Главная Культурология Культурологія - Гриценко Т.Б.

Культурологія - Гриценко Т.Б.

Живопис

В європейському живопису доби бароко значного розвитку досягають побутовий жанр, пейзаж, натюрморт, портрет. Нові образи вимагали нові способи зображення реальних об’єктів через мову і організацію живописного твору. На матеріалі жанрів реальної дійсності розвивається позаміфологічна концепція картин світу. Міфологічна картина світу на основі християнської (Рембрандт) і античної традицій (Пуссен) співіснують у рівновазі з позаміфологічною концепцією, що принципово відрізняє ХVІІ ст. від ХVІІІ ст., і ХІХ ст., коли міфологеми уступили місце образам реальної дійсності.

Видатними представниками бароко в живопису були італієць Мікеланджело Караваджо (1573–1610) і голландець Пітер Пауел Рубенс (1577–1640). На початку століття вони обидва працювали в Римі. Молодий художник пише натюрморти, портрети, сюжетні картини (“Хворий Вакх”, “Хлопчик, що чистить грушу”, “Продавець фруктів”).

Поступово Караваджо тяжіє до монументальних творів. Наприкінці 90-х років художник написав такі монументальні роботи, як “Жертвоприношення Авраама”, “Марія Магдалина кається”, “Відпочинок по дорозі в Єгипет”. Головною вимогою Караваджо стало звернення до реальної дійсності: простої людини, персонажів типу картярів, шулерів, ворожок тощо. У циклі картин, присвячених діянням апостолів, Караваджо зображує їх простакуватими, народними типами, зморшкуватими, незграбними. За євангельськими оповідями, апостоли були простими людьми, рибалками. Він любив усе справжнє, неприкрашене, тілесне, міцне. Його герої життєво достовірні: святі часто схожі на ремісників, селян. Зображаючи цих людей, митець поклав початок глибоко реалістичному побутовому живопису (“Лютняр”, “Гравці”). Караваджо першим у європейському мистецтві почав писати станкові натюрморти.

Рубенс Пітер Пауел – великий фламандський живописець, неперевершений колорист і рисувальник, глава фламандської школи живопису в стилі бароко. Він же архітектор, видатний колекціонер, знавець нумізматики, державний діяч і дипломат.

Початкову художню освіту Рубенс отримав у живописців місцевого значення. У 1600 р. Рубенс їде в Італію вдосконалювати свою художню освіту. Зупиняється при дворі герцога Мантуанського Вінченцо І Гонзанга, де спочатку копіює картини великих майстрів. З 1605 р. Рубенс навчається в Римі до 1608 р. Восени 1608 р. він отримує з дому листа – важко хвора мати. Поспіхом залишає Італію і, як зясувалося, назавжди.

Вісім років, проведених Рубенсом в Італії, не тільки визначили його живописну манеру, але й принесли йому успіх і визнання, закріпили віру у власні сили. Вони були періодом формування його мистецтва. Майстер намагався об’єднати різні школи, як античні, так і сучасні, і на такому синтезі творити своє, власне художнє бачення.

Його живопис дуже характерний для бароко, але має свої національні особливості: насамперед, домінування почуття над безпристрасністю, цілковита відстороненість від містики, фізична сила, почуттєвість, захоплення природою ( “Герцог Лерма на коні” (іл.12), “Поставлення хреста” та “Зняття хреста”, “Персей та Андромеда”, “Поклоніння волхвів ” тощо). Усі композиції ніби в русі. Навіть античні сюжети митець вибирав динамічні.

У Рубенса був улюблений учень – Антоніс Ван Дейк (1599–1641). Народився в багатій купецькій сім’ї. Антоніс отримав хорошу освіту, Крім фламандської мови він володів іспанською, французькою, італійською, англійською, знав історію, теологію і світову культуру. У віці 19 років юнак стає самостійним майстром.

З 1621 р. Ван Дейк подорожує по Італії (Римі, Неаполі, Турині, Палермо, Флоренції, Венеції, Генуї) до 1627 р., де завоював несподіваний успіх як портретист, особливо в Генуї, серед генуезької аристократії. У портретах та автопортретах художник підкреслював аристократизм, тендітність, вишуканість, витонченість форм. Вони є психологічно виразними і водночас декоративно насиченими. Своїх героїв він показує у багатих інтерєрах, ефектних позах, яскравому та багатому вбранні.

Ван Дейк повернувся на батьківщину вже знаменитим. Писав великі картини на міфологічні і релігійні теми, але вони занадто театральні і поступаються портретам.

Останнє десятиріччя він жив в Англії, де Карл І подарував йому звання головного королівського живописця, дав рицарське звання. На віддяку Ван Дейк створив галерею парадних портретів англійської придворної аристократії: 35 портретів Карла І, 20 портретів королеви і їхніх дітей та портрети членів двору. Роки, проведені художником в Англії, були наповнені величезною працею. За цей час він написав близько 400 полотен.

Продовжувачем фламандської живописної школи був Якоб Йорданс (1593–1678). Відомий живописець народився у великй бюргерзькій сім’ї в Антверпені. Художню освіту здобував у місцевого живописця Адама ван Ноорта, відомого в основному тим, що був учителем Рубенса.

Перші картини Йорданса відображали життя реального світу. Навіть в релігійних сюжетах художник зображував правдиві життєві ситуації і персонажі («Святе сімейство з Св.Анною», «Святе сімейство», «Святе сімейство з пастухами», «Чотири Євангелісти», «Втеча в Єгипет»).

Йорданс написав велику кількість портретів на замовлення фламандських бюргерів, а також сімейні («Портрет чети Зурпель», «Сімейний портрет»). Його твори – втілення фламандського життєлюбства. Серед багаточисельних творів кінця 40-х рр. («Блудний син», «Св.Павло в Лістрі», «Діоген шукає людину») – останній спалах самобутнього таланту життєлюбного фламандця.

У 1652 р. Йорданс виконав грандіозний цикл монументально-декоративних робіт в замку вдови принца Оранського, Амалії Холмс. Величезна алегорична композиція (8,5х8,2м) “Тріумф принца Фредеріка Хендріка Нассауського” вражає кількістю персонажів і преметів.

Відомим фламандським живописцем, видатним майстром натюрморта, анімалістом був Франс Снейдерс (1579–1657). З його іменем зв’язаний один із яскравих періодів фламандського натюрморта. Більшість творів художника умовно можна назвати натюрмортами, оскільки вони одночасно є картинами анімаційного жанру і побутовими сценами. Снейдерс – новатор натюрморта. Він оживив цей жанр, облагородив сюжет.

Майстерність у передачі розмаїття живої природи, пристрасність в оспівуванні земних щедрот, життєрадісність ставлять роботи Франса Снейдерса в один ряд з найкращими творами видатних фламандських живописців.

Нове в жанровий живопис вносить Ян Вермеєр (1632–1675), відомий в історії мистецтва як Вермеєр Дельфтський. Шедеврами Вермеєра пишаються найкращі колекції світового живопису. А про автора, який жив у центрі Європи, відомо майже не збереглося. Завдяки архівним і церковним документам установлені окремі факти з його життя. Наскільки мало відомостей про творчість, настільки велика слава одного з найбільших представників золотого періоду голландського живопису.

Художник своєю творчістю прославив рідне місто. Вермеєр з натури малював види Амстердама, писав побутові сценки з життя: «Молочниця», «Лютнистка», «Урок музики», «Концерт», «Офіцер і усміхнена дівчина». До першого періоду творчості належить «Христос у домі Марти і Марії», «Діана з німфами», які зображені у вигляді образів своїх сучасників. Шедевром його залишається «Вид Делфта», безмежна відданість в любові до свого міста. Митець умів створити ілюзію розчинення предметів у світлоповітряному середовищі, що й визначило його славу у ХІХ ст.

Вершиною голландського мистецтва ХVІІ ст. стала творчість Рембрандта Харменса ван Рейна (1606–1669). Художньому ремеслу спочатку навчався у місцевого лейденського живописця Якоба Сваненбрюха (Сваненбурха), а продовжив навчання в Амстердамі у знаменитого живописця Пітера Ластмана.

У 1625 р. Рембрандт повертається в рідний Лейден, дев’ятнадцятилітній юнак стає незалежним художником. Разом зі своїм земляком Яном Лівенсом відкриває майстерню, набирає учнів, отримує замовлення. Кожну роботу молодого художника лейденського періоду без перебільшення можна назвати шедевром. Це полотна – «Побиття Святого Стефана», «Притча про нерозумного багача», «Христос в Еммаусі», «Плач Ієремії у зруйнованому Єрусалимі», «Портрет матер», «Іуда повертає тридцять срібляків», «Валаамська ослиця».

В Амстердам Рембрандт повертається після смерті батька, в 1631 р. У столиці він разом з своїм новим другом Хендріком ван Ейленбюрхом засновує так звану академію живопису, реставрації і торгівлі картинами. У перші роки амстердамського життя художник працює переважно як портретист. Серед десятків портретів, написаних живописцем з 1631 по 1635 рр., найбільш цікавими є «Портрет Бургграфа», «Портрет корабельного майстра і його дружини», «Портрет Мартіна Дай», «Портрет Мартена Соольманса», «Портрет художника Жака де Гейна». Всюди, окрім передачі ідеальної схожості, Рембрандт знаходить яскраву соціальну характеристику портретованих.

Вершиною портретного мистецтва митця стає картина «Урок анатомії лікаря Тульпа», написана на замовлення корпорації хірургів. Його картини щасливого періоду життя – кохання до юної дружини (романтичні портрети Саскії та автопортрети в розкішному вбранні «Автопортрет з Саскією на колінах», «Портрет дружини в 21 рік», написаний на третій день після весілля, з сяючими обличчями, з радістю буття) – написані в стилі бароко.

Знамените полотно художника “Даная”, написане 1636 р. і переписане ним після смерті Саскії 1645 р. викликало велику кількість суперечок. Багато спеціалістів твердить, що зображений на ньому сюжет не відповідає міфу про дочку аргосського царя Акрісія, до якої у вигляді золотого дощу проникає Зевс, адже його образ на картині відсутній.

Творчість другого періоду – період високої майстерності художника. У творах цього часу він зображує повсякденне життя з усіма його принадами. У сюжетах, взятих із Святого Письма, змалював звичайний побут, простих людей, глибоко розкриваючи їх психологічний стан («Святе сімейство», «Жертвоприношення Авраама», «Бенкет Валтасара», «Осліплення Самсона філістимлянами»).

Останній період у житті Рембрандта був складним і навіть трагічним, але це пора його шедеврів. Образи цих років монументальні і величні, глибоко філософські і високо поетичні («Пейзаж з руїнами на горі», «Пейзаж з млином», «Зречення апостола Петра», «Аман, Ассур і Есфір», «Євангеліст Матфій», «Апостол Варфоломій», «Портрет Ієремії Деккера», «Єврейська наречена»). Головними виражальними засобами для митця був колір і світло. Композиція живописних робіт будувалася на рівновазі кольорових гам. Новизна картин Рембрандта полягала в реалістичному зображенні людей з різних прошарків суспільства, в глибокому відображенні їх внутрішнього духовного світу.

Графічна спадщина Рембрандта не менш значуща, ніж живописна. Це в основному біблійні та євангельські сюжети, але малюнки часто жанрові. Офорти сповнені філософського змісту, вони присвячені таємницям буття, трагізму людської долі. У них часто звучить співчуття знедоленим («Сліпий Товіт», «Зняття з хреста» «Поклоніння пастухів» та ін.). Як офортист Рембрандт не має собі рівних у світовому мистецтві.

Творча спадщина становить понад 600 картин, 300 офортів і близько 2000 рисунків. Рембрандт залишив близько 100 автопортретів, виконаних у різних техніках.

Рембрандт вважається вершиною голландського реалізму. Твори Рембрандта за змістом, сповнені внутрішнього драматизму і філософських узагальнень, емоційні за колоритом. Рембрандт – майстер групового портрета. Писав картини на біблійні та міфологічні теми

Коріння іспанської духовної культури «золотого віку» сягає в епоху доби реконкісти – національно-визвольної боротьби іспанців з арабами. Ще на зорі середньовіччя увесь Піренейський півострів був завойований арабами. Корінні іспанці не могли протистояти завойовникам. Маленький клаптик землі в горах на півночі Піренеїв – єдиний, що задишився у VІІІ ст. незавойованим, самостійним, став цетром упертої, стійкої, яка тривала понад сім століть, реконкісти, тобто зворотного відвоювання Іспанії у маврів (так називали арабів). Рухаючись з півночі на південь, освоєння території зростали, і, нарешті, залишилась остання цитадель арабів – Гранадський халіфат, яка теж впала у кінці XV ст.

Таким чином, уся середньовічна історія Іспанії, все становлення цієї нації проходило в постійній боротьбі проти іга чужоземців. Народ, який пройнявся усвідомленням своєї гідності і своєї значущості, в центрі уваги мала перебувати людина – реальна і водночас героїзована.

Об’єднання країни як завершення реконкісти сталося наприкінці XV ст. З початку XVІ ст. Іспанія – наймогутніша держава Європи, а в другій половині XVІ ст. – форпост загальноєвропейського контрреформаційного руху. У самій країні лютувала інквізиція, яка чинила страшенні жорстокості. Такою була Іспанія в період «золотого віку». І при цьому – злет національного художнього генія наприкінці XVІ – першої половини XVІІ ст., не бачений раніше і надалі не пережитий іспанською культурою.

Основоположником «золотого століття» іспанського живопису вважають Доменіко Теотокопулі (Доменікос Теотокопулос), якого прозвали Ель Греко (був грецького походження) (1541–1614). написані «Оплакування Христа», «Благовіщення», «Портрет Вінченцо з Анастаджи». Він малює релігійні сюжети («Моління про чашу», «Трійця», «Воскресіння Христа», «Вознесіння Марії», «Святе сімейство»), найчастіше вівтарні образи, рідше античні («Лаокоон»), види Толедо, багато портретів.

Наступним представником іспанського живопису та одним з найкращих офортистів Європи епохи бароко був іспанець Хусепе де Рібера (1591–1652).

У Неаполі займається графікою і здобуває визнання як художника-графіка («Оплакування», «Роз’пяття апостола Петра», «Чоловіча голова з пов’язкою», «Святий Ієронім за читанням»). В експресивному стилі написані композиції, які оригінально інтерпретують караваджистські принципи («П’яний Сілен»), і твори, в яких світлі кольорові тони, покладені широкими площинами, нагадують про вплив венеціанських майстрів. У його стилі появляються м’якість і одухотвореність барочного характеру завдяки впливу Рубенса і Ван Дейка. У 1637 р. створені «Аполон і Марсій», «Свята трійця» із серії картин, замовлених монастирем Сан Мартіно – одне з найкращих його творінь. Цікава його галерея філософів та апостолів: «Філософ», «Діоген», «Демокріт», який сміється з «Філософа з дзеркалом» – Сократ зображений у несподіваному ракурсі, його Сократа, попри непривабливу зовнішність, сповнена величі, значущості і сили.

Сучасником Рібери був живописець, один із найяскравіших представників севільської школи, майстер монументальних композицій – Франсіско Сурбаран (1598–1664). Художню освіту Сурбаран отримав у маловідомого художника Педро Вільянуева в Севільї. Живучи в Севільї, Сурбаран пише багато картин на замовлення домініканського монастиря Сан-Пабло Ель Реаль. Майстерно зумів передати глибоке і водночас особисте, духовно напружене релігійне почуття, причому його образи відрізняє суворість і деяка архаїчність, об’єми виділені сильними контрастами світлотіні, «Народження Богоматері», «Христос-хлопчик», «Непорочне зачаття», «Свята Касильда» . Ці стилістичні риси характерні і для натюрмортів.

Найвидатнішим представником іспанського живопису «золотого століття» був Дієго Родрігес де Сільва Веласкес (1599–1660). У 1622 р. Веласкес переїжджає до Мадрида. Знайомиться з картинною галереєю, на той час однієї з найбагатших у Європі, копіює роботи Леонардо да Вінчі, Веронезе, Рафаеля, Рубенса, Тиціана. Знаток і цінитель мистецтва Філіпп ІV назвав севільського художника прекрасним портретистом і висловив бажання позувати йому. Веласкес сорок років служив придворним художником при Філіппі ІV. Але це не завадило йому йти творчим шляхом у мистецтві. Композиційно-новаторською була його картина «Здача Бреди», присвячена переможній події у безславній для іспанців війні з голландцями: переможці і переможені подані достойно, на рівних.

Релігійні сюжети перших років творчості змінюють портрети.

Веласкесові портрети (Філіппа ІV “Ла Фрага”, його дітей, графа Олівареса та інших придворних) сповнені гідності і сприймаються неоднозначно. Пронизливий погляд портретованого папи Інокентія Х, холодних світлих очей, виразу губів, вказують на жорсткість, мужність і сильну натуру. Сучасники твердили, що, побачивши свій портрет, папа сказав: “Надто правдиво!” На зміну портрету-ідеалу епохи Відродження бароко висуває портрет людини у всій її складності.

Одночасно з портретами придворної знаті художник створив серію пейзажів («Алея в королівському саду», «Фонтан в королівському саду»).

Творчості Веласкеса притаманна яскраво виражена світська спрямованість. Він вважається одним з творців жанру парадного портрета. Зображення його монументальні та лаконічні, сповнені барокового психологізму. Відомими творами Веласкеса є «Венера з дзеркалом», «Меніни» (фрейліни). Однією з останніх робіт Веласкеса стала картина «Прялі» (1657) – одна з перших робіт, присвячних жінкам-трудівницям.

Завершує період «золотого віку» у другій половині ХVІІ ст. один з найвидатніших художників Мурільо Бартоломео Естебан (1618–1682), майстер релігійного та жанрового живопису. 1640 р. Мурільо на п’ять років відправляється в Мадрид. Там доля звела його з великим Веласкесом, який допоміг молодому художникові отримати дозвіл на копіювання у королівських палацах полотен Тиціана, Рубенса, Ван Дейка.

У 1645 р. художник виконав перше важливе замовлення – серію картин для дворика монастиря Сан Франциско в Севільї. У севільській школі панував реалістичний стиль, зв’язаний з творчістю Сурбарана, у якого Мурільо запозичив інтерес до сильних світлових контрастів і скульптурно чіткої передачі об’ємів «Мадонна дель Росаріо». У творах наступних років, наприклад, «Різдво Богородиці», світло і тіні передані м’яко, гнучко, явно під впливом Ван Дейка.

Для вільного продажу ним були написані різні варіанти мадонн – «Мадонна з немовлям», «Мадонна з немовлям і хлопчиком Іоанном», «Мадонна з яблуком».

Взагалі ХVІІ ст. увійшло в історію як «золоте століття» живопису. Видатні майстри живопису, які працювали у цей період, втілили в своїй творчості нові пошуки.