної діяльності);

виробництво або продаж певних товарів у відповідних регіонах приймаючої країни або за її межами;

передача технологій.

Важливо також відмітити, що від зарубіжної компанії, яка прагне вийти на ринок приймаючої країни, можуть вимагати певних підтверджень платоспроможності та наявності депозиту, щоб гарантувати сплату відповідних зобов’язань. Уряд приймаючої країни може поставити вимоги щодо реінвестування місцевого прибутку, а за умов їх невиконання - накласти обмеження на переведення грошових коштів за межі держави.

Оскільки зараз характерною є конкуренція між державами в сфері надходження ПЗІ, то регулювання ПЗІ часто комбінується з різними видами заохочення інвесторів.

Таблиця 7

Форми стимулювання іноземної інвестиційної діяльності [9, с.105]

Разом з тим, експерти висловлюють переважно критичне ставлення до твердження, ніби уряди можуть привабити ПЗІ за допомогою різних заохочувальних програм.

У світогосподарській практиці використовуються різноманітні спеціальні заходи обмеження та контролю за діяльністю іноземного інвестора.

Найбільш рішучою дією уряду приймаючої країни є, експропріація (з або без відповідного процесу та адекватної компенсації) інвестиційних вкладів зарубіжного інвестора. Час від часу національні уряди приймають участь у таких експропріаціях, коли мова йде про крупномасштабні проекти націоналізації (наприклад, націоналізація в 1960-х роках крупних мідних родовищ в Чилі).

Держави можуть заборонити іноземну власність або вимагати підтвердження зарубіжного інвестування. Підтвердження такого роду можуть вимагатися в випадках, коли інвестиції перевищують встановлені грошово-кредитні параметри або надходять до стратегічно важливих, політично та економічно чутливих секторів.

Хоча іноземне інвестування стає дедалі все більш привабливим, ПЗІ в багатьох країнах все ще підлягають жорсткому контролю. З економічної точки зору, основна проблема полягає в тому, що країни не можуть реалізувати всі вигоди від надходження ПЗІ. Наприклад, іноземні інвестори, виходячи з інтересів своєї країни, можуть отримувати складові для виробництва з зарубіжних джерел, що завдає збитку постачальникам приймаючої країни, зменшуючи тим самим вигоди від ПЗІ, і, навіть, створюючи проблеми, пов’язані з платіжним балансом. Якщо мотивом діяльності іноземного інвестора в приймаючій країні є ухилення від національних податків, то формується так зване “безглузде підприємство”, яке лише випускає кінцеву продукцію, не залучаючи до процесу виробництва ні місцевих робітників, ні технологій.

Ще одна проблема, приймаючих країн полягає у тому, що не завжди розмір активів іноземного інвестора може покрити розмір пасивів, які виникають в ході його діяльності. Наприклад, активів іноземного інвестора, що зайнятий у видобувній промисловості не вистачає на те, щоб покрити витрати на усунення збитків, завданих навколишньому середовищу.

Крім того, перед урядами постає, як правило, ряд питань неекономічного плану. По-перше, питання про національну оборону і безпеку. Приймаючі країни не хочуть позбавитися контролю над власною безпекою, тому їх уряди обмежують ПЗІ у відповідних секторах (прикладом можуть бути так звані оборонні контракти). Такі обмеження поширюються як на галузі оборонної промисловості (сталь та енергія), так і на галузі, що можуть трансформуватися на військове використання у випадку військових дій та збройних конфліктів (телекомунікації, судно-будівництво, повітряний транспорт). Держави, що вимушені імпортувати продукцію військової промисловості є дуже чутливими до будь-яких змін в експорті відповідних товарів іншими країнами. Певні обмеження на діяльність іноземних монополій підтримують внутрішні поставки. Але проблема загострюється у випадку, коли підприємства, що працюють на території країни, не є її власністю. Загалом, питання про національну безпеку завжди вирішуються на користь внутрішнього виробника.

По-друге, питання про дієвість регулювання та контролю іноземних інвестицій. Спроби регулювання урядом зарубіжних інвестицій не завжди є вдалими. Наприклад, коли зарубіжні компанії, продаючи складові своїй філії для подальшої обробки, встановлюють занадто високу ціну, що робить обкладання податком прибутку філії не вигідним для приймаючої країни. У багатьох держав податкові системи не настільки вдосконалені, щоб ефективно регулювати трансфертні ціни.

В окремих країнах, що розвиваються взагалі унеможливлюється повноцінний контроль зарубіжних інвесторів і має місце дискримінація місцевих фірм. Актуальною залишається проблема узгодженості дій зарубіжних інвесторів (особливо світових ТНК з національними стратегіями розвитку приймаючих країн.

По-третє, питання про захист місцевої культури. Дослідники багатьох країн працюють над вирішенням питань впливу іноземних інвестицій на національну культуру. Мова йде не тільки про ускладнений доступ місцевих письменників, художників, акторів та інших митців до населення країни через присутність у сфері мас-медіа зарубіжних власників, про “засилля” зарубіжної реклами тощо, але й про безпрецентдентне вторгнення західної культури у самобутну і самоцінну культуру древніх цивілізацій. [11]

Слід зазначити, що обмежувальні та контролюючі заходи урядів приймаючих країн дають неоднозначні ефекти. Так, намагання прямо обмежити ПЗІ або привласнити створені ними прибутки (використовуючи диференційовані податки, ретельний нагляд за інвесторами та вибіркові обмеження) найчастіше призводять до протилежних результатів.

Більшість урядових вимог до прямих іноземних інвесторів (вимоги про місцеві внески, вимоги, щоб місцеві компанії-філії експортували мінімальний відсоток своєї продукції тощо) навряд чи сприятимуть отриманню економічних вигод для країни і можуть мати негативні наслідки у міжнародних масштабах. Наприклад, якщо одна країна робить експорт обов’язковим, експорт іншої країни може бути витіснений, незважаючи на те, що її продукція є більш якісною. Слід зазначити, що деякі вимоги до інвесторів суперечать зобов’язанням перед СОТ.

Система гарантій дотримання прав іноземного інвестора традиційно складається із: гарантій включення прав іноземного інвестора до національної системи права; гарантій дотримання інвестиційних пільг і усталеності законодавства протягом інвестиційного циклу; гарантій від заходів конфіскаційного характеру.

Аналіз зарубіжного досвіду дозволяє зробити висновок про те, що промислове розвинуті країни віддають перевагу фінансовим регуляторам перед фіскальними, оскільки перші більш ефективні, вони забезпечують адресний характер впливу і концентрують зусилля на досягненні конкретних національних та національно орієнтованих результатів. Країни, що розвиваються, та країни з перехідними економіками використовують переважно податкові регулятори та адміністративні заходи, що обумовлено нестачею фінансових ресурсів, нерозвиненістю ринкових інститутів тощо.

Зауважимо, що у розвинутих країнах з метою заохочення приватних інвесторів робити інвестиції у країни, що розвиваються, та у країни з перехідними економіками створюються спеціальні інститути підтримки та стимулювання інвестування за рубіж. Такі інститути функціонують аналогічно інвестиційним банкам чи установам стратегічного розвитку і користуються довірою інвесторів країни базування завдяки своїм суворим фінансовим стандартам і високому ступеню надійності. Приймаючі країни теж зацікавлені у діяльності цих інститутів у себе через вигідні умови їхнього інвестування.

Загальною тенденцією в регулюванні іноземних інвестицій на національному рівні є лібералізація (табл. 4.1)

В період з 1991 по 2000 р. взагалі було введено 1,185 регуляторних змін щодо режиму ПЗІ, з яких 1,121 (95%) були направлені на проведення політики більшої відкритості економіки по відношенню до ПЗІ (табл. 8). Тільки в 2000 р. 69 країн впровадили 150 регуляторних змін щодо більшої відкритості економік.

Таблиця 8

Національні регуляторні зміни, 1991-2000 [7, с.18]

Взаємозв’язки прямого зарубіжного інвестування і торгівлі, становлення систем інтегрованого міжнародного виробництва потребують нових підходів в національних політиках регулювання. Показово, що у своїй діяльності ТНК використовують комплексний підхід до проведення торговельних та інвестиційних операцій, тоді як уряди більшості країн як і раніше розглядають і вирішують ці питання відокремлено. Національна торгова політика і національна політика щодо ПЗІ можуть мати різноспрямовані цільові орієнтації, непогоджене організаційне і ресурсне забезпечення.

Це може приводити до взаємної нейтралізації впливу торгової політики і політики щодо ПЗІ і обумовлювати неефективність загальної стратегії розвитку. З іншого боку, світогосподарська практика демонструє приклади сприяння національному зростанню узгодженої зовнішньоекономічної політики, котра забезпечує значний синергічний ефект.