Главная Культурология Культурологія - Гриценко Т.Б.

Культурологія - Гриценко Т.Б.

Кіно

ХХ ст. – час розвитку найновішого виду мистецтва – кіно, поява якого стала можливою завдяки технічним досягненням. Кіномистецтво – вид художньої творчості, який за допомогою кінематографічної техніки, оперуючи рухомим зображенням і звуком, відтворює реальну дійсність у художніх та художньо-документальних образах. Синтезуючи і вбираючи в себе художній досвід літератури, театрального й образотворчого мистецтва, музики і переломлюючи його через свої особливості й специфіку, кіномистецтво володіє власними зображально-виражальними засобами, серед яких головні – фотографічна природа рухомого в часі зображення та монтаж.

Доступність і особливий ефект достовірності екранного зображення, інформативність визначають соціальні функції і значення кіномистецтва, яке справляє величезний ідейно-художній вплив на формування поглядів та переконань, естетичних смаків і почуттів, духовної культури людей. Кіномистецтво значно розширює можливості образної виразності і посилює громадський резонанс художньої діяльності.

Існує п’ять видів кіномистецтва: художнє або ігрове кіно, що засобами виконавської майстерності втілює твори кінодраматургії; документальне кіно, матеріалом для якого є зйомка дійсних подій; мультиплікаційне (анімаційне) кіно – вид кіномистецтва, що відображує дійсність за допомогою знятих на плівку малюнків або фотографій, об’ємних предметів; наукове кіно, що об’єднує в собі науково-популярне, науково-дослідне та техніко-пропагандистське кіно; відеокліп – різновидність відеофільму, який характеризують швидкий монтаж, насиченість електронними спецефектами, лаконічність.

Ігрове кіно поділяється за жанрами (пригодницьке, мелодрама, трагедія, комедія, психологічна повість, вестерн, музичний фільм, трилер тощо).

Кіно з’явилося у Франції, де в 1895 р. брати Луї та Огюст Люм’єри розробили і запатентували апарат (кінематограф) для знімання та проекціювання рухомого зображення. Спочатку кіно вражало людину лише своїми технічними можливостями і було лише атракціоном; демонструвалися короткі репортажі. Згодом стає зрозуміло, що кінематограф може стати прибутковою справою, а тому швидко зростає його матеріальна база, техніка зйомки, монтажу, показу. Спершу центром кіновиробництва була Франція, згодом кіностудії з`являються в багатьох країнах.

Одним із перших знімати художні фільми почав Ж.Мельєс, який створив кіностудію у Франції (1896). Він зняв художні фільми „Попелюшка”, „Червона шапочка”, „Подорож на Місяць” – всього близько 4 тисяч фільмів. Мельєс-режисер розробив методику кінотрюків. Видатну роль у розвитку світового кіномистецтва відіграв американський кінорежисер Ч.Чаплін (1889–1977, фільми „Золота лихоманка”, „Вогні великого міста”, „Нові часи”, „Великий диктатор”), який створив трагікомічний образ „маленької людини”.

Американський режисер Д.Гріффіт (1875–1948) у фільмах „Народження нації”, „Нетерпимість” успішно вирішує проблеми художньої виразності: застосовує „крупний план”, монтаж кадрів.

Перший російський кінопідприємець О.Ханжонков в 1907–1908 рр. розпочав виробництво вітчизняних ігрових фільмів, побудував в Москві кінофабрику, кілька кінотеатрів, в тому числі „Художній” і „Москва”.

В Україні з 1909 р. почали зніматися комедії, драми і водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: „Шельменко-денщик”, „Москаль-чарівник”, „Ніч перед Різдвом”

Вагомий внесок у розвиток „німого” кіно зробили радянські кінорежисери С.Ейзенштейн, В.Пудовкін, О.Довженко, Дзиґа Вертов, їхні фільми „Броненосець Потьомкін”, „Мати”, „Земля” та інші стали важливим етапом розвитку світового кіно.

Поява в кінематографі звуку (кінець 20-х років), а згодом і кольору (40-ві рр.) дала можливість активніше здійснювати емоційний і естетичний вплив на глядача, домагатися більшої художньої виразності.

У світовому кіно другої половини 40–50-х рр. провідним напрямом став неореалізм, який сформувався в італійському кіно. Неореалізм зародився в середовищі антифашистського Руху Опору як реакція демократичної культури на духовний застій у період правління Б.Муссоліні. Естетичні принципи неореалізму сформулював Ч.Дзаваттіні: максимальне зближення екранної розповіді до реалій життя, відмова від сюжету та залучення непрофесійних акторів. Вони були вперше реалізовані в фільмах „Одержимість” Л.Вісконті і „Діти дивляться на нас” В. де Сіка. Маніфестом неореалізму стала картина Р.Росселіні „Рим – відкрите місто”. Для неореалізму характерні демократизм і гуманізм, увага до життя простої людини, дотримання принципу вірності факту.

У 50–60 рр. новим кроком в освоєнні художніх засобів кінематографії стала творчість Ф.Фелліні, М.Антоніоні, П.Пазоліні і шведського режисера І.Бергмана.

Французьке кіно того часу, відтворюючи проблеми повоєнної дійсності, також відобразило події Другої світової війни і Руху Опору (режисери Р. Клеман, Л.Дакен, Ж.Беккер, Ж.П.Ле Шануа). Крім того, в ньому зароджується напрям під назвою „Нова хвиля”, який представляли режисери Ж.Л.Годар („На останньому диханні”), А.Рене („Хіросима – моя любов”), Ф.Трюффо („400 ударів”, „Американська ніч”), К.Шаброль („Красунчик Серж”, „Кузени”), Ж.Демі „Шербурзькі парасольки”) та інші. Коштовному комерційному кінематографу “Нова хвиля” протиставляла скромний, без кінозірок і постановочних ефектів, знятий на невеликі кошти, як правило, невідомим режисером за ескізним сценарієм. Представники „Нової хвилі” демонстрували інтерес до молодого покоління і скептичне ставлення до традиційних соціальних цінностей. Режисери „Нової хвилі” заперечували свою причетність до жодного художнього угруповання, проте їхні фільми мають багато спільного. Поетика „Нової хвилі” розвинула принцип розповіді від першої особи, внесла репортажну безпосередність, змішання літературної мови з ненормованою лексикою, продемонструвала унікальну можливість розкриття внутрішнього світу персонажа через самоаналіз.

Нині центром світового кіновиробництва є США.

Невід’ємною ознакою життя сучасної людини стало телебачення (гр. tele – далеко) – передавання на відстань зображень рухомих і нерухомих об’єктів за допомогою електричних сигналів, що поширюються каналами зв’язку.

Питання передачі зображення на відстань були розв’язані в працях У.Сміта (США, 1873), О.Столєтова (1988), О.Попова (1895). Б.Розінг у 1911 р. провів першу у світі телепередачу у лабораторних умовах.

Перша експериментальна передавальна телевізійна станція (чорно-біле зображення) була створена у США (1929), постійні телетрансляції почалися у Великобританії (1936). Кольорове телебачення з`явилося у США (1956). В СРСР регулярні телепередачі почалися з 1939 (Москва), з 1951 – у Києві.

Телебачення є засобом інформації, що має можливість одночасно звернутися до багатомільйонної аудиторії, зокрема, завдяки прямому ефірові. У перші десятиліття свого існування телебачення обмежувалося роллю засобів масової інформації, несучи повідомлення про події, що відбуваються у світі. Згодом складається система інформаційно-публіцистичного телебачення, створюються художні, музичні, розважальні, навчальні програми. Телебачення набуває все більшої популярності через оперативність, можливість донести до великої аудиторії потрібну інформацію тощо.

У другій половині ХХ ст. набуває поширення масова культура, розрахована на доступний, занижений рівень сприйняття. Її поява пов`язана з розвитком засобів масової комунікації – преси, радіо, телебачення, кінематографу, відео, звукозапису, мережі Інтернет, які сприяли тиражуванню і розповсюдженню явищ культури, донесенню їх до найширших мас. Батьківщиною масової культури вважається США. Типовими жанрами маскульту стали детектив, жіночий роман, фантастика, трилер, вестерн, бойовик, телесеріал, мелодрама, фільм жахів, комікс, мюзикл, естрадна музика, мода тощо.

Масова культура твориться з розрахунку на комерційний успіх і дуже часто є високопрофесійною, створеною талановитими кінорежисерами, письменниками акторами, композиторами, співаками. Твори масової культури, як правило, мають розважальний характер.

Масова культура є примітивним наслідуванням високої культури, тому по відношенню до маскульту вживається термін „кітч” (нім. kitsch – дешева продукція, несмак; verkitschen – дешево продавати).

Будучи доступною для мільйонів людей, масова культура справляє могутній ідейний та естетичний вплив, створюючи стереотипи поведінки і стилю життя.