Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.

18.5. КОНЦЕПЦІЯ СОЦІУМУ В ПОСТМОДЕРНІЗМІ

Зміст постмодерністських поглядів на суспільство обумовлюється культурною атмосферою кінця XX ст., онтологічну основу якої становить пост-індустріальне або інформаційне суспільство. Діалогічність, культурна поліфонія, плюралізм і лібералізм сучасного західного суспільства створили передумови для вироблення радикальної стосовно проекту модерну методології розуміння історії і соціуму. В рамках цієї методології сформульовано основну вимогу постмодернізму до історії: у неї немає єдиної основи, і тому одиничне подавляє універсальне, загальне.

Історична свідомість початку XX ст. ґрунтується на уявленні про те, що історія - це процес закономірної зміни епох. Постмодернізм твердить про епоху «гіперконформізму», яка своїм утвердженням знищує всі закони, принципи й апріорні схеми історії. їх місце займає «суспільство спектаклю»; хід історії, як і соціальні зв'язки, наповнюються мовними іграми, що робить історію «олітературеною». Історія постає як «м'яка», несубстанційна, міжструктурна реальність (думати про минуле, а не досліджувати його) з домінуванням комунікативного фактора. Зростання і збільшення поверхового рівня, нарцисизму теперішнього, одночасність різночасового створює відчуття «кінця історії» (Фуко), «кінця соціальності» (Бодрійяр).

«Технонаука, яка стає технокультурою, вже не прискорює Історію, а породжує запаморочливе прискорення реальності, позбавлене будь-якої правдоподібності».

П. Віріліо

Нова епоха нічим не зобов'язана попередній і нічого не може передати наступній, оскільки заснована на «радикальній перервності».

Разом з тим подібна перервність містить у своєму «центрі» «особистість - текст», яка вільно конструює ритм чергування образів і архетипів. Цей ритм створює

характеристики морально-етичної системи, і врешті-решт він структурує суспільство. У постмодерністському дискурсі історії, окрім ритму мови (оповідання), нічого змістовного більше немає. Важливими є не факти, а зв'язки між ними; «океан» сюжету утворюється по одній краплині.води (по особистості оповідача). Історія і реальність роз'єднується, історія «розпочинається» в інформаційних потоках, нескінченно плюралізуючись у відображеннях віртуальної реальності

Постмодернізм оголошує, що прогрес є рутиною, а віра в нього - «містечковою» і європоцентристською. Прогрес критикується за техногенність; емансипація - за суміщення індивідуальної свободи і громадського порядку; демократія — за імператив совісті. Замість звичних цінностей постмодернізм створює поверхову, горизонтальну модель суспільства, вільну від утопій майбутнього і міфів минулого, орієнтовану на технології права і компромісу.

Уявлення про сучасне суспільство та його перспективи у постмодернізмі стали результатом хаотизації історії. Соціальна доктрина постмодернізму ґрунтується на таких тезах:

• суспільство являє собою не кінофільм, а «моментальний знімок» і тим самим протиставляє себе «сфері принципової координації» (цілісності);

• у суспільстві, де є можливими проекти і проектування, відсутнє ціле-покладання; суспільство втрачає інтерес не лише до високих, але й до скромних цілей, через що настає «гіпертрофія засобів і атрофія цілей» (П. Рікер);

• суспільство втратило системність і цілісність; на зміну продуктивному (творчому) порядку прийшов репродуктивний (нетворчий, схематичний) порядок;

• інформаційне суспільство характеризується зміною сутності соціалізації: девіації (відхилення) важливіші, ніж класична «спокійна» соціальність. Звідси постійний акцент на маргінальностї (М. Фуко), на «чорних дірах» соціальності - аморфних деструктурованих масах (Ж. Бодрійяр), на філософії повсякденності.

Стосовно соціальної організації постмодернізм демонструє її радикальне неприйняття, заперечення можливості особистості бути відповідальною за свої дії, її нездатність протистояти могутності надособових структур. Тому його лейтмотивом є звільнення від гніту влади, традиційних ціннісних регулятивів, звичних норм, правил і соціальних залежностей. Таке нове самовідчуття індивіда в суспільстві вимагає й нових етичних орієнтирів, і вони знаходяться. Наприклад, М. Фуко створює ситуаційну етику - «етику контексту». Етична регуляція виявляється у бажанні кинути виклик «будь-якому зловживанню владою», «хто б не був його автором, хто б не був його жертвою». Соціальні виміри людськості - це не глобальні моральні норми, а інтерпретація влади, конституції, їх зміни і практична реалізація. Потрібно пропонувати не утопію, а правила інтерпретації законів, управління.

Критерієм поділу на соціальні верстви у постмодернізмі є рівень споживання, який створює суспільство всезагального конформізму і компромісу. Соціальна парадигма постмодернізму - ліберальний плюралізм, який означає перехід від епохи «індивідуалістичного атомізму» до «плюралістичного молекуляризму». Особливе значення тут мають зростання толерантності, демасифікація, значущість «одиниці» (окремої людини), її права і свободи. Ліберальні свободи, відмова від політизованості, унікальність людини - це особливі риси й акценти, які роблять постмодернізм привабливим для інтелектуалів.

«Дві форми шоу-влади - концентрована і дифузна - літають над реальним суспільством і як його мета, і як його неправда. Перша форма, сприяючи ідеології, яка концентрується навколо диктаторської особи, виконує завдання тоталітарної контрреволюції, як фашистського, так і сталінського типу. Друга, спонукаючи людей найманої праці користуватися своєю свободою вибору для споживання широкого масиву пропонованих послуг, являє собою американізацію світу, процес, який у певних відношеннях лякав, але також і успішно спокушував ті країни, де було можливо підтримувати традиційні форми буржуазної демократії» .

Г. Дебор

висновки

Постмодернізм сьогодні є новою тенденцією в культурному самоусвідомленні розвинених західних суспільств, яка містить недовіру до описовості (наративів), вихід з обігу «наративного механізму легітимації» попередньої доби, який тримався на звернених у майбутнє ідеях прогресу, послідовного розвитку свободи, емансипації особистості, великої мети та великого героя, універсальності знань, індустріально-технічного розвитку, звільнення людства від тягаря повсякденної праці. Глобалізація останніх десятиріч породила нескінченну кількість невизначеностей, які дають розуміння, що ми маємо справу не з новим світовим порядком, а з неспокійною, «зсунутою» планетою. У соціальній теорії постмодернізм означає новий напрямок, який ставить за мету пояснити процеси навколишньої дійсності, стимулює розробку багатовимірних уявлень про пріоритети, цілі й завдання людства, ініціює виникнення поліваріантних способів, засобів, стратегій їх здійснення.

Ситуація постмодерну орієнтує на подолання етики антропоцентризму з його ставленням до навколишнього світу як до засобу самоствердження в ньому людини-господаря, абсолютного володаря та повелителя. За нових обставин стає зрозумілим, що загадка людини полягає не в тому, в який бік вона змінюється, а в тому, що вона взагалі не змінюється. І саме внаслідок цієї незмінності загальний стан світу стає дедалі гіршим. Разом з тим постмодернізм дає сучасній людині шанс полишити універсум і нарешті знайти спокій для себе, інтуїтивно орієнтуючись у подальшому на «ієрархію припустимого» як на найменше зло: «На що піде зрубане дерево: на будівництво храму чи на побудову шибениці?» Ієрархія припустимого пояснить різницю миттєво, хоча загубленого дерева буде шкода в обох випадках. Саме в цьому полягає морально-духовний вимір постмодерної ситуації та постмодерного світосприйняття.

Постмодернізм переносить центр уваги з логоцентризму на «тіло-центризм». Заслуга останнього в тому, що він зафіксував важливий момент - відхід свободи і відповідальності за межі психосоматичної цілісності особистості. Мова йде не стільки про дегуманізацію, скільки про перспективи нового гуманізму. Постмодерністські рефлексії не створюють і не відтворюють гармонії. В них подвоюються, потроюються і помножуються без потреби сутності, забиваючи свідомість відтворенням уже відомих шаблонів і штампів. Але розум дано людині для усвідомлення глибини буття. Адже зло є більшим добром, тому що вказує на наявність шляху і необхідності його пошуку. Так і постмодернізм вказує на хибні думки і необхідність відповідальної роботи розуму і душі. Значення постмодернізму полягає насамперед у новій постановці проблеми свободи і відповідальності. Деконструкція як деперсоналізація стає передумовою нової філософії моральності особистості.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

• В чому полягає сутність «проекту постмодерну» і яка його відмінність від «проекту модерну»?

• Чи відповідає постмодернізм вимогам і запитам сучасності, чи є тільки «інтелектуальною оманою» його представників?

• Які найважливіші фактори формування і становлення феномена постмодернізму?

• Охарактеризуйте ціннісні орієнтації постмодернізму на відміну від модернізму стосовно ставлення до дійсності.

• Визначте ключові поняття постмодернізму. В чому полягає їх відмінність від традиційних філософських категорій?

• Що таке деконструкція і яке її місце у формуванні гносеологічних орієнтацій людини?

• Дайте характеристику «тілоцентризму» як головної антропологічної риси постмодернізму.

• Чи відповідає, на вашу думку, філософія постмодернізму духовним запитам сучасної людини?

ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ

«Подумати тільки, все в нашій білдопедичній культурі, в нашій енциклопедичній політиці, у всіх наших засобах телекомунікацій, у нашому телематико-метафізичному архіві, в нашій чудовій бібліотеці, - все ґрунтується на протокольному статуті одної аксіоми, яку можна було б зобразити, розкласти на одній великій, звичайно ж, поштовій листівці, наскільки це просто й елементарно, певна коротка незвична стереотипність (головне - не говорити і не думати нічого такого, що здатне вивести зі звичних рейок і внести перешкоди в телеком). І цей статут на основі зазначеного проголошує: Сократ був до Платона, а між ними пролягає у звичайному порядку проходження поколінь не-зворотний етап спадкоємності. Сократ був до Платона, не перед ним, а саме до. Отже, його місце позаду Платона, і статут прив'язує нас до такого порядку: тільки так потрібно орієнтуватися в мисленнєвому процесі, тут ліво, тут право, крокуй. Ніцше повірив, як і всі на світі, що Сократ не писав, що він був до Платона, який тією чи іншою мірою творив під його диктовку, і навіть дозволяв йому творити самому, здається, так він десь говорив. З цієї точки зору, Ніцше повірив Платону і тим самим нічого не перевернув. Увесь «переворот» якраз і полягав у такій легковірності. Це тим більше правда, що кожного разу воно «тим більше» відрізнятиметься від попереднього і кожного разу розбиватиметься доостанку по-різному, від Фрейда до Гайдеггера... Врешті-решт приходиш до того, що перестаєш розуміти, що означає йти, йти попереду, йти позаду, передбачати, повертатися, що означає різниця між поколіннями, що означає успадковувати, писати свій заповіт, диктувати, говорити, писати під диктовку і т. д. І, нарешті, спробувати побити один одного. Все це не сходиться, і не мені вас цього вчити без яких-небудь наслідків».

(Деррида Ж. О почтовой открытке от Сократа до Фрейда и не только. -Мн.: Современный литератор, 1999. - С. 35-36).

Прочитайте наведений уривок і визначте, наскільки міркування мислителя-постмодерніста відповідають традиційним філософським розмислам.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Делез Ж., Гваттари Ф. Капитализм и шизофрения: Анти-Эдип. - М., 1990.

2. Аемичев А. Дискурсы смерти. Введение в философскую танатологию. -СПб., 1997.

3. Деррида Ж. О почтовой открытке от Сократа до Фрейда и не только. -Мн., 1999.

4. Ильин И. П. Постмодернизм. Словарь терминов. - М., 2001.

5. Лакан Ж. Инстанция буквы в бессознательном, или Судьба разума после Фрейда. - М., 1997.

6. Лиотар Ж. Ф. Состояние постмодерна. - СПб., 1998.

7. Мон Ф. Тексты и коллажи. - М., 1993.

8. Подорога В. Метафизика ландшафта. - М., 1996.

9. Тулъчинский Г. А. Самозванство. Феноменология зла и метафизика свободы. -СПб., 1996.

10. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. - СПб., 1994.