Главная Экономика Капітал банку: питання теорії і практики - Алексеєнко М.Д.

Капітал банку: питання теорії і практики - Алексеєнко М.Д.

РОЗДІЛ 4. ФОРМУВАННЯ БАНКІВСЬКИХ РЕСУРСІВ НА ПОЗИЧКОВІЙ ОСНОВІ

4.1. Роль міжбанківського кредиту у формуванні банківських ресурсів

До позиченого капіталу банку належать кредити, отримані в інших банках. Міжбанківські кредити відіграють особливу роль у формуванні банківських ресурсів. Їх місце у пасивах банків характеризують такі дані (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

МІЖБАНКІВСЬКИЙ КРЕДИТ У ПАСИВАХ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ УКРАЇНИ*

*1: {На 1.01.1999 р. сума включає заборгованість перед НБУ і бюджетними установами}

*2: {На 1.01.1999 р. сума включає загальну заборгованість перед банками. На 1.01.2002 р. залишки на коррахунках окремо не виділено.}

* Складено за: Вісник НБУ. — 1999. — № 3. — С. 27 — 30; 2000. — № 3. —С. 27 — 34; 2001. — № 3. — С. 15; 2002. — № 3. — С. 12 — 16.

З наведених даних видно, що питома вага сумарних зобов’язань у пасивах банків за аналізований період збільшилася на 5,8 процентного пункту. Водночас заборгованість перед НБУ за 2001 р. зменшилася і становила на 1.01.2002 р. 2,4 % від усіх пасивів банків. Заборгованість за міжбанківськими кредитами та депозитами за 2001 р. зросла на 855,3 млн грн., або на 24,8 % (за 2000 р. обсяг міжбанківських кредитів і депозитів зросли на 57,5 %). Тобто темпи приросту цього показника порівняно з 2000 р. були більш як удвічі нижчими.

Ключовим моментом у визначенні ролі міжбанківського кредиту у формуванні ресурсної бази банків є питання його призначення. Специфіка міжбанківського кредиту полягає насамперед у можливості оперативного одержання коштів банками, в яких виникла потреба в додаткових ресурсах. Банки, які нормально функціонують, використовують міжбанківський кредит як інструмент регулювання власної ліквідності та платоспроможності. За сучасних умов міжбанківський кредит практично є єдиним інструментом, з використанням якого банки можуть реально розв’язувати проблеми поточної ліквідності та додержання окремих економічних нормативів, що регулюють банківську діяльність. Фактично міжбанківський кредит використовується як короткостроковий, може бути епізодичним і надаватися за встановлення між банками кореспондентських відносин.

Використання міжбанківського кредиту дає змогу банкам-кредиторам розмістити їхні тимчасово вільні ресурси в інших банках з метою одержання доходів, а банкам-кредитоодержувачам розширити обсяги своїх активних операцій. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори дістають змогу встановлювати ділові партнерські стосунки з іншими банками. Розмістити банківські ресурси — це лише один бік справи. Необхідно мати гарантію своєчасного та повного їх повернення, тобто мінімізувати кредитний ризик. Передусім це передбачає визначення кредитоспроможності банку-позичальника. Банкам-кредиторам вигідніше (за інших рівних умов) надавати міжбанківські кредити, ніж кредитувати суб’єктів господарювання, оскільки останнім, як правило, притаманна нижча надійність, ніж банкам. Проте практика доводить, що це не завжди так, ринок міжбанківських кредитів може бути надто ризиковою сферою розміщення ресурсів. Окремі банки, зробивши вибір між ризиком і прибутком на користь останнього, опинилися на межі банкрутства. Неспроможність навіть одного банку виконати свої боргові зобов’язання створює проблеми для всієї банківської системи. Так, 1994 р. у банківській системі України склалася кризова ситуація, однією з причин якої було неповернення окремими банками міжбанківських кредитів. Зокрема, ризикова кредитна політика банку «Алекс» призвела до того, що, намагаючись поліпшити своє фінансове становище, він залучив значні суми міжбанківських кредитів, але повернути їх не зміг — 79 банків-кредиторів утратили ресурсів на загальну суму 700 млрд українських карбованців, що перевищило власні кошти цього банку в 10 разів. Після краху банку «Алекс» хвиля банкрутств докотилася й до інших банків. За підсумками 1994 р. 10 українських банків були офіційно оголошені банкрутами, 105 банків закінчили рік зі збитками.

Аналогічна ситуація була і в Росії, де крах ринку міжбанківських кредитів у серпні 1995 р. завдав значних збитків банкам, чимало з яких збанкротували. Тому нині банки обережно підходять до вирішення питань про видачу міжбанківських кредитів. Їх дохідність перестала бути основним орієнтиром, а сам ринок міжбанківських кредитів почав переважно використовуватися з метою регулювання банківської ліквідності. Це унаочнюють дані табл. 4.2. Тому нормально функціонуючим слід уважати банк, що не лише отримує міжбанківські кредити, а й сам надає їх.

Таблиця 4.2

ПРОЦЕНТНІ СТАВКИ БАНКІВ ЗА НАДАНИМИ КРЕДИТАМИ ТА ЗАЛУЧЕНИМИ ДЕПОЗИТАМИ НА МІЖБАНКІВСЬКОМУ РИНКУ*

(середньозважена річна, %)

*Складено за: Бюлетень НБУ. — 2002. — № 2. — С. 98.

Використання міжбанківського кредиту дає можливість банку-позичальнику виконувати вимоги центрального банку з обов’язкового резервування. Це пов’язано з тим, що для банку-позичальника такий кредит не є залученими коштами. Водночас міжбанківський кредит входить до складу кредитів, під які банки-кредитори повинні створювати резерв для покриття кредитних ризиків.

Існує безпосередній взаємозв’язок і залежність між призначенням міжбанківських кредитів і розміром процентної ставки. Відповідно до ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях. Разом з тим ст. 48 передбачається, що банк не може надати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки, виплачуваної ним за депозитами (за винятком якщо за здійснення такої операції банк не матиме збитків). Фактично йдеться про неврегульованість питання про процентну ставку по кредитах, обмеження оперативної самостійності банку у визначенні ціни проведених ним кредитних операцій. Ціна кредиту може визначатися банком відносно окремо залученого депозиту та/або відносно «портфеля» залучених депозитів. Наголосимо, що банк за окремими видами депозитів (наприклад, до запитання) сплачує нижчий, ніж за строковими депозитами, процент або не виплачує його взагалі. Крім того, банки мають і власний капітал. Тому фактична ціна ресурсів банку, який має великий власний капітал і значну клієнтську базу, буде нижчою, ніж ціна коштів, залучених банком у строкові депозити чи міжбанківські кредити. Неврегульованість положень згаданих вище статей Закону може призвести до штучного завищення розміру ставок кредитування кінцевого позичальника. Більше того, як потрібно діяти банку, якщо він бере міжбанківський кредит не з метою подальшого розміщення ресурсів, а для регулювання резервних вимог Національного банку України? Ціна таких міжбанківських кредитів залежить від ситуації на грошовому ринку. Не раз траплялося, що банки з метою виконання резервних вимог і/або окремих економічних нормативів залучали кошти на короткий термін під процентні ставки, які суттєво перевищували, зокрема, розмір облікової ставки Національного банку України.

Отже, доцільно законодавчо врегулювати питання визначення ціни банківських операцій та послуг, залишивши повноваження на це за банками, як і передбачено ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Властивість міжбанківського кредиту забезпечувати поточну ліквідність та підвищувати платоспроможність банків-позичальників безпосередньо пов’язана з властивістю перерозподілу банківських ресурсів між окремими банками, регіонами країни, галузями економіки та між різними країнами. Такий перерозподіл ресурсів реалізується через здійснення міжбанківських розрахунків, мультиплікації кредиту та міжбанківського кредитування. В останньому випадку відбувається безпосереднє надання міжбанківських кредитів і/або розміщення міжбанківських депозитів. Залучені кошти банків на міжбанківському ринку України характеризують такі дані, наведені у табл. 4.3.

Таблиця 4.3

КОШТИ, ЗАЛУЧЕНІ БАНКАМИ НА МІЖБАНКІВСЬКОМУ РИНКУ УКРАЇНИ*

Складено за: Бюлетень НБУ. — 2002. — № 2. — С. 98.

В Україні, у зв’язку з впровадженням електронних розрахунків, міжбанківське кредитування здійснюється шляхом прямих контактів між банком-кредитором і банком-позичальником. Суб’єктами таких кредитних відносин виступають комерційні банки та Національний банк України, які одночасно можуть бути як позичальниками, так і кредиторами. Про розвиток міжбанківського кредитування в Україні свідчать такі дані (табл. 4.4).

Таблиця 4.4

КРЕДИТИ, НАДАНІ БАНКАМИ НА МІЖБАНКІВСЬКОМУ РИНКУ УКРАЇНИ*

*Джерело: Бюлетень НБУ. — 2002. — № 2. — С. 96.

Як видно з наведених даних, заборгованість за наданими міжбанківськими кредитами збільшилася за аналізований період у 5,4 раза. Питома вага централізованих ресурсів Національного банку України в загальному обсязі наданих міжбанківських кредитів практично не змінилася й перебувала на рівні близько 29 %. Централізовані ресурси НБУ за аналізований період збільшилися в 5,4 раза, а кредити, надані банками, — у 5,4 раза.

На розвиток міжбанківського кредитування суттєво вплинули грошово-кредитна політика, яку проводив Національний банк України, та застосовувані ним методи кредитування. Загалом можна виділити такі основні етапи еволюції кредитних відносин Національного банку України з банками. Від початку створення НБУ такі відносини мали не ринковий, а суто адміністративний характер розподілу емісійних ресурсів між банками. Здійснювалося безпосереднє централізоване кредитування міністерств і відомств з метою покриття нестачі грошових ресурсів у певній галузі економіки, а також надання кредитів Мінфіну на покриття дефіциту державного бюджету. Емісійні кредити надавалися на той час за пільговими процентними ставками. Це порушувало ринкову рівновагу процентних ставок у всіх секторах грошового ринку, прискорювало процес знецінення грошей.

Після 1993 р. обсяги кредитних емісій почали зменшуватися, що дало змогу НБУ розпочати запровадження економічно обґрунтованої системи регулювання грошового ринку з відповідними інструментами. Практику надання емісійних кредитів некредитоспроможним клієнтам було припинено із запровадженням у 1994 р. кредитних аукціонів, через які ресурси надходили до банків, а далі — в економіку. Такі аукціони були ціновими, проводилися за американською моделлю. Починаючи з 1995 р. НБУ фактично відмовився від централізованого розподілу кредитних ресурсів на пільгових умовах, про що свідчила практика проведення цільових кредитних аукціонів з продажу кредитів банкам для кредитування підприємств, які потребували державної фінансової допомоги. Розвиток ринку державних цінних паперів дав змогу НБУ запровадити у 1996 р. ломбардне кредитування банків під заставу облігацій внутрішньої державної позики. З 1997 р. НБУ започаткував ще один спосіб рефінансування — операції з цінними паперами на умовах угоди РЕПО, які стали додатковим джерелом покриття потреби банків у ресурсах і підтримки їх ліквідності. На відміну від інших інструментів рефінансування, операції РЕПО здійснювалися, як правило, за ставкою, яка часом була нижчою, ніж облікова ставка НБУ (табл. 4.5).

Таблиця 4.5

ПРОЦЕНТНІ СТАВКИ РЕФІНАНСУВАННЯ БАНКІВНАЦІОНАЛЬНИМ БАНКОМ УКРАЇНИ*

(середньозважена річна, %)

*3: {З 2001 р. — кредити, придбані банками на тендері.}

*4: {З 2001 р. — овернайт.}

*Складено за: Бюлетень НБУ. — 2002. — № 2. — С. 98

Операція РЕПО складається з двох частин, для її здійснення укладається договір між учасниками ринку (НБУ та банками) про продаж/купівлю державних цінних паперів на певний строк із зобов’язанням зворотного їх продажу/купівлі у визначений строк за обумовлену договором ціну. Купівля/продаж державних цінних паперів здійснюється як шляхом безпосередньої домовленості з банками, так і шляхом проведення тендера заявок банків на участь в операціях РЕПО. НБУ залежно від строку здійснює такі види операцій прямого та зворотного РЕПО:

• нічне РЕПО (термін дії — один день). Процентний дохід (витрати) є фіксованим на весь строк проведення операції;
• відкрите РЕПО (строк операції в договорі не визначається, кожна зі сторін договору може вимагати виконання операції в будь-який час, але з обов’язковим повідомленням про дату завершення дії цього договору). Процентний дохід (витрати) не є фіксованим і перераховується залежно від того, скільки днів триває операція РЕПО;
• строкове РЕПО (термін операції чітко визначений). Процентний дохід (витрати) обумовлений і фіксований на час проведення операції.

Отже, операції РЕПО є інструментом оперативного управління ліквідністю банківської системи та регулювання обсягів грошової маси в обігу за здійснення НБУ грошово-кредитної політики.

Продавати і купувати банківські ресурси можуть не лише банки—юридичні особи, а й їхні філії. Проте таке право реалізується лише в системі одного банку, що має філійну мережу. Це сталося після того, як НБУ заборонив у 1995 р. банківським установам, які не є юридичними особами, одержувати та надавати міжбанківські кредити. Фактично ринок міжбанківських ресурсів розділився на внутрішньобанківський і міжбанківський. Цьому також сприяла організація в Україні ефективних систем міжбанківських розрахунків, зокрема системи електронних платежів (СЕП) і власних внутрішньобанківських платіжних систем (ВПС) філійних банків.

Створення внутрішньобанківських ринків ресурсів пов’язано з метою оптимізації управління банком, підвищенням його фінансової стійкості та прибутковості. В одних банках діяльність внутрішньобанківського ринку значною мірою регулюється ринковими механізмами, в інших — знаходиться під жорстким адміністративним контролем головного банку. У першому випадку вартість ресурсів визначають переважно попит і пропозиція. Головний банк може надати право своїм філіям виходити на міжбанківський ринок від його імені. Укладена філіями угода набуває чинності лише після підтвердження її банками—юридичними особами. Фактично угода укладається між банками—юридичними особами, однак ресурси можуть бути відправлені (залежно від способу міжбанківських розрахунків) безпосередньо від філії-продавця до філії-покупця. У другому випадку операції купівлі-продажу ресурсів філії здійснюють на внутрішньобанківському ринку. Надлишок ресурсів одних філій головним банком перерозподіляється між філіями, які мають потребу в додаткових ресурсах. Модель обслуговування кореспондентського рахунка визначає можливості головного банку оперативно здійснювати управління власними ресурсами. Головним банком установлюється розмір плати за надані (отримані) філіями ресурси, а також порядок сплати процентів. Якщо пропозиція на внутрішньобанківському ринку перевищує попит, головний банк централізовано розміщує «придбані» у філій вільні ресурси на міжбанківському ринку.

Прийняти оптимальне, виважене рішення щодо купівлі та продажу ресурсів можна лише за досконалого володіння ситуацією на ринку банківських ресурсів та якомога точнішого прогнозування її зміни. Для цього банкам необхідно мати висококваліфікованих спеціалістів і змогу оперативно приймати відповідні рішення, що можливе лише за умови централізації управління банківськими ресурсами на рівні головного банку. Цьому сприяє перехід більшості банків на дворівневу організаційну структуру (головний банк—філії) та здійснення розрахунків через консолідований кореспондентський рахунок.

Ефективність міжбанківського кредитування значною мірою пов’язана з організацією відносин між банком-кредитором і банком-позичальником. Найпростішою формою такої організації є безпосередні, прямі двосторонні відносини між кредитором і позичальником. Такі відносини можуть мати як разовий, епізодичний, так і постійний характер. В останньому випадку банк-кредитор, ураховуючи історію взаємовідносин з позичальником, як правило, оперативніше та на прийнятніших засадах приймає рішення про міжбанківське кредитування. Згодом така форма організації відносин трансформується у групову, коли банки поділяються на групи, в межах яких вони довіряли один одному за міжбанківського кредитування. Це особливо характерно для періодів нестабільності економіки і банківської системи.

Простій формі міжбанківського кредитування притаманні, зокрема, такі вади. По-перше, обмежується організаційними методами доступ до вільних ресурсів банків, які мають у них потребу, але не входять до складу відповідної групи. По-друге, плата за надані міжбанківські кредити може суттєво різнитися від ринкової в той чи інший бік. По-третє, банки-кредитори можуть суттєво впливати на діяльність банків-позичальників. По-четверте, знижується оперативність залучення необхідних ресурсів, обсяги яких можуть також не відповідати потребам банків-позичальників. По-п’яте, така форма кредитування не вирішує повністю проблему зменшення ризику неповернення міжбанківських кредитів, оскільки їм притаманний високий системний ризик. По-шосте, з погляду макрорівня через міжбанківське кредитування здійснюється лише перерозподіл між банками вільних ресурсів.

Зазначені вади значною мірою нівелюються, якщо в міжбанківському кредитуванні та розрахунках бере участь центральний банк. Ступінь участі центрального банку в формуванні ресурсів банків залежить від цілей грошово-кредитної політики, яку він здійснює у той чи інший проміжок часу, а також її інструментів, зокрема рефінансування банків. Центральний банк через надання кредитів реалізує притаманну йому функцію кредитора останньої інстанції. Надаючи кредити, він збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, тоді як зменшення обсягу кредитів зменшує грошову базу та звужує пропозицію грошей. Отже, кредитна діяльність центрального банку впливає також на рівень ринкових процентних ставок. Таким чином, рефінансування банків безпосередньо пов’язане з виконанням центральним банком основної функції — регулювання грошового обігу та забезпечення стабільності грошової одиниці.

За цільовим призначенням кредити центрального банку банкам другого рівня можна поділити на кредити інвестиційні, стабілізаційні та для підтримування ліквідності.

Інвестиційні кредити орієнтовані на реальний сектор економіки. Проте в Україні вони не набули відповідного поширення. Спочатку Національний банк України (за завданням законодавчих та виконавчих органів) здійснював через комерційні банки цільове кредитування промислових і сільськогосподарських підприємств, переважно державної форми власності. Більшість з них мали суттєві фінансові проблеми чи навіть були потенційними банкрутами — отже, кредити центрального банку фактично використовувалися неефективно, точніше — для підтримування збиткових державних підприємств. Тому актуальним є питання використання в ролі забезпечення кредитів рефінансування боргових зобов’язань суб’єктів господарської діяльності. З одного боку, це сприятиме тіснішому взаємозв’язку між банками та реальною економікою, подальшому її розвиткові, протидіятиме привілейованому становищу державних цінних паперів й уможливлюватиме гнучкіше управління банками своїми активами. З іншого боку, надання центральним банком таких кредитів має супроводжуватися створенням власної системи моніторінгу діяльності підприємств. Це потребує відповідних фінансових витрат, може призвести до економічно необґрунтованого, суб’єктивного вирішення питання кредитування центральним банком суб’єктів господарювання, особливо тих з них, що мають недоліки у фінансово-господарській діяльності. Зазначимо, що серед суб’єктів господарювання питома вага збиткових підприємств у 2001 р. становила 42 %.

Чинним порядком передбачено здійснення рефінансування банків також під забезпечення векселів суб’єктів господарської діяльності. Основними умовами прийняття врахованих банками векселів під забезпечення наданого Національним банком України кредиту до квітня 2002 р. були такі: по-перше, наявність у банків достовірного вексельного досьє на векселедавця та всіх зобов’язаних за векселем осіб; по-друге, прийняті в забезпечення кредиту векселі та вексельне досьє аналізуються та перевіряються відповідним територіальним управлінням НБУ; по-третє, прийняті в заставу векселі зберігаються в територіальному управлінні НБУ; по-четверте, розмір кредиту рефінансування не повинен перевищувати 70 % від номінальної вартості врахованих векселів.

Положення про механізми рефінансування банків, затверджене постановою Правління НБУ від 28.02.2002 р. № 82, розширило перелік вимог до векселів суб’єктів господарської діяльності. Зокрема, строк платежу за векселем не повинен перевищувати 270 днів з дати його складання, термін урахування векселя банком до дати звернення до НБУ за рефінансуванням строком до 14 днів має бути не менш як 10 днів, а за строком до 180 днів — не менш як 30 днів. Розмір кредиту рефінансування не повинен перевищувати 70 % від балансової вартості врахованих векселів.

Стабілізаційний кредит надається з метою підтримки виконання комплексу заходів, спрямованих на фінансове оздоровлення банків. Цей вид кредиту надається центральним банком: банку-санатору, що здійснює санацію проблемного банку; на підтримку ліквідності та/або підвищення фінансової стійкості банку.

Необхідність стабілізаційного кредиту обумовлена різними факторами. Так, хиби у фінансовому стані банку обмежують або взагалі позбавляють його можливості одержання кредитів від інших банків. В умовах економічної нестабільності, масового вилучення власниками депозитів з банків стабілізаційний кредит центрального банку сприяє регулюванню потенційного відпливу вкладів. У свою чергу, це справляє позитивний вплив на кредиторів банку, запобігаючи паніці серед них чи зменшуючи її рівень, а також сприяє відновленню довіри до банківської системи. Причинами надання банкам стабілізаційного кредиту можуть бути такі, що безпосередньо не пов’язані з вадами в їх діяльності. Фінансово стійкий банк, узявши на себе борг банку, який перебуває у режимі фінансового оздоровлення банку, може отримати від Національного банку України стабілізаційний кредит, причому на особливих (порівняно з іншими банками) умовах.

Кредити для підтримання ліквідності зумовлені необхідністю регулювання ліквідності та платоспроможності банків. Банки отримують короткострокові кредити для завершення і врегулювання міжбанківських розрахунків, для дотримання норм обов’язкового резервування, для додержання деяких економічних нормативів, що регулюють банківську діяльність, для виконання своїх зобов’язань перед вкладниками та кредиторами банку.

Важливим є питання щодо способу надання центральним банком кредитів банкам. Спочатку Національний банк України надавав кредит у вигляді дебетових сальдо за кореспондентськими рахунками банків і прямих централізованих кредитів. Утворення дебетових сальдо кореспондентських рахунків могло свідчити як про тимчасову потребу банків у коштах для регулювання поточної ліквідності, так і про хиби у їх фінансовому стані. Останнє для вітчизняних банків було характернішим. Зазначимо, що дебетове сальдо на коррахунку виникало автоматично. Такий кредит не мав чітко визначеного цільового спрямування та забезпечення, свідчив про неузгоджене використання банками ресурсів центрального банку.

Прямі централізовані кредити полягають у наданні центральним банком позичок іншим банкам. Такі кредити були спробою підтримати конкретний банк і/або підприємства окремих галузей економіки в кризових умовах. Так, надання НБУ кредитів (за завданням уряду) через комерційні банки на цільове кредитування промислових і сільськогосподарських підприємств не могло не позначитися на ринку міжбанківських кредитів, оскільки значна частка ресурсів потрапляла до неефективних підприємств. Це було причиною банкрутства (або поганого фінансового стану) значної кількості українських банків. Вадою прямих централізованих кредитів був їх емісійний характер і пільговий розмір процентної ставки. Останнє призводило до того, що окремі українські банки спрямовували суми централізованого кредиту іншим банкам, які, у свою чергу, використовували ці ресурси, але під більш високий розмір процентних ставок. Нарешті, централізованим прямим кредитам більше властивий адміністративний характер розподілу ресурсів.

Централізовані прямі кредити передували появі кредитів на рефінансування банків, які надаються центральним банком під відповідне забезпечення. Національним банком України використовувалися і використовуються різні механізми рефінансування банків. Ці механізми, залежно від ситуації в економіці та на грошовому ринку, зазнавали відповідних змін, спрямованих на підвищення рівня їх ефективності. Найістотніші зміни пов’язані із затвердженим Правлінням НБУ Положенням про механізми рефінансування комерційних банків України.

Зміни в сфері рефінансування безпосередньо спричинюються процесом становлення та розвитку Європейської системи центральних банків, ринкового реформування економіки України. НБУ поступово освоює методи кредитування, що є загальноприйнятими у світовій практиці. Відтепер Національний банк України застосовує такі механізми рефінансування банків: рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку; надання стабілізаційного кредиту; операції купівлі-продажу державних цінних паперів та казначейських зобов’язань на відкритому ринку. Основні умови функціонування механізмів рефінансування банків можна узагальнити та згрупувати за низкою ознак (табл. 4.6).

Наведений у табл. 4.6 порівняльний аналіз механізмів рефінансування банків України характеризує основні відмінності між ними в аспектах як організаційних, так і сутнісних. Наскільки на практиці ефективними будуть зазначені механізми рефінансування сьогодні однозначно оцінити складно, оскільки згадане вище положення набрало чинності з кінця січня 2001 р., а у лютому 2002 р. до нього були внесені зміни. Однак окремі умови здійснення рефінансування банків викликають зауваження, потребують уточнення та вдосконалення.

Таблиця 4.6

ОСОБЛИВОСТІ МЕХАНІЗМІВ РЕФІНАНСУВАННЯ БАНКІВ УКРАЇНИ

Закінчення табл. 4.6

НБУ здійснює рефінансування банків лише під забезпечення, зокрема державних цінних паперів. Чинне законодавство України

не містить визначення поняття «державний цінний папір». Державні цінні папери, як видно з досвіду нашої країни, є досить ризиковим видом активів для вкладення банківського капіталу. Крім того, в ролі забезпечення у Положенні НБУ про рефінансування зазначаються казначейські зобов’язання та інші визначені Правлінням НБУ боргові зобов’язання (які конкретно — не зрозуміло). Зауважимо, що згідно із Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» казначейські зобов’язання — це цінні папери на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення. Отже, банки не можуть надати в заставу те, чим вони не володіють і чого не мають.

Викликають зауваження окремі вимоги, дотримання яких дає можливість банку одержати кредит від НБУ. Зокрема, термін діяльності банку для одержання кредиту рефінансування повинен бути не меншим ніж один рік. На нашу думку, така вимога штучно, адміністративно обмежує доступ банків до кредитів рефінансування. Більше того, за останні роки в Україні практично не створено жодного нового банку. Тому доцільною видається пропозиція щодо вилучення цієї умови з переліку основних вимог для одержання кредитів рефінансування, тим паче, що такі кредити надаються тільки під забезпечення високоліквідних активів.

Банки, подаючи до НБУ заявку на участь у тендері або на отримання кредиту «овернайт», наводять у ній конкретний перелік активів, які слугуватимуть забезпеченням кредиту. Фактично НБУ приймає у забезпечення кредиту активи за методом маркування. Суть цього методу полягає в тому, що визначені види активів виступають забезпеченням конкретних кредитів рефінансування до закінчення строків кредитної угоди. Питання можливості заміни одних видів активів іншими чинним положенням НБУ не врегульоване. Тому, на наш погляд, кроком уперед у питанні застави кредитів рефінансування може стати застосування методу багаторазового використання застави, тобто методу заставного пула. Суть його полягає у прийманні від банку-позичальника сукупних активів, які слугують забезпеченням усіх наданих НБУ кредитів рефінансування. Це сприятиме оперативнішому вирішенню питання про надання кредиту, підвищить якість і зменшить витрати на здійснення перевірки предмета застави. Водночас це потребує розроблення та впровадження відповідної нормативної бази, яка б регулювала використання методу заставного пула.

Тендери, що проводить Національний банк України, бувають кількісні та процентні (цінові). Проведення кількісних тендерів передбачає, що банки вказують у заявках тільки суму кредиту, яку вони хотіли б отримати. Заявки задовольняються за наперед зафіксованою НБУ процентною ставкою. На основі співвідношення сумарних заявок банків і з урахуванням пропозиції центрального банку розраховується квота розподілу, відповідно до якої задовольняються кредитні заявки.

У разі проведення цінового тендера центральним банком не встановлюється завчасно фіксована процентна ставка. У своїх заявках банки вказують як потрібну суму кредиту, так і процентну ставку, за якою вони згодні отримати кредит. Використовуються голландська та американська моделі проведення цінових тендерів. Голландська модель передбачає, що всі заявки банків задовольняються за останньою процентною ставкою, яка ввійде до переліку задоволених заявок, тобто за встановленою центральним банком ставкою відсікання. За американською моделлю заявки банків-учасників ранжуються (виходячи з рівня запропонованої процентної ставки) у міру зниження, а потім центральний банк задовольняє їх у такому самому порядку, починаючи з максимально запропонованої процентної ставки до повного вичерпання виставленого на тендері обсягу кредитів.

Досвід розвинутих країн показує, що проведення кількісних тендерів є доцільним на початковому етапі застосування цього механізму рефінансування. Згодом накопичення та узагальнення досвіду дає змогу проводити переважно процентні тендери з індивідуальними процентними ставками, тобто за американською моделлю. Національним банком України прийнято американську модель процентного тендера, яка є найбільш ринково орієнтованою.

Однак проведення тендерів не означає, що банк може бути впевнений в отриманні необхідної суми кредиту. За кількісного тендера є можливість часткового задоволення поданої банком заявки на кредит, а за процентного — можливість незадоволення її взагалі. Це може спричинити пошук банками інших шляхів запозичення коштів і/або виникнення проблем із задоволення вимог вкладників і кредиторів банку.

Чітка фіксація періодичності надання кредиту через операції на відкритому ринку має як переваги, так і вади. До переваг можна віднести можливість прогнозування банками своїх потреб у додаткових ресурсах. Однак при цьому втрачається оперативність в отриманні кредиту, оскільки процедура оформлення у разі короткострокового та середньострокового рефінансування триває до трьох днів. Крім того, короткостроковий характер запозичення (до 6 місяців) фактично означає використання рефінансування банків через тендери для регулювання поточної ліквідності, тобто вони не можуть слугувати джерелом банківських довгострокових вкладень. Це підтверджено, зокрема, листом НБУ від 18.07.2001 р. № 14-012/2941-4251, у якому зазначено, що, запроваджуючи рефінансування банків на постійній тендерній основі, НБУ надає їм можливість підтримувати свою ліквідність, використовуючи цей механізм.