Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.

18.2. ПРИНЦИП ДЕКОНСТРУКЦІЇ

Постмодернізм виник у лоні гуманітарного знання й аналітичної західної філософії, виявивши глибинні риси кризи класичного раціоналізму, сцієнтизму і гуманізму. Філософські джерела постмодернізму - феноменологія, структуралізм, герменевтика. Чіткість визначення концептуальних

«Через галузь первісного, яка поєднує людський досвід з часом природи і життя, з історією, з нашаруваннями культурного минулого, сучасна думка прагне відтворити людину у всій її само-тотожності - в тій повноті або в тій порожнечі, якою сама вона є; відтворити історію і час у тому ж повторенні, яке вони роблять неможливим, але до якого вони спонукають думку; і відтворити саме буття в тому, що воно є».

М. Фуко

інновацій постмодернізму ускладнюється через компілятивність думки, ультрадіалектичні формулювання, безліч неологізмів, вишуканість стилю, тематичну ширину публікацій, метафоричність. Тим не менше основні контури філософського постмодерністського проекту окреслити можливо. Вони полягають у тотальній критиці класичного раціоналізму (фундаменталізму, об'єктивізму, істинності) і в переході до лінгвістичної парадигми філософії, заснованої на релятивізмі, суб'єктивізмі та анти-теоретизмі.

Основними засобами реалізації задуму виступають текст/контекст (нова мова філософії) і принцип деконструкції. Автор деконструкції Ж. Дерріда починає ревізію філософського раціоналізму зі зруйнування типології та ієрархії філософських проблем, які узвичаїлись і через те стали догмами, розмиває межі між філософією, літературою і критикою, урівнює (уподібнює) філософію і поетичну рефлексію, Постмодерністи вважають, що письменники, логіки, фізики, моралісти роблять одне і те ж -створюють і перетворюють системи опису об'єктів. Результатом цієї діяльності є нескінченні розмови всередині локальної спільноти відповідно до її традицій.

Деконструкція - найбільш радикальний метод філософської критики, для якої попередня філософія - це писемність. «Тільки те, що написано, дає мені існування, бо воно називає мене». Обґрунтовуючи свій аналіз роману «Мобі Дік» Г. Мелвілла, постмодерніст Р. Сальдівар заявляє: «Деконструкція не означає деструкції структури твору, не має на увазі вона також і відмову від наявних структур (у даному разі структур особистості і причинності), які вона піддає розчленуванню. Замість цього деконструкція є демонтажем старої структури, здійсненим з метою показати, що її претензії на безумовний пріоритет є лише результатом людських зусиль і, таким чином, можуть підлягати перегляду. Процес деконструкції - всього лише попередній і стратегічно привілейований момент аналізу. Вона в жодному разі не передбачає своєї остаточності і є попередньою тією мірою, якою завжди повинна бути жертвою своєї власної дії».

Смисл деконструкції як специфічної методології дослідження літературного (філософського) тексту полягає у виявленні внутрішньої суперечності тексту, прихованих і непомітних не лише для недосвідченого, «наївного» читача, але й «вислизаючих» від самого автора «залишкових смислів», що перейшли у спадок від мовних, інакше - дискурсивних, практик минулого. Вони «закріпилися» у мові у формі неусвідомлених мисленнєвих стереотипів, які в свою чергу так само несвідомо і незалежно від автора тексту трансформуються під впливом мовних кліше його епохи.

«Відповідно до законів своєї логіки деконструкція критикує не тільки внутрішню будову філософем, одночасно семантичне і формальне, але й те, що їй помилково приписується ним як їхнє зовнішнє існування, їхні зовнішні умови реалізації: історичні форми педагогіки, економічні або політичні структури цієї інституції. Саме тому, що вона зачіпає основоположні структури, «матеріальні» інституції, а не лише дискурси, деконструкція відрізняється завжди від простого аналізу або критики».

Ж. Дерріда

Все це веде до виникнення в тексті так званих «невирішуваностей», тобто внутрішньо логічних тупиків,  немовби первісно властивих природі мовного тексту, коли його автор думає, що відстоює одне, а насправді виходить щось інше. Виявити ці «невирішуваності», зробити їх предметом ретельного аналізу і є завданням  критика-деконструкти-віста. Сама по собі деконструкція ніколи не виступає як суто технічний засіб аналізу, а завжди постає як своєрідний деконструктивно-негативний   пізнавальний імператив  постмодерністської чуттєвості (як способу ставлення до світу і його розуміння). Результатом погляду на філо-софію-як-на-літературу  є  глибока  деконструкція  історії філософії, котра виступає у вигляді дезорганізації, рекомпозиції і навіть «четвертування» (передусім гегелівської діалектики). Постмодернізм критикує розум (раціоналізм) за інструменталізм і недостатню комунікатив-ність. «Новий» філософський розум, на відміну від раціонального, стверджує парадигму лінгвістичної поведінки (Р. Рорті), для якої характерна загальна установка на «розмивання контурів», «переломи, отвори, вирізи, краї, тріщини, обриви». «Найглибше - це шкіра». Нова раціональність — це сформований на основі інформаційної культури ірраціоналізм, який виріс із визнання символічних і віртуальних реальностей третім, поряд з матеріальним та ідеальним, типом реальності. На

відміну від проекту модерну, який включає вектор трансцендентності (метафізики, ідеалу вічного гармонійного буття), постмодерн реалізував «пейзаж без неба» (Ф. Ніцше). Для постмодерну таїна (суть) речей полягає у тому, що в них немає сутності.

«Деконструкція - це не демонтаж структури тексту, а демонстрація того, що вже демонтовано».

Дж. Міллер

Постмодерністський текст характеризується такими рисами: інтертекстуальність, іронія, метамовна гра, «переказ у квадраті». Дерріда і Ліотар утворюють «країну дискурсів», яка є суцільною метафоризацією та інтерпретацією тексту, що веде до втрати межі, котра відокремлює серйозну теоретичну роботу від естетично екстравагантних мовних ігор. Мова філософії наближається до естетичної мови, знищує міф про категоріальний центр і формує багатовимірний смисловий простір - «текст без меж». Постмодерністи відмовляються від фіксованої значущості тексту, вважаючи, що актом створення смислу є читання. Головне - «не що сказав автор, а чого не сказав і чому» (Ж. Дерріда).

Найважливіше питання для філософії - бути чи не бути їй теоретичною раціональною діяльністю - безпосередньо пов'язується з питанням про універсальність західної раціональності. Позбавлення онтологічного статусу світу знань і знань про світ приводить постмодерністів до деконструкції істини і об'єктивності. Істина для постмодерніста - «реліктовий принцип»; здоровий глузд - «вегетеріанство» (Рорті), тому немає «привілейованих дискурсів», дискурси завжди мультикультурні. Це означає, що кожне суспільство відповідно до його культури та історії виробляє своє розуміння істини та її критеріїв. Те, що істинне для Заходу, - неістинне для Сходу. Звідси необмежений плюралізм, тотальний лібералізм у виробленні і виборі дискурсів з установкою на оригінальність, свободу, новизну - свободу особистості. Свободу бути собою! - ця світоглядна платформа спрямована проти універсалізму наукового знання.

Модель пізнання реальності, запропонована постмодернізмом, - безперервна варіативність. У ній сублімовано «детериторизацію», безмежну і примхливу рухливість, блукання по степу, яке не знає дороги, відразу до лісу (адже він є кореневищем нерухомої реальності, яка «вросла» в землю) (Дельоз, Гваттарі). Постмодерністський текст характеризують імпресіонізм, неверифікованість, елімінація (виключення) суб'єкт-об'єктивних відношень. Проте не слід забувати, що він спрямовується до вироблення альтернативних філософських процедур, здатних «схопити» повноту життя.