- Цветы и растения
- Аквариум и рыбы
- Для работы
- Для сайта
- Для обучения
- Почтовые индексы Украины
- Всяко-разно
- Электронные библиотеки
- Реестры Украины
- Старинные книги о пивоварении
- Словарь старославянских слов
- Все романы Пелевина
- 50 книг для детей
- Стругацкие, сочинения в 33 томах
- Записи Леонардо да Винчи
- Биология поведения человека
Главная Экономика Книги Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г. |
Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.
1.9. РОЗВИТОК СИСТЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ
Т. М. Циганкова
Світовий ринок, як сфера усталених економічних відносин, які ґрунтуються на міжнародному розподілі праці, є механізмом реалізації світогосподарських зв’язків, що проявляються через форми міжнародних економічних відносин — міжнародну торгівлю, міжнародну міграцію робочої сили, міжнародний рух капіталу та валютно-кредитні відносини (рис. 1).
Рис. 1. Форми міжнародних економічних відносин та їхні складові
Ці форми тісно пов’язані між собою, впливають одна на одну, створюючи додаткові стимули для взаємного, переважно синхронного, розвитку. Так, торгівля створює умови для міжнародного інвестування, а міграція капіталу, в свою чергу, стимулює торговельні зв’язки та міграцію робочої сили. Однак основною і центральною ланкою світогосподарських зв’язків завжди була і є міжнародна торгівля. За оцінками Джефрі Сакса, міжнародна торгівля становить на сьогодні 80% усіх міжнародних економічних відносин.
Міжнародна торгівля, як обмін товарами та послугами, є не тільки зовнішньою ознакою існування світового ринку, а й матеріальною основою міжнародних економічних відносин, забезпечуючи зростаючу єдність світового господарства. Вона є формою зв’язку між товаровиробниками та споживачами різних країн, яка виникає на засадах розвитку міжнародного розподілення праці. Показники розвитку торгівлі між країнами демонструють їх взаємну економічну залежність. Так, у 1998 році 23,7% валового глобального продукту в світі було спрямовано в канали міжнародної торгівлі. При цьому темпи зростання світового експорту були більшими за зростання показників валового внутрішнього продукту в середньому по країнах світу.
В умовах докапіталістичних формацій, які базувалися на натуральному господарстві, існували лише деякі елементи міжнародного розподілення праці, які були пов’язані в основному з відмінностями природних умов в окремих країнах. Відповідно і в міжнародну торгівлю залучалась невелика частина виробленої в країні продукції, а сам обмін здійснювався переважно між сусідніми землями і не завжди був усталеним. Поява розвинених форм міжнародного розподілення праці характерна для епохи промислового капіталізму. Крупна машинна індустрія стимулювала поглиблення диференціації виробництва, що, врешті-решт, обумовило його вихід за національні межі та стимулювало значне розширення міжнародної торгівлі. Спочатку в міжнародній торгівлі брали участь тільки найбільш розвинені країни і лише з розвитком товарного виробництва до неї залучається все більша кількість країн, що призводить до виникнення світового ринку. Фахівці з економічної історії відносять зародження світового ринку до XVI сторіччя, коли капіталізм знаходився на мануфактурній стадії розвитку. До початку XIX сторіччя світовий ринок уже характеризується розвиненими формами торговельно-економічних і фінансово-кредитних відносин між країнами.
З огляду на це, міжнародна торгівля — це історично перша форма міжнародних економічних зв’язків (якщо не брати до уваги простий, натуральний обмін, яка являє собою обмін товарами і послугами між державно оформленими національними господарствами, тобто між державами.
Для національного господарства участь у міжнародній торгівлі набирає форми зовнішньої торгівлі, тобто торгівлі однієї країни з іншими, яка складається з оплачуваного вивозу (експорту) та ввозу (імпорту) товарів і послуг. У сукупності зовнішня торгівля різних країн утворює міжнародну торгівлю.
Міжнародна торгівля — це складна соціально-економічна категорія, яку можна розглядати в двох аспектах: операційному та державно-політичному (рис. 2).
З погляду операційного аспекту міжнародна торгівля є процесом безпосереднього обміну товарами та послугами між господарюючими суб’єктами різних держав, державами та міжнародними організаціями. У цьому разі йдеться про рух товарів (в тому числі послуг, ліцензій, ноу-хау, інжинірингу тощо), інструменти та механізми розширення товарообігу, вдосконалення структури експорту та імпорту, прогнозування та оцінку світових товарних ринків, планування можливостей експорту та потреб імпорту, організацію контрактної роботи, контроль за поставками та відвантаженням, здійснення валютно-фінансових операцій тощо. При цьому предметом міжнародної торгівлі як сфери знань є організація виконання експортно-імпортної операції, а об’єктом, відповідно, будь-яка операція з експорту чи імпорту.
Рис. 2. Підходи до розуміння сутності міжнародної торгівлі
З державно-політичної точки зору міжнародну торгівлю можна розглядати як особливий тип суспільних відносин, які виникають у світовій системі господарства в процесі та з приводу обміну товарами та послугами між державами, що реалізують власні зовнішні та зовнішньоторговельні політики. Такі відносини регулюються спеціальними міжнародними регламентами: договорами, угодами, актами та іншими нормами міжнародного права. Але оскільки суспільні відносини не можуть не залежати від зовнішньої та внутрішньої політики країн, то відносини обміну на світовому ринку регулюються в значній мірі й актами та діями політичного характеру. Так, конгресмени США дуже часто використовують торговельні санкції для покарання інших країн у своїх національних або політичних інтересах. Хрестоматійними вже стали обмежувальні заходи в торгівлі з колишнім Радянським Союзом та соціалістичними країнами, з Іраком, Югославією, Кубою, Китаєм, Японією, країнами ЄС. А восени 1999 р. російські законодавці вперше спробували запровадити санкції проти сусідньої країни — Латвії. Зокрема, пропонувалась примусова заборона російському урядові, компаніям та індивідуумам експортувати й імпортувати будь-які товари в та з Республіки Латвія, за винятком медикаментів та інших товарів, що можуть бути класифіковані як гуманітарна допомога. При цьому російські політики пояснювали своє рішення тим, що колишня радянська республіка виявляє надмірну дискримінацію проти представників чисельної російськомовної громади, створюючи складнощі отримання громадянства Латвії.
При державно-політичному підході до трактування сутності міжнародної торгівлі її предметом є організація торговельного обміну, виходячи з національних інтересів та глобальних тенденцій розвитку світового господарства в цілому, а об’єктом — торговельний обмін як сукупність операцій з експорту та імпорту.
Порівняльна характеристика підходів до пояснення сутності міжнародної торгівлі може бути проведена за такими критеріями: суб’єкти; цілі; інструменти торгівлі; предмет міжнародної торгівлі як сфери знань; об’єкт (табл. 1).
Таблиця 1
ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПІДХОДІВ ДО РОЗУМІННЯ СУТНОСТІ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ
Критерій порівняння | Підходи | |
Операційний | Державно-політичний | |
Суб’єкти | Усі суб’єкти МЕВ: фізичні та юридичні особи, держави, міжнародні організації | Держави та міжнародні організації |
Цілі | Задоволення потреб в товарах і ресурсах — при імпорті; Реалізація комерційного інтересу — при експорті | Досягнення економічних та політичних інтересів держав; гармонізація світової торгівлі на недискримінаційній основі |
Інструменти | Контракти та угоди | Зовнішньоекономічні та зовнішньоторговельні політики держав та їхніх інтеграційних угруповань; норми міжнародного торговельного права; угоди, домовленості |
Предмет міжнародної торгівлі як сфери знань | Організація виконання експортно-імпортних операцій | Організація та регулювання торговельного обміну |
Об’єкт | Операція з експорту чи ім- порту | Торговельний обмін в цілому |
Якщо розглядати міжнародну торгівлю як сукупність актів купівлі-продажу товарів, то в цьому процесі можуть брати участь усі суб’єкти міжнародних економічних відносин різних країн (фізичні та юридичні особи, держави, міжнародні організації), метою обміну в будь-якому випадку буде задоволення економічних інтересів (при експорті — отримання прибутку, завоювання частки ринку тощо, при імпорті — задоволення потреб в необхідних ресурсах та товарах), а інструментами досягнення мети — положення і умови контрактів та угод.
За державно-політичного підходу держави можуть не брати безпосередньої участі в торгівлі, але, захищаючи інтереси національних суб’єктів зовнішньоторговельної діяльності та державні інтереси в цілому, впливати на зміст міжнародних угод та домовленостей, брати участь у розробці норм міжнародного торговельного права, формулювати власні адаптивні до ситуації зовнішньоторговельні політики. В цьому процесі активну участь беруть і міжнародні організації торговельно-регулятивного спрямування, метою яких є гармонізація світової торгівлі на недискримінаційній основі.
Таким чином, міжнародна торгівля як обмін товарами і послугами між виробниками та споживачами різних країн об’єктивно не має жодних обмежень, але реальні обсяги, структура, регіональні напрями, динаміка експорту та імпорту залежать від політичної орієнтації країни, належності до військових блоків або інтеграційних угруповань, зовнішньоторговельної політики власної та приймаючої країни, відносин із відповідними міжнародними організаціями.
Певною мірою операційний підхід є проявом політики вільної торгівлі (фритрейдерства), а державно-політичний — протекціонізму. Вся історія розвитку міжнародної торгівлі є проявом балансування держав між цими двома напрямами. Однозначний, безкомпромісний вибір політики фритрейдерства або протекціонізму у зовнішній торгівлі був притаманний минулим сторіччям. У наш час ці два напрями взаємопов’язані та тісно переплітаються, хоча чітко проявляється тенденція до домінування принципу вільної торгівлі.
Збільшення учасників міжнародних торговельно-економічних відносин, поява нових форм та методів торгівлі, її ускладнення та динамізації об’єктивно обумовили формування системи регулювання міжнародного обміну товарами та послугами як сукупності механізмів та інструментів впливу на правила проведення торговельних операцій, динаміку та структуру товарних потоків, що застосовуються різними суб’єктами міжнародних торговельно-економічних відносин.
У сучасній системі регулювання міжнародної торгівлі можна виділити п’ять рівнів (корпоративний, національний, міждержавний, наднаціональний та глобальний), яким притаманні певні механізми та інструменти впливу на темпи, пропорції та структури (товарну та регіональну) світової торгівлі (рис. 3).
Рис. 3. Система регулювання міжнародної торгівлі
На корпоративному рівні (переважно транснаціональних корпорацій) регулювання міжнародної торгівлі отримало назву обмежувальної ділової (або торговельної) практики. Це не нове явище в світовій економіці. Міжнародні картельні угоди про розподіл ринків, встановлення цін і розмірів експорту та імпорту відомі з часів появи монополій. Однак в останні десятиріччя розвиток великих національних та транснаціональних корпорацій вніс суттєві зміни в форми та методи обмежувальної ділової практики, що посилило її негативний вплив на міжнародні торговельно-економічні зв’язки.
Обмежувальна ділова практика як сукупність дій, прийомів або поведінка підприємств чи їхніх об’єднань із метою обмеження або послаблення конкурентної боротьби для завоювання, утримання та реалізації провідної позиції на ринку може здій- снюватися в декількох формах: індивідуальній або груповій; організаційній або оперативній (рис. 4).
Рис. 4. Систематизація форм обмежувальної ділової практики
Індивідуальна обмежувальна ділова практика застосовується окремими фірмами і спрямована, як правило, на збереження домінуючого положення в каналах збуту, завоювання пріоритетних позицій у постачанні сировиною, встановлення та збереження монопольних цін. При цьому використовується широкий спектр інструментів: від промислового шпіонажу та розповсюдження чуток до демпінгу (дискримінації ціни) та часткової або повної відмови вести справи на звичайних комерційних умовах.
Укладання дискримінаційних контрактів, що порушують інтереси вільного підприємництва, отримало назву індивідуальної антиконкурентної практики. Вона характерна для договорів купівлі-продажу, комісійних, агентських, ліцензійних угод та договорів на передачу ноу-хау. Антиконкурентна практика при укладанні експортних контрактів полягає у включенні до тексту договору обмежувальних умов, які юридично і економічно зв’язують контрагента в подальшій діяльності. Такі умови, як правило, стосуються обмежень у праві встановлення ціни, виборі контрагентів, визначенні території діяльності, проведенні тих чи інших видів господарських операцій, застосуванні певних форм розрахунків тощо.
Групова обмежувальна ділова практика передбачає досягнення угоди між конкурентами щодо цін, розподілу ринків тощо або спільні дії оперативного характеру окремо кожною фірмою чи в складі утворених об’єднань.
Організаційною можна вважати обмежувальну ділову практику в разі створення монополістичних об’єднань типу картелей, синдикатів, концернів тощо.
Оперативна, або оперативно-господарська обмежувальна ділова практика включає широкий спектр як групових, так і індивідуальних дій, що застосовуються з метою досягнення виняткового ринкового положення.
До найбільш розповсюджених методів та інструментів обмежувальної ділової практики належать:
- угоди, домовленості, що встановлюють рівень цін;
- участь у міжнародних торгах (тендерах) за таємною домовленістю;
- угоди щодо розподілу ринків або споживачів;
- виділення квот на продаж та виробництво;
- колективні дії на підтримку домовленості (наприклад, відмова вести справи, недопущення партнера до укладання угоди тощо);
- використання цін нижче собівартості для усунення конкурентів;
- встановлення дискримінаційних цін або умов стосовно поставок та закупок;
- злиття, поглинання або інші форми досягнення контролю;
- повна або часткова відмова вести справи на звичайних комерційних умовах;
- встановлення обмежень стосовно місця, часу, кількості та форми можливого перепродажу або експорту товарів, що поставляються;
- обумовленість поставок конкретних товарів (послуг) обсягами закупівель інших товарів (послуг) у постачальника або його партнера;
- диктат щодо прийняття управлінських рішень у сфері інвестування, розширення виробництва, виходу на нові зарубіжні ринки, продажу ліцензій тощо.
Законодавство стосовно обмежувальної ділової практики виникло наприкінці XIX — на початку XX сторіч у США, а починаючи з 50—60-х років отримало широке розповсюдження і в європейських країнах — Франції, ФРН, Англії, Нідерландах, Австрії, Бельгії, Іспанії, Швейцарії, Скандинавських країнах, а також в Японії, Канаді, Австралії, Новій Зеландії та інших. У 70-80-і роки відповідні законодавчі акти були прийняті в Угорщині та Польщі, згодом і в усіх країнах Східної Європи та колишнього Радянського Союзу.
В основу кваліфікації бізнесової практики як обмежувальної покладено критерій порушення нею «нормальної» або «робочої» ринкової конкуренції. При цьому мається на увазі такий вплив на стан ринку, створення таких договірних та господарських умов, які обмежують свободу підприємництва інших учасників ринку, примушують їх застосувати небажані методи господарювання в комерційній та / або виробничій сферах діяльності.
Боротьба з обмежувальною діловою практикою знаходить своє відображення в спробах її регламентації на міжнародно-правовій основі. Ще в 1957 р. спеціальні норми внесені в Римський договір про створення Європейської Економічної Спільноти (ст.ст.85 та 86) та деякі інші європейські конвенції, в Генеральну угоду з тарифів та торгівлі — ГАТТ (ст. VI). Розроблені Конференцією з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) пропозиції щодо боротьби з обмежувальною практикою були ухвалені Конференцією ООН з обмежувальної та ділової практики, згодом — Генеральною Асамблеєю ООН (1980 рік) під назвою «Комплекс узгоджених на багатосторонній основі справедливих принципів та правил для контролю за обмежувальною діловою практикою». Цим документом визначаються обов’язки держав щодо розробки законодавства, забезпечення адміністративного та судового захисту проти актів обмежувальної практики в інтересах розвитку міжнародної торгівлі.
Національний рівень регулювання міжнародної торгівлі виділяється внаслідок існування державно оформлених національних господарств країн, уряди яких спрямовують свою діяльність на досягнення національних інтересів — політичних, ідеологічних, економічних, військових, соціальних, релігійних тощо. Система інтересів визначає сутність та конкретний зміст політики уряду як внутрішньої, так і зовнішньої.
Зовнішню політику країни слід розглядати як загальний курс держави в міжнародних справах, сукупність принципів та пріоритетних методів, що визначають діяльність органів державної влади та державного управління в сфері регулювання відносин даної держави з іншими державами і народами у відповідності з національними інтересами та конкретно-історичними цілями. Важливою складовою зовнішньої політики країни є її зовнішньоекономічна політика.
Зовнішньоекономічна політика, в свою чергу, є загальним курсом держави щодо міжнародних економічних відносин, системою принципів та методів, що визначають діяльність органів державної влади та державного управління, спрямовану на забезпечення національних економічних інтересів у сфері розвитку та взаємодії національних економік в цілому та національних суб’єктів міжнародного бізнесу зокрема.
Елементами, що визначають зміст, структуру та напрями зовнішньоекономічної політики, є:
- експорт та імпорт;
- мито та митні податки;
- кількісні обмеження;
- нетарифні методи регулювання торгівлі;
- підтримка національного експорту;
- залучення іноземних інвестицій;
- зарубіжне інвестування;
- зовнішнє запозичення;
- економічна допомога іншим країнам;
- здійснення спільних економічних проектів.
Органічною складовою зовнішньоекономічної політики є політика зовнішньоторговельна. Її можна визначити як певний курс дій урядових і владних структур, використання таких принципів, методів та інструментів впливу на розвиток зовнішньої торгівлі країни, завдяки яким забезпечується досягнення визначених цілей та реалізація національних інтересів. Зміст, структура та напрями зовнішньоторговельної політики визначаються такими складовими:
- експорт та імпорт (товарна та регіональна структури, обсяги, співвідношення, динаміка);
- мито та митні податки (елементи митного тарифу — система товарної класифікації тарифу, структура тарифу, методи визначення країни походження товару, види та рівень ставок мита; склад та рівень митних податків);
- кількісні обмеження (види, контингенти, рівень);
- нетарифні методи регулювання (технічні бар’єри, адміністративні формальності, валютно-кредитне регулювання тощо);
- підтримка національного експорту (фінансова-кредитна, податкова, валютно-кредитна, організаційно-технічна тощо).
По відношенню до зазначених складових прийнято також говорити про існування відповідних державних політик щодо експорту, імпорту, кількісних обмежень, підтримки національного виробника та експортера тощо.
Національний рівень характеризується розгалуженою системою інструментів регулювання міжнародної торгівлі, які застосовуються при реалізації зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної політик. За економічною природою, цілями та впливом на структуру, обсяги та динаміку зовнішньої торгівлі вони поділяються на дві великі групи: протекціоністські та ліберальні, або фритрейдерські. Відповідно до цього в міжнародних торговельно-економічних відносинах прийнято виділяти два основні типи зовнішньоторговельних політик — протекціоністську та ліберальну (рис. 5.)
Рис. 5. Типи зовнішньоторговельних політик держав
Першими теоретиками і практиками протекціонізму були меркантилісти (від італ. mercante — торговець, купець) У. Стаффорд (Англія), Г. Скаруффі (Італія), Т. Мен (Англія), А. Серра (Англія), А. Монкретьєн (Франція), котрі обґрунтовували необхідність активного втручання держави в зовнішню торгівлю та господарське життя з метою захисту вітчизняної промисловості, купців і торговців від іноземної конкуренції та вимагали цього від своїх урядів. Система протекціонізму, яка вимагала високих ставок мита, адміністративного обмеження імпорту та фінансової підтримки молодих галузей національної економіки, була характерна для розвинених країн в XVI — XVIII сторіччях. За політики протекціонізму сформувалась промисловість Англії, усталені позиції на світовому ринку посіла індустрія Німеччини, США, Франції та деяких інших країн.
Протекціонізм як державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції протягом історії розвитку міжнародних торговельно-економічних відносин еволюціонував від простіших державних заходів до складних систем регулювання торгівлі, що застосовуються інтеграційними угрупованнями. Тому економічну, політичну та організаційну сутність сучасного протекціонізму доцільно розглянути в контексті його основних форм (рис. 6).
Рис. 6. Систематизація форм протекціонізму
Кожна країна для регулювання зовнішньої торгівлі, а саме експортних та імпортних потоків товарів та послуг, застосовує певну кількість торговельних обмежень, як тарифних, так і нетарифних. Ці обмеження також характеризуються певним рівнем (розміром) — мінімальним, середнім, або максимальним. Оскільки в світі немає жодної країни, яка б не використовувала протекціоністських інструментів у торгівлі, то прийнято вважати, що для кожної країни існує рівень обґрунтованого протекціонізму. Обґрунтованим можна вважати такий рівень захисту внутрішнього ринку, який, з одного боку, не суперечить національним інтересам та імперативам національної безпеки, а з іншого — забезпечує нормальний, неускладнений доступ конкурентоспроможних зарубіжних товарів на ринок даної країни.
Зменшення кількості та рівня обмежень у зовнішній торгівлі як порівняно з початковою точкою обґрунтованого протекціонізму, так і в цілому прийнято називати процесом лібералізації зовнішньої торгівлі. І навпаки, їх збільшення, як до межі обґрунтованого протекціонізму, так і після неї, свідчить про посилення протекціоністських тенденцій в зовнішньоторговельній політиці.
Крайнім проявом протекціонізму є автаркія (від грецьк. Autos — сам та arkeo — знаходжусь у достатку) — політика обособлення країни від економіки інших країн з метою створення замкненого національного господарства, що самозабезпечується. В чистому вигляді автаркія існувала тільки в умовах натурального господарства в період докапіталістичних формацій.
Монополія держави на зовнішню торгівлю та інші види зовнішньоекономічної діяльності являє собою виключне право держави здійснювати зовнішньоекономічні зв’язки через спеціально уповноважені на це органи (єдиним суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності є держава).
Державна монополія зовнішньої торгівлі була введена в Радянській Росії Декретом про націоналізацію зовнішньої торгівлі в 1918 році, і цей принцип організації зовнішньоекономічних зв’язків був зафіксовану у Конституції СРСР та конституціях інших соціалістичних країн. Такий рівень протекціонізму відповідав одночасно і вимогам централізованої системи управління народними господарствами соціалістичних країн, і їхнім політичним інтересам.
Протекціонізм виник як державна політика, і тривалий час його інструменти застосовувались тільки національними урядами. Розвиток інтеграційних процесів обумовив появу протекціонізму, який провадять інтеграційні угруповання по відношенню до третіх країн. Так, країни ЄС вже до початку 90-х років мали єдину зовнішньоторговельну політику з неприхованими елементами колективного протекціонізму. Такий протекціонізм називається або наднаціональним — за назвою типу міжнародної організації, що керує інтеграційним угрупуванням, або колективним — за ознакою кількості суб’єктів протекціоністських заходів, або просто протекціонізмом інтеграційних угрупувань. У разі застосування інструментів протекціонізму одним суб’єктом — державою, протекціонізм набуває форми державного або національного.
За об’єктом захисту протекціонізм поділяється на селективний (захисний), наступаючий (агресивний) та тотальний (суцільний).
Об’єктом захисту селективного протекціонізму є окремі (вибіркові) галузі національної економіки, що потребують захисту. До них традиційно в світовій економіці належать сільське господарство (існує навіть усталений термін — аграрний протекціонізм), сфера послуг, молоді галузі національної економіки.
При наступаючому (агресивному) протекціонізмі захищаються не найменш розвинені та уразливі виробництва та галузі а, навпаки, ті галузі економіки, які за умов протекціоністських заходів здатні вже сьогодні, або будуть спроможні з часом здійснити наступ (агресію) на відповідні світові товарні ринки. Комбінацією селективного та наступаючого є протекціонізм тотальний (суцільний), коли захищаються майже рівномірно всі галузі національної економіки.
Історично першим і тривалий час основним інструментом протекціонізму в торгівлі був митний тариф, його структура, ставки мита, метод визначення країни походження товару тощо. Такий тарифний протекціонізм у чистому вигляді в сучасних зовнішньоторговельних політиках майже не застосовується.
Політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції може ґрунтуватися також на використанні нетарифних заходів, таких як ліцензування і квотування, «добровільне» обмеження експорту, встановлення мінімальних імпортних цін, застосування високих імпортних податків та механізму імпортних депозитів, адміністративних формальностей та технічних бар’єрів тощо. Такий тип протекціонізму є, відповідно, нетарифним.
Нетарифними за походженням є ще два типи протекціонізму: неопротекціонізм та так званий прихований протекціонізм. Неопротекціонізм — це обмеження на міжнародну торгівлю, що вводять країни на доповнення до традиційних (тарифних) форм обмеження небажаного імпорту товарів. До неопротекціоністських, як правило, відносять заходи додаткового тиску на експортера товарів/послуг у дану країну, такі як «добровільне» обмеження експорту, технічні бар’єри, адміністративні формальності, «впорядкування» торговельних угод. Про прихований протекціонізм доречно говорити тоді, коли важко відокремити заходи внутрішньої економічної політики від протекціонізму, тобто національні та зарубіжні суб’єкти господарської діяльності ставляться в однакову ситуацію, але внаслідок різного рівня економічного розвитку країн, різниці в конкурентоспроможності товарів зарубіжними партнерами ці заходи сприймаються як протекціоністські.
Засоби нетарифного, прихованого та неопротекціонізму ефективно використовують індустріально розвинені країни, захищаючи внутрішні ринки від небажаного за асортиментом або обсягами імпорту товарів або послуг із менш розвинених країн.
Зрозуміло, що кожна зовнішньоторговельна політика не може ґрунтуватися тільки на нетарифних заходах. На практиці кожна країна застосовує змішаний протекціонізм як поєднання тарифних та нетарифних методів та інструментів впливу на процес досягнення національних торговельно-економічних інтересів.
За спрямованістю заходів протекціонізм можна поділити на два типи:
- обмежувальний (імпортний) — як система інструментів та методів прямого та непрямого обмеження імпорту;
- стимулюючий (експортний) — як система інструментів та методів відкритого та завуальованого стимулювання національного виробництва, особливо експортного.
Для сучасних систем регулювання зовнішньої торгівлі індус- тріально розвинених країн характерним є пріоритет стимулюючого, експортного протекціонізму в поєднанні зі загальновизнаними та дозволеними міжнародними організаціями методами прямого обмеження імпорту та широким застосуванням непрямого (прихованого) обмеження імпорту.
За терміном дії протекціоністські заходи поділяються на довгострокові, короткострокові та одночасні. Такий розподіл є значною мірою умовним, тому що не існує де-юре критеріїв довгостроковості та короткостроковості. Тим не менше, в самому широкому розумінні довгостроковими слід вважати протекціоністські заходи, термін дії яких перевищує 2—3 роки.
Відносно термінів дії протекціоністських політик говорити взагалі недоречно через те, що кожна зовнішньоторговельна політика має одночасно як протекціоністські, так і фритрейдерські риси. Тому постійною проблемою зовнішньоторговельної політики кожної країни є дилема: протекціонізм — свобода торгівлі, в межах якої і знаходиться реальна зовнішньоторговельна політика.
Лібералізація зовнішньої торгівлі як процес розширення свободи економічних дій і зняття обмежень на діяльність у сфері зовнішньої торгівлі для національних господарюючих суб’єктів, а також спрощення доступу на внутрішній ринок для зарубіжних суб’єктів стає домінуючим напрямом розвитку системи регулювання на національному рівні. Стосовно лібералізації зовнішньоторговельних заходів щодо імпорту завжди і в теорії, і на практиці постає питання: на захисті чиїх інтересів має стояти держава — споживачів чи виробників? Як споживачі громадяни країни, безумовно, зацікавлені в ліквідації митних бар’єрів, що дозволяє знизити ціни внутрішнього ринку на іноземну продукцію і стримувати зростання цін на товари вітчизняного виробництва. Але як продуценти (виробники) вони зацікавлені в збереженні робочих місць, існування яких визначається попитом саме на вітчизняну продукцію.
Емпірично перевірено, що чим динамічнішим є процес лібералізації торгівлі, тим більше потерпають від іноземної конкуренції галузі, які не можуть швидко адаптуватися до нових реалій міжнародного поділу праці. Тому сама лібералізація породжує протекціоністські вимоги та настрої. У менш розвинених країнах ця ситуація загострюється ще й внаслідок того, що позитивний ефект від лібералізації міжнародного обміну першими отримують більш сильні партнери, а згодом — слабкі. Це пояснюється наявністю більш розгалуженої структури економіки у сильних партнерів, яка не тільки відповідає вимогам міжнародного розподілу праці, а й є гнучкішою та конкурентоздатною.
Лібералізація торгівлі є віддзеркаленням об’єктивного процесу інтернаціоналізації національних економік, а світова економічна історія довела, що відкриті економіки є більш ефективними, ніж закриті. В сучасних процесах лібералізації зовнішньої торгівлі країн можна виділити такі її типи:
- двостороння;
- багатостороння (наднаціональна);
- глобальна.
Двостороння лібералізація зовнішньої торгівлі відбувається при наданні країнами одна іншій торговельних преференцій, що знижують кількість та рівень обмежень на здійснення експортно-імпортних операцій.
Багатостороння лібералізація зовнішньої торгівлі країни обумовлена укладанням багатосторонньої угоди про зону вільної торгівлі, вступом до митного союзу, або до іншого економічного інтеграційного угруповання. Саме тому цей тип лібералізації можна назвати наднаціональним.
Глобальна лібералізація зовнішньоторговельної політики країни відбувається при вступі в систему ГАТТ/СОТ та у міру участі в роботі цієї міжнародної організації.
Наступним рівнем в системі регулювання міжнародної торгівлі є міжнаціональний. Торговельно-економічні відносини між країнами, які не є членами інтеграційного угруповання, можуть будуватися як на засадах лібералізації торгівлі, так і з протекціоністською метою. У разі лібералізації торговельних відносин встановлюється преференційний режим, і країни на двосторонній основі або в односторонньому порядку надають партнерам торговельні преференції. Проявом протекціонізму на міжнародному рівні є дискримінаційні торговельні режими, що реалізуються за допомогою реторсій та репресалій (рис. 7).
Рис. 7. Напрями та інструменти регулювання міжнародної торгівлі на міжнаціональному рівні
Преференційний торговельний режим — це особливий пільговий режим, що надається однією державою іншій без розповсюдження на треті країни. Преференції найчастіше надаються у вигляді знижок або повного скасування мита на імпортовані товари, пільгового кредитування та страхування зовнішньоторго- вельних операцій, спеціального валютного режиму, надання фінансової та технічної допомоги.
Дискримінаційний торговельний режим — режим, у відповідності з яким юридичним та фізичним особам однієї країни надаються в їхній торговельній діяльності на території країни, що провадить дискримінацію, гірші умови, ніж ті, які надані на цій території юридичним та фізичним особам інших країн. Дискримінаційні заходи стосуються майже всіх інструментів регулювання торговельно-економічних відносин і можуть реалізовуватися через реторсії та репресалії.
Реторсії (від лат. Retorsio — зворотна дія) — обмежувальні заходи, що застосовуються однією державою у відповідь на аналогічні дії іншої держави, що завдають економічної або моральної шкоди першій державі. На відміну від репресалій реторсії — це відповідь на правомірні дії іншої держави.
Репресалії (від лат. Repressalial — стримувати, зупиняти) — примусові заходи, що застосовує одна держава у відповідь на неправомірні дії іншої держави. Сукупність реторсій і репресалій у двосторонніх відносинах спричинює ситуацію «торговельної війни» між країнами.
На наднаціональному рівні регулювання міжнародної торгівлі здійснюється за допомогою спільних заходів країн-учасниць інтеграційних угод. В останні десятиріччя інтеграційні об’єднання стали органічним елементом системи міжнародних економічних відносин. За даними Світової організації торгівлі, в 1995 році в світі було зареєстровано понад 40 регіональних інтеграційних угод. Спільні заходи інтеграційних об’єднань мають дуалістичний характер: з одного боку вони сприяють лібералізації торгівлі серед країн-учасниць, а з іншого — створюють протекціоністські бар’єри для доступу товарів та послуг інших країн на ринки країн-учасниць об’єднання. За економічною сутністю інструменти наднаціонального регулювання ідентичні заходам національних зовнішньоторговельних політик, але їхньою особливістю є колективний, узгоджений характер та спільні дії щодо досягнення співпадаючих економічних, соціальних та політичних інтересів країн-учасниць.
Глобальний рівень регулювання міжнародної торгівлі включає широкий спектр принципів, правил, міжнародних договорів та угод, що розробляються міжнародними організаціями, сферою діяльності яких є сприяння розвитку та регулювання міжнародних торговельно-економічних відносин.
Центральне місце серед цих організацій посідає Світова організація торгівлі. Так, в заяві міністрів торгівлі країн-учасниць «Про внесок Світової організації торгівлі у досягнення більшої узгодженості у визначення світової економічної політики» зазначається, що «глобалізація світової економіки призвела до дедалі більшого зростання взаємодії між економічною політикою окремих країн, в тому числі взаємодії між структурними, макроекономічними, торговельними, фінансовими аспектами та аспектами розвитку і визначення економічної політики. Завдання досягнення взаємної узгодженості між цими політиками лягає, головним чином, на уряди країн, але їхня узгодженість у міжнародному масштабі є важливим і значущим елементом підвищення ефективності цих напрямків політики на національному рівні. Угода, досягнута в ході Уругвайського раунду, свідчить, що всі уряди-учасники раунду усвідомлюють, який внесок можуть зробити політики ліберальної торгівлі у процес стабільного зростання і розвитку економіки своїх власних країн та світової економіки в цілому» [1, с. 405]
Крім Світової організації торгівлі до системи міжнародних організацій з регулювання та сприяння розвиткові торговельно-економічних відносин входять такі організації як ЮНКТАД, ЮНСІТРАЛ, Міжнародний торговельний центр, Рада митного співробітництва, Бюро міжнародних виставок, Міжнародна торгова палата, Спілка міжнародних ярмарків, а також регіональні та галузеві організації.
Усі охарактеризовані рівні регулювання міжнародної торгівлі (корпоративний, національний, міжнаціональний, наднаціональний та глобальний) взаємопов’язані та взаємообумовлені. Разом із тим за ступенем впливу на міжнародну торгівлю пріоритетним є національний рівень, що пояснюється відповідною пріоритет- ністю держави серед інших суб’єктів міжнародних економічних відносин (фізичних та юридичних осіб, міжнародних організацій). Порівняно з ними держава:
- є основним адміністративним утворенням у світі;
- має суверенітет та право незалежно визначати свою зовнішню та внутрішню політику;
- своєю зовнішньоторговельною політикою впливає на об’єкти регулювання зовнішньої торгівлі (товарні потоки), які мають національне походження;
- може прямо та опосередковано брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, що здійснюється іншими суб’єктами;
- має більшу можливість реалізації принципів міжнародних економічних відносин.
Саме уряди завжди виступали ініціаторами протекціоністських або фритрейдерських заходів і були творцями не тільки зовнішньоторговельних політик, а й конкретних інструментів їх втілення. Історія розвитку світової торгівлі, яку умовно можна поділити на п’ять етапів, підтверджує, що тенденції в регулюванні зовнішньої торгівлі значною мірою обумовлювали і особливості самих торговельних процесів (табл. 2).
Таблиця 2
ХАРАКТЕРИСТИКА ЕТАПІВ В РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ
Фактори зовнішнього середовища | Особливості торговельних процесів | Регулювання |
І етап (XVIII ст. — перша половина XIX ст.) | ||
|
|
|
ІІ етап (друга половина XIX ст. — 1914) | ||
|
|
|
ІІІ етап (1914-1939 рр.) | ||
|
|
|
IV етап (1950-1970 рр.) | ||
|
|
|
V етап (з 1970 р.) | ||
|
|
|
Фахівці з історії світової економіки можуть запропонувати не один критерій періодизації розвитку міжнародної торгівлі: за етапами розвитку науково-технічного прогресу (за змінами у виробничих силах), за етапами вдосконалення транспортної системи (як транспортних засобів, так і доріг), за пріоритетними напрямками в зовнішньоторговельних політиках країн (лібералізація чи протекціонізм). Історично доведено, що між прогресивними змінами у виробничих силах, вдосконаленням транспорту, ліберальними системами регулювання зовнішньої торгівлі та масштабами міжнародної торгівлі існує пряма залежність. Однак більш наочною та логічною, на наш погляд, є періодизація розвитку світових процесів, в тому числі міжнародної торгівлі за основними подіями в світі. З огляду на це можна виділити такі етапи розвитку міжнародної торгівлі:
- — початковий (з XVIII ст. — до першої половини XIX ст.);
- — друга половина XIX ст. — початок Першої Світової війни (1914 рік);
- — період між двома світовими війнами (1914—1939 роки);
- — повоєнний (50—60-ті роки);
- — сучасний (з початку 70-х років).
Сучасний етап розвитку міжнародної торгівлі можна поділити на два періоди:
- конкуренції двох світових систем — капіталістичної та соціалістичної системи господарства (до початку 90-х років);
- глобалізації світової економіки (з початку 90-х років).
Кожен із зазначених вище п’яти етапів розвитку міжнародної торгівлі характеризується:
- певними середовищними факторами розвитку;
- особливостями, що віддзеркалюють рівень інтернаціоналізації виробництва та роль міжнародної торгівлі в розвитку національних господарств;
- пріоритетними методами регулювання зовнішньої торгівлі більшості країн світу.
У сфері регулювання міжнародних торговельно-економічних відносин перший етап характеризується зародженням політики фритрейдерства (від англ. free frade — вільна торгівля) — свободи торгівлі та невтручання держави в підприємницьку діяльність, основним прибічником якої була Англія. Одним із найпопулярніших інструментів політики фритрейдерства було зниження мита на товари у взаємній торгівлі, що сприяло збільшенню вивозу англійських товарів за кордон. Митна реформа була проведена в Англії в 20-х роках XIX ст., а до середини сторіччя фритрейдерство перемогло повністю: були скасовані законодавчі обмеження на імпорт зерна, сировини, промислових товарів, ліквідовані інші протекціоністські обмеження. В деяких європейських країнах (Німеччина, Франція, Росія тощо) також з’явились тенденції до фритрейдерства. Однак навіть в середині XIX сторіччя фритрейдерство не стало зовнішньоторговельною політикою всіх країн. У більшості з них, як і раніше, панував протекціонізм — економічна політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції.
Протекціонізм відіграв значну роль у розвитку фабричної та мануфактурної промисловості. Під його прикриттям Франція вела конкурентну боротьбу з Англією на початку XIX сторіччя. В цілому на цьому етапі розвитку світової торгівлі протекціонізм мав «захисний» характер у країнах Західної Європи та США, огороджуючи їхню національну економіку від конкуренції з більш розвиненою промисловістю Великобританії.
В останнє десятиріччя другого етапу (1902—1914 рр.) темпи зростання світової торгівлі уповільнюються, що значною мірою пояснюється особливостями регулювання зовнішньої торгівлі країн, а саме посиленням протекціоністських тенденцій, обумовлених зростаючим впливом монополій на зовнішньоекономічну політику своїх держав. При цьому характер протекціонізму змінюється — із «захисного» він перетворюється на «наступальний», тобто захищаючий від іноземної конкуренції не слабкі галузі національної економіки, а найбільш розвинені та високомонополізовані. Особливо активно ця політики застосовується в США, Німеччині, Японії, які пізніше, ніж Англія, вступили на шлях промислового розвитку та намагались обмежити ввіз її товарів. У цей період Англія, більше за інших була зацікавлена в зарубіжних ринках збуту, довше всіх дотримувалась політики фритрейдерства.
Ускладненню міжнародної торгівлі на третьому етапі її розвитку крім середовищних факторів сприяли також особливості регулювання: посилення митного протекціонізму та розпад існуючої міжнародної валютної системи, що привело до виникнення окремих валютних блоків. Ці блоки являли собою валютні угруповання країн, що створювались для забезпечення валютно-економічного пріоритету тієї країни, яка очолювала цей блок, шляхом прикріплення валют країн-учасниць до її валюти.
У 1931 році стерлінговий блок на чолі з Великобританією об’єднав практично всі країни цієї імперії та ряд держав, тісно пов’язаних із нею економічно (Єгипет, Ірак, Португалія). Пізніше до нього приєднались Швеція, Норвегія, Данія, Японія, а згодом Німеччина та Іран. Всього до блоку входили 22 країни. Курс національних валют країн-учасниць ставився в залежність від фунта стерлінгів, а по відношенню до долара та валют країн, що не входили до блоку, встановлювався у відповідності з курсом фунта до долара та цих валют. Стерлінговий блок у цей період мав найбільший вплив.
У 1933 році було створено доларовий блок, до складу якого ввійшли США, Канада та майже всі країни Латинської Америки. В цьому ж році група країн, що дотримувалась золотого стандарту (Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а згодом Італія та Польща), утворили золотий блок, який, однак, розпався в 1936 році внаслідок введення країнами валютних обмежень та фактичної відмови від золотого стандарту під тиском кризових процесів.
Всередині блоків обмін валютою не обмежувався, але поза ними діяли обмеження на обмін валют, що, врешті-решт, вело до скорочення міжнародної торгівлі. Комерційні торговельні зв’язки все більше замінялися кліринговими угодами. Внаслідок цього обсяг міжнародного товарообігу в 1933 році скоротився порівняно з 1929 роком в 2,8 рази.
Згортанню міжнародної торгівлі сприяло також введення Англією в 1932 році системи преференцій, механізм якої полягав в тому, що одна країна або група країн встановлюють особливе пільгове (преференційне) мито на товари, яке не розповсюджується на товари інших країн. Ця система використовувалась Великобританією, а згодом й іншими країнами для отримання дешевої сировини та продовольства з економічно залежних країн. Преференції широко застосовувались у торгівлі з країнами, що входили до валютних блоків.
Повоєнний період розвитку міжнародної торгівлі позначений розширенням державного впливу на розвиток зовнішньої торгівлі та перехід від жорсткого протекціонізму до політики лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків. Після Другої світової війни і впродовж 50-х років у більшості індустріально розвинених країн зберігається і навіть посилюється централізована державна система регулювання зовнішньої торгівлі, створена ще в довоєнні роки або під час війни. Головне місце серед регуляторів займають розвинені системи кількісних та валютних обмежень. Рівень митного обкладання відносно високий, однак внаслідок значного коливання курсу валют та широкого застосування адміністративних методів митно-тарифні інструменти знаходились на другому плані. Утворення інтеграційних угруповань, митна боротьба між основними експортерами обумовили значне звуження сфери застосування кількісних обмежень та скасування валютних обмежень.
Основним елементом зовнішньоторговельних політик країн стали митно-тарифні заходи. В цей період (з 1947-ого по 1967 рік) пройшло шість раундів багатосторонніх торговельних переговорів між країнами-членами Генеральної угоди з тарифів та торгівлі, які були присвячені виключно обговоренню питань зниження митних тарифів.
Преференційні митно-тарифні заходи почали широко застосовуватися і в межах інтеграційних угруповань, що динамічно розвивалися, — ЄЕС, АСЕАН, РЕВ.
Регулюванню міжнародних торговельно-економічних відносин на сучасному етапу притаманні, на наш погляд, три домінантні процеси:
- уніфікація правил торгівлі, яка відбувалась під егідою ГАТТ, а згодом системи ГАТТ/СОТ та інших міжнародних організацій — Ради митного співробітництва, Міжнародної торговельної палати, ЮНСІТРАЛ (Комісії ООН з прав міжнародної торгівлі);
- лібералізація торговельних режимів у більшості країн, причому не тільки за домовленостями в межах системи ГАТТ/СОТ, а й за окремими програмами за підтримкою МВФ — Португалія (1970—1980 рр.), Іспанія (1970—1980 рр.), Турція (1970—1984 рр.), Греція, Ізраїль, Корея, Нова Зеландія, Філіппіни, Сингапур, Пакистан, Аргентина, Бразилія, Чилі, Перу, Уругвай, країни Східної Європи та республіки колишнього СРСР тощо;
- неопротекціонізм — перехід переважно до нетарифних і більш завуальованих інструментів захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції, що пов’язано з тим, що після восьми раундів багатосторонніх переговорів у ГАТТ більшість ставок мита стали конвенційними, більш ліберальними та такими, які не забезпечують необхідний (або бажаний) рівень захисту внутрішнього ринку.
У повоєнному розвитку систем регулювання міжнародної торгівлі, в свою чергу, можна умовно виділити три етапи. Перший етап охоплює період після закінчення Другої світової війни аж до другої половини 50-х років. Другий етап починається з кінця 50-х і триває до кінця 60-х. Третій етап почався з початку 70-х років і триває донині.
На першому етапі у більшості індустріально розвинених держав зберігається централізована державна система регулювання зовнішньої торгівлі, створена у передвоєнні роки та під час Другої світової війни. Головне місце серед регуляторів зберігають розвинені системи кількісних і валютних обмежень. Рівень митного обкладання порівняно високий, але через нестійкість валют і широке застосування адміністративних методів митно-тарифні засоби знаходилися на другому місці.
На другому етапі створення інтеграційних угруповань (ЄЕС і ЄАВТ), митна боротьба між великими державами в рамках ГАТТ призвели до значного звуження сфери застосування кількісних та скасування валютних обмежень. Провідним елементом зовнішньоторговельної політики стали митно-тарифні заходи. В цей період відбулося значне зниження митних ставок і подальше пом’якшення використання кількісних обмежень. Саме в цей час відбувається лібералізація торгівлі в розвинених країнах.
Третій етап характеризується формуванням трьох центрів світового суперництва (США — Західна Європа — Японія) та поступовим наростанням економічних труднощів, які з початку 70-х років посилили протекціоністські тенденції. Пріоритети у регулюванні зовнішньої торгівлі зміщуються від тарифного до нетарифного регулювання, особливо до заходів, що стимулюють внутрішнє виробництво та експорт.
Література
- Результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів: Тексти офіційних документів. — К.: «Вимір», Секретаріат Міжвідомчої комісії з питань вступу України до СОТ, 1998. — 520 с.
- Рут, Франклін Р., Філіпенко Антон. Міжнародна торгівля та інвестиції / Пер. з англ. — К.: Основи, 1998. — 743 с.
- Cairncross. Factors in Economics Development. (George Allen & Unwin Ltd, London, 1963).
- Gottfriend Haberler. International Trade & Economic Development (International Center for Economic Growth, 1988).
- Frederic L. Pryor. The Communist Foreign Trade System. The Other Common Market (George Allen & Unwin Ltd, London, 1963).
Created/Updated: 25.05.2018