Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.

7.2. ФІЛОСОФСЬКА СИСТЕМА І. КАНТА

• Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант (1724-1804 рр.). Народився він у сім'ї ремісника в Кенігсберзі, в Східній Пруссії, де провів усе життя. Середню освіту здобув у «латинській школі», вих-вання в якій мало провінційний характер, згодом закінчив філософський факультет університету, після чого дев'ять років працював домашнім учителем. У 1755 р. став магістром і в тому ж році - приват-доцентом Кенігсберзького університету. Приват-доценти не отримували плати за лекції, але одержували від своїх слухачів певну суму грошей. Кант був популярним викладачем і завжди читав по кілька курсів одночасно, тому не відчував нестаткіа Упродовж 1766-1772 рр. працював також бібліотекарем. З 1770 р. Кант став професором і мав заробіток, що задовольняв усі його потреби.

І. Кант відомий своїм скромним і пунктуальним життям, яке стало притчею: ніби історія життя Канта така, що в нього не було ні життя, ні історії. Г. Гейне проводить у зв'язку з цим аналогію між Кантом і Робесп'єром: «Тип міщанина виражений в обох: природа призначила їх зважувати каву і цукор, але доля захотіла, щоб вони зважували інші речі, й одному кинула на ваги короля, іншому - Бога».

• У творчості Канта виділяються два періоди: докритичний і критичний. У докритичний період (до 1770 р.) Кант виступав як вчений - астроном, фізик, географ. Йому належить першість в обґрунтуванні залежності припливів і відпливів від розташування Місяця, а також обґрунтування наукової гіпотези про походження Сонячної системи з гігантської газової туманності. Цю гіпотезу, скориговану великим фізиком Аапласом, астрономи і нині розглядають як один з можливих варіантів пояснення походження Всесвіту.

«І чим більше я розмірковую, тим більше дві речі наповнюють душу мою все новим здивуванням і зростаючим благоволінням: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені».

І. Кант

В працях цього періоду, в знаменитій «Загальній природній історії і теорії неба» (1755 р.) Кант виступає як стихійний матеріаліст і діалектик, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи.

Проте власне кантівська філософія, яка стала основою всієї німецької класичної філософії, сформувалась у критичний період, у його працях «Критика чистого розуму» (1781 р.), «Критика практичного розуму» (1788 р.), «Критика здатності судження» (1790 р.). Усі ці праці пов'язані єдиним задумом і становлять послідовні ступені обґрунтування системи трансцендентального ідеалізму (так Кант називав свою філософську систему). «Критичним» період називається і тому, що філософ поставив завдання провести критичний аналіз усієї попередньої філософії: протиставити критичний підхід догматичному, що панував раніше.

• Предметом філософії Кант робить специфіку суб'єкта, що пізнає, який, на його думку, визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Зробивши припущення, згідно з яким не думка узгоджується з предметом, а предмет з думкою, Кант робить висновок, що пізнання є не спогляданням, а конструюванням предмета, тобто предмет виявляється не вихідним, а кінцевим продуктом пізнання. Пізніше це стали називати «коперниканським переворотом у філософії» (коли Коперник з'ясував, що гіпотеза про обертання небесних тіл навколо Землі не до кінця пояснює рух цих тіл, він спробував досягнути успіху, припустивши, що Земля з планетами рухається навколо Сонця, а зорі залишаються нерухомими).

У філософії Нового часу (до Канта) суб'єктивне начало розглядалось як перешкода на шляху до істинного знання, як те, що спотворює дійсний стан речей (наприклад, вчення про «ідоли» Ф. Бекона). Кант ставить завдання: встановити різницю між суб'єктивними і об'єктивними елементами знання в самому суб'єкті, в різних його рівнях і структурах. Переосмисливши саме поняття суб'єкта, він уперше в філософії стверджує всезагальність суб'єкта. В самому суб'єкті Кант розрізняє два рівні: емпіричний (дослідний) і трансцендентальний (той, що знаходиться по той бік досліду). До емпіричного рівня належать індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального - надіндивідуальне начало в людині, тобто всезагальні визначення людини як такої, людини як представника людства

Одна з основних проблем «Критики чистого розуму» полягає у з'ясуванні можливості достовірного наукового знання. Кант вважає, що достовірне знання - це об'єктивне знання Об' єктивність ототожнюється з всезагальністю і необхідністю. Отже, для того, щоб знання мало достовірний характер, воно повинно володіти рисами всезагальності та необхідності Об'єктивність знання обумовлюється структурою трансцендентального суб'єкта, його надіндивідуальними якостями і властивостями.

Суб'єкту, що пізнає, від природи властиві деякі вроджені (додосвідні, апріорні) форми підходу до дійсності, які з самої дійсності вивести неможливо: простір, час, форми розсудку. Кант детально обґрунтовує відмінність філософських категорій розсудку і розуму як двох рівнів діяльності мислення. «Кожне наше знання, - вважає він, - починається з почуттів, переходить згодом до розсудку і закінчується в розумі, вищого за який не існує нічого для оброблення матеріалу споглядань і зведення його до вищої єдності мислення». Розсудок завжди має скінченний, обмежений характер, а розумові притаманне прагнення до виходу за межі цієї скінченності, пошуку основ, не обмежених рамками остаточного досвіду. Простір і час -це не форми буття речей, що існують незалежно від нашої свідомості, а суб'єктивні форми чуттєвості людини, з самого початку притаманні людині як представникові людства Простір - це апріорна, вроджена форма внутрішнього почуття (або зовнішнього споглядання). Час — це апріорна форма внутрішнього почуття (внутрішнього споглядання). Математика як наука можлива на основі функціонування простору (геометрія) і часу (арифметика).

Апріорні форми чуттєвості - простір і час - створюють передумови достовірності математичного знання. Але реалізація цих передумов здійснюється на основі діяльності іншої пізнавальної здатності - розсудку. Розсудок — це мислення, яке оперує поняттями і категоріями. Він виконує функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу, організованого за допомогою апріорних форм споглядання. Отже, не предмет дає джерело знань про нього у вигляді понять і категорій, а, навпаки, форми розсудку - поняття і категорії - конструюють предмет. Тому й узгоджуються з нашими знаннями про них. Кант вважає, що ми можемо пізнати тільки те, що ми створили. Поняття і категорії мають незалежний від індивідуальної свідомості необхідний і всезагальний характер. Тому знання, що ґрунтується на них, набуває об'єктивного характеру. Отже, розсудок упорядковує відчуття людини (здійснює «апріорний синтез») за допомогою дванадцяти категорій, які і є «апріорними формами розсудку». «Апріорний синтез» чуттєвих даних - це нетворча діяльність на базі формальної логіки.

Лише на рівні Розуму, який «задає» цілі, що забезпечують єдність синтетичній діяльності розсудку, здійснюється «вищий синтез». Він полягає у поєднанні теоретичної сфери, представленої розсудком, з практичною, яка розуміється переважно як морально-етична сфера.

• Теорію пізнання Канта можна подати так: існують речі самі по собі, які діють на органи чуттів людини і породжують різноманітні відчуття. Такі відчуття упорядковуються апріорними формами чуттєвості -простором і часом, фіксуються як протяжність. На основі цих перетворень формуються сприйняття, які мають суб'єктивний та індивідуальний характер. Діяльність розсудку на основі форм мислення - понять і категорій - надає цим сприйняттям всезагальний і необхідний характер. Отже, річ сама по собі через канали органів чуттів, форми чуттєвості і розсудку стала здобутком свідомості суб'єкта, «з'явилася йому», і він може зробити про неї певні висновки. Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта, називаються феноменами (ті, що являються). Людина може знати тільки феномени. Які ж речі самі по собі, тобто які їх якості, властивості, взаємовідношення поза свідомістю суб'єкта, людина не знає і знати не може. Тому речі самі по собі для людини стають «речами в собі» - ноуменами (недосяжними для раціонального пізнання), непізнанними, нероз-критими. Предметний світ, незалежний від свідомості (відчуттів, мислення), впливає на органи чуттів. Але світ сутностей - це світ «речей у собі», тобто не пізнається розумом, є предметом віри (Бог, душа, безсмертя). Отже, «речі в собі» трансцендентні (від лат. transcendens - той, що виходить за межі), існують поза часом і простором Кант підкреслює неможливість пізнання «речі в собі» і можливість пізнання тільки «явища». Така позиція дістала назву агностицизму (від грец. agnostos - незнаний).

Кант вважав, що у людини немає засобів установити зв'язок, зіставити феномени і ноумени. Звідси висновок про обмеженість можливостей у пізнанні форм чуттєвості та розсудку, яким доступний тільки світ досвіду. Все, що знаходиться за межами досвіду, може бути досягнуто тільки розумом. Він - найвища здатність суб'єкта, яка керує діяльністю розсудку, ставить перед ним цілі. Під впливом розуму розсудок прагне до абсолютного знання і виходить за межі досвіду, завдяки чому впадає в ілюзії і суперечності. Доказом того, що ідеям розуму не може відповідати реальний предмет, що розум спирається на уявні ідеї, служить вчення Канта про антиномії розуму. Антиномії (від гр. antinomia - суперечність у законі) - це суперечливі взаємовиключні положення Наприклад, можна довести, що світ безмежний у просторі та часі і те, що він має межі. Можна знайти докази буття Бога і навпаки. Антиномії мають місце там, де за допомогою обмеженого людського розсудку намагаються робити висновки не про світ досвіду, а про світ «речей у собі». Але Кант заперечує всі існуючі «теоретичні» докази буття Бога: його існування можна довести лише досвідом. Хоча в існування Бога потрібно вірити, тому що цього вимагає «практичний» розум, тобто наша моральна свідомість.

Водночас це не означає, що світ недосяжний для людини, яка є жителем двох світів: чуттєво сприйнятого і осягнутого розумом. Перший -це світ природи, другий - це світ свободи. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум, в якому ідеї свободи, безсмертя, Бога набувають значення «постулатів» моральної поведінки, оскільки «допомагають» нашим прагненням у досягненні найвищого блага. Кант, по-перше, виводить взаємну рівність усіх людей, а по-друге, обґрунтовує людську свободу автономністю людей та їхнім правом розпоряджатися собою і речами.

• Характерною рисою моральної теорії Канта є обґрунтування найвищої онтологічної цінності людини відносно природи. Як істота, здатна до автономної мотивації, людина є «ціллю в собі», тоді як тварина - лише простим «засобом». Розуміння сутності моральних правил Кант вважав одним з найважливіших завдань філософії. Як природна істота людина підкоряється необхідності, а як моральна - належить до трансцендентного світу, і в цій якості вона вільна. Як моральна істота людина підкоряється тільки моральному обов'язкові.

Свобода є доказом існування морального закону. Поведінка людини щодо морального закону мотивується тим, що інші люди, відносно яких вона діє, проявляють теж таку автономію, або вони є цілями в собі, але ні в якому разі не засобами для діяльності когось іншого. Тому формула «категоричного імперативу» (вищого практичного принципу щодо ставлення до людської волі), яка передбачає зміст моральної поведінки, звучить так:

«Роби так, щоб використати людину для себе так само, як і для когось іншого, завжди як мету і ніколи тільки як засіб». Іншими словами, моральний закон передбачає недоторканність іншої людини («інша людина повинна бути для тебе святою»). Людина — завжди мета і ніколи — засіб. Форму моральної поведінки Кант висловлює так: «Роби так, щоб максима твоєї поведінки на осно

«Необхідним доповненням до розуму є щось, що виходить за рамки міркувань, що знаходиться все-таки в розумі, яке ми, мабуть, можемо назвати (під іменем свободи, надчуттєвої здатності осягати причинність у нас), однак не можемо зрозуміти».

І. Кант

«Обов'язок стосовно себе полягає в тому, щоб людина дотримувалася людської гідності в самій собі».

І. Кант

ві твоєї поведінки могла стати загальним природним законом». Отже, моральна поведінка, за Кантом, характерна тим, що вона, з одного боку, відповідає закону, з другого - її мотивацією є гідність людини.

• Кант розрізняє теоретичну і практичну філософію, її розмежування зберігається лише з точки зору суворого дотримання граней між окремими сторонами людських відносин і світом, тобто на основі відмінностей теоретичних і практичних підходів. Тому пріоритет пізнання, що базується на практичній поведінці, перед суто теоретичним пізнанням стосується у Канта лише моральної сторони. Німецька філософська громадськість у теоретичній філософії Канта, з одного боку, вбачала «моральний доказ існування Бога», з іншого -ліквідацію меж між теоретичною і моральною філософією, а в світоглядному плані - схильність до пантеїзму. Г. Гейне, стверджуючи, що Кант знаходить Бога для теоретичного розуму за допомогою практичного, іронізує: «Він вчинив так мудро, як один мій приятель вестфалець, який розбив усі ліхтарі в Геттінгені і, стоячи в темряві, мав довгу промову про практичну необхідність ліхтарів, які він розбив лише з тією теоретичною метою, щоб довести нам, що ми без них нічого не можемо бачити». У своїй філософській системі Кант поставив питання:

• Що я можу знати? (філософія);

• Що я повинен робити? (мораль);

• На що я можу сподіватись? (релігія);

• Що таке людина5 (антропологія).

• Відповідь на ці питання змусила звернутися до аналізу пізнавальної діяльності, що зробило його теорію філософією трансцендентального суб'єкта. Таким чином, Кант висунув нову концепцію суб'єкта, на основі якої він проводить розподіл буття на світ природи і світ людини, в яких діють свої можливості та закони і між якими існують свої суперечності.