Главная Политэкономия Політична економія - Бєляєв О.О.

Політична економія - Бєляєв О.О.

Тема 11 КАПІТАЛ І НАЙМАНА ПРАЦЯ

Вивчення даної теми передбачає засвоєння: по-перше, соціально-економічного змісту категорії «капітал», враховуючи й альтернативні підходи до трактування її сутності; по-друге, механізму взаємодії капіталу і найманої праці; по-третє, соціально-економічної природи заробітної плати, її сутності, форм та систем у ринковій економіці.

§ 1. Соціально-економічний зміст категорії «капітал».Альтернативні теорії капіталу

Економічна категорія «капітал» та її різноманітні форми прояву є надзвичайно часто вживаними як в економічній науково-навчальній літературі, так і в повсякденному житті людей. Зокрема, можна прочитати або почути про виробничий, грошовий, торговельний, позичковий, лихварський, фінансовий, інвестиційний капітал; про індивідуальний, кооперативний, акціонерний, державний, міжнародний капітал; про людський, інтелектуальний (інноваційний) капітал; про постійний, змінний, а також оплачений, резервний, номінальний і реальний капітал тощо. Це лише незначний перелік форм і видів прояву капіталу в реальній економічній діяльності людей.

З точки зору дидактики, проблема вивчення економічного змісту категорії «капітал» ускладнюється концептуально різними трактуваннями її марксистською політекономією, з одного боку, та представниками західної політекономії (нині економікс), з іншого.

Трактування категорії «капітал»

Термін «капітал» (англ., фр. саріtal, лат. саріtalis — головний) вживають у різних аспектах: «майно» і «володіння», «самозростаюча вартість» і «самозростаючі гроші» або взагалі нагромаджена праця в різних уречевлених формах.

Так, основоположники класичної політекономії (А. Сміт і Д. Рікардо) ототожнювали капітал з нагромадженою уречевленою працею (засобами виробництва). Однак А. Сміт до капіталу відносив лише ту частку запасів, яка використовується для подальшого функціонування у виробництві та іншій економічній діяльності й приносить дохід. Позитивним у такому трактуванні сутності капіталу є те, що його матеріально-речовий зміст пов’язується як з факторами виробництва, так і процесом отримання доходу. Останнє є домінуючим для розуміння змісту поняття «капітал».

Сучасні західні економісти аналогічно трактують сутність даної економічної категорії. Наприклад, П. Самуельсон і У. Нордхауз пишуть, ще «капітал» складається із благ довгострокового користування, створених для виробництва інших товарів, які включають незліченні верстати, дорогі комп’ютери, вантажівки, прокатні стани, будівлі, що і складає «пейзаж сучасної економіки».

Непринципова відмінність між класичною буржуазною політекономією і сучасною економічною (західною) теорією полягає в тому, що остання суттєво розширює перелік елементів (видів) нагромадженої праці (багатоаспектна виробнича та інформаційна інфраструктура тощо) при розгляді змісту капіталу. До складу капіталу вони включають надбані знання і навички, в тому числі й професійно-кваліфікаційні, а інвестиції на їх здобуття називають «людським капіталом» (Дж. Беккер, Ф. Махлуп), на відміну від «фізичного капіталу». Часто в західній літературі капітал ототожнюється з фінансовими ресурсами (насамперед з грошима — С. Фішер, Р. Дорнбуш, Дж. Робінсон) і навіть з часом, який розглядається як специфічний фактор виробництва, що створює дохід.

Таким чином, починаючи з А. Сміта, буржуазна політекономія в особах багатьох його послідовників (Дж. С. Міль, А. Маршалл, П. Самуельсон та ін.) розглядає капітал як сукупність факторів виробництва, що приносять дохід.

З точки зору трактування матеріально-речового змісту капіталу до такої позиції дуже наблизилось і марксистське розуміння цієї проблеми. Однак між ними є принципові відмінності, особливо щодо процесу функціонування різних складових капіталу та їх ролі у створенні вартості.

К. Маркс також виходив з того, що у процесі збільшення вартості бере участь увесь капітал, але відіграє при цьому різну роль. Так, засоби виробництва служать лише засобами використання робочої сили і матеріалізації її праці у виробленій продукції (товарах). Їх вартість завдяки робочій силі лише переноситься на виготовлений товар, залишаючись в його вартості незмінною, тобто без приросту над їх первісною вартістю. Цю частину капіталу, яка перетворюється на засоби виробництва, К. Маркс назвав постійним капіталом і позначив буквою С (від лат. constant — постійний). По-іншому він розглядав результат тієї частини капіталу, яка авансована на робочу силу і здатна створювати додаткову вартість. Частину капіталу, що витрачається на купівлю робочої сили, Маркс назвав змінним капіталом — V (від англ. variable — змінний). Таким чином, поділ капіталу на постійний і змінний було здійснено відповідно до функціональної ролі цих факторів виробництва у створенні додаткової вартості.

За К. Марксом, капітал — це вартість, авансована у той чи інший вид економічної діяльності (перш за все виробництво) з метою одержання додаткової вартості, яка є результатом експлуатації і перманентно відтворює саму себе, тобто приносить додаткову вартість.

Ці положення вченого знаходять своє відображення у визначенні поняття «капітал» як «самозростаючої вартості, створюваної найманим робітником». Виробництво і привласнення цієї вартості передбачає та охоплює своєрідні відносини між підприємцем (капіталістом) та найманим працівником. У зв’язку з цим К. Маркс писав: «Капітал — це не річ, а певне, суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі та надає цій речі специфічного суспільного характеру. Капітал — це не просто сума матеріальних і вироблених засобів виробництва, які самі по собі так само мало є капіталом, як золото або срібло... — грішми». «Отже, — пише він далі, — ми маємо тут певну, на перший погляд дуже містичну, суспільну форму...».

До того ж капітал, навіть дещо містично, змінює свою економічну форму прояву. Так, він може виступати (проявлятись) у формі: певної суми грошей; засобів виробництва; готової продукції (товарів) на складі, призначеної на продаж; засобів існування найманих працівників тощо. Поряд з цими матеріально-речовими формами капітал, як уже зазначалося, можна розглядати і як суспільні відносини. Адже функціонування (дія) того чи іншого фактора виробництва (засобів виробництва, землі, робочої сили) органічно пов’язані зі стосунками між людьми.

Як бачимо, викладені положення про сутність, форми прояву капіталу були і залишаються не завжди загальновизнаними різними економічними концепціями, теоріями та науковими напрямами. З їх порівняння можна дійти висновку, що найповніше сутність капіталу як руху, що набуває різних форм, у тому числі форму суспільних відносин людей, ми знаходимо перш за все у Маркса.

Масовими і панівними економічними відносинами капітал стає за умов капіталістичного виробництва. Згідно із загальноекономічною точкою зору для даного виробництва (капіталістичної економіки) характерні такі принципові обставини:

• по-перше, наявність юридичної свободи працівника, з одного боку, та відсутність у нього засобів виробництва і засобів для життя (окрім здатності до праці — робочої сили) — з іншого;
• по-друге, економічне примушення людини продавати свою робочу силу (послуги праці) власникам засобів виробництва на певний час, протягом якого капіталіст організовує і контролює її використання;
• по-третє, оскільки за таких умов процес праці є взаємодією факторів, які купив капіталіст, то і результат їх взаємодії — продукт виробництва (товар, послуга) — належить капіталістові. Для нього немає принципового значення, які товари (споживчі блага) виробляти, оскільки він організує їх виробництво тому, що вони є носіями вартості, і перш за все нової вартості, яка для безпосереднього процесу виробництва більша за авансову вартість на відповідну величину (приріст).

Загальна формула руху капіталу

Логічно постає запитання, яким є механізм появи цього надлишку (приросту) вартості, отриманого капіталістом після реалізації результатів виробництва, порівняно з тим, що він спочатку авансував на придбання факторів виробництва.

Достатньо ґрунтовну відповідь було дано К. Марксом в першому томі «Капіталу». Аналіз загальної формули капіталу та її суперечностей довів життєздатність формули: гроші — товар — гроші (Г—Т—Г), тобто гроші обмінюються на товар, який знову обмінюється на гроші. На перший погляд, дана формула не має змісту, оскільки гроші розрізняються лише кількістю. Тобто дана формула матиме сенс за умови, коли отримані гроші після продажу товару будуть кількісно більші від тих грошей, які були витрачені на купівлю попереднього товару. Це можна виразити так:

Г—Т—Г1,

де Г1 = Г + D приріст (наприклад, 100 гр. од. — Т — 110 гр. од., де приріст 10 гр. од).

Дану формулу Маркс назвав загальною формулою капіталу. З неї виходить, що приріст грошей виникає з обігу, але саме це, за марксизмом, суперечить закону вартості (еквівалентному обміну), оскільки сам обіг вартості не створює*1. У той же час приріст грошей не може виникнути поза обігом. У цьому — сутність суперечності загальної формули капіталу. Скільки гроші в обігу «не крути», їх сума, з точки зору всього суспільства, не зміниться. Може відбутися лише перерозподіл цієї суми між суб’єктами процесу купівлі-продажу. Так, один купив товар за 100 гр. од., а продав за 110 гр. од., тобто «виграв» 10 гр. од. як продавець. Але з часом, щоб продавати, він повинен теж купувати, а тому ті 10 гр. од., що він додатково отримав як продавець, даний суб’єкт втратить, коли стане покупцем.

*1: {Слід зазначити, що дане положення не варто як абсолютизувати, так і приписувати лише марксизму, що має місце в поширеному викладі трудової теорії вартості без зв’язку останньої з корисністю.

За умов ринку відбувається зіставлення суспільно необхідних затрат праці і результатів суспільної корисності товарів. Тому згідно з маржиналістською концепцією вартості (цінності) остання створюється не лише у виробництві, а й у процесі обміну, де головну роль відіграє корисність. Часто це ілюструють на таких прикладах.

Припустимо, що є два виробника: пан «X» і пан «Y». Перший виготовляє молоко, а другий — хліб. За день «Х» випиває літр молока і отримує відповідне задоволення своїх потреб в їжі, «Y» — з’їдає кілограм хліба і теж отримує задоволення частки своїх потреб. Постає запитання, а чи буде для кожного з них відповідно така сама корисність (цінність) від споживання другого літра молока і другого кілограма хліба, як і в перший раз? Ні, не буде. Але якщо вони зможуть організувати обмін 1 літра молока на 1 кілограм хліба, то обидва отримають збільшення розмірів корисності (цінності) своїх продуктів, в результаті чого зросте рівень їхнього задоволення. У той же час затрати праці, закладеної в кілограмі хліба і літрі молока, не змінились.}

Як же розв’язується в «Капіталі» ця суперечність? Маркс виходить з того, що такий приріст вартості може виникнути лише зі споживчої вартості товару, який купується. Таким товаром, споживча вартість якого має оригінальну властивість бути джерелом вартості, є робоча сила (здатність людини до праці). Специфіка цього товару полягає у здатності робочої сили створювати вартість, яка перевищує її власну вартість.

Процес споживання робочої сили є одночасно і двоїстим процесом виробництва та створення додаткового продукту. Тому вартість створеного товару більша за вартість робочої сили на величину додаткового продукту.

Наймаючи працівників, підприємець (капіталіст) купує не лише їхню здатність до праці (чи послуги праці), а й найголовніше — здатність до створення додаткового продукту. За Марксом, домінуючою, узагальнюючою формою цього продукту при капіталізмі є додаткова вартість, яку він позначив буквою M (від нім. mehrwert — додаткова вартість).

Додатковий продукт: концепції,форми прояву

Додатковий продукт — це результат специфіки виробничої діяльності людини створювати більше споживчих благ, ніж їй самій необхідно для відтворення себе як працівника й особистості в цілому, тоб-то необхідного продукту. Така особливість продуктивної діяльності притаманна людям за всіх часів, оскільки без цього суспільство не змогло б взагалі існувати, а тим більше розвиватися. Так, якби в первісному суспільстві продуцент (здобувач) їжі сам усе споживав, то звідки було б узяті засоби для утримання і розвитку дітей? Адже вони самі цього робити ще не можуть.

Таким чином, у політекономічному трактуванні необхід-ний продукт — це частка суспільного продукту, що створена працівниками в сфері виробництва, потрібна для нормального, з точки зору існуючих соціально-економічних умов, відтворення фізичних і духовних здібностей працівників та членів їх сімей.

Додатковий продукт — це частка суспільного продукту, що створюється безпосередніми виробниками понад величину необхідного продукту.

Додатковий продукт завжди відігравав особливу роль у розвитку людського суспільства. Всю ініціативу, свої фізичні та духовні здібності люди врешті-решт завжди спрямовували на виробництво і привласнення додаткового продукту. З да-них позицій цілком можна стверджувати: розвиток історії людства — це розвиток форм виробництва і розподілу цього продукту.

Багатство народів, благополуччя їх держав є лише формою матеріалізації додаткового продукту. Держава, підприємці (бізнесмени) організовують свою справу з однією метою: виробити та отримати додатковий продукт у тій чи іншій грошовій формі: прибутку (в т. ч. й торговельного), ренти, позичкового процента. Без цього немає ні суспільного виробництва, ні підприємницької ініціативи.

Грошовий вираз додаткового продукту при капіталізмі, як уже зазначалось, марксистська політекономія трактує як неоплачену працю працівника, або додаткову вартість. Остання, як і вся новостворена вартість (V + M), за Марксом, є продуктом виключно живої праці. Процентне відношення додаткової вартості до змінного капіталу називають нормою додаткової вартості (m1), або рівнем експлуатації робочої сили. Рівень експлуатації визначають також через процентне відношення додаткової праці до необхідної праці*2.

*2: { З цього приводу в марксистській літературі робочий день поділяють на: а) необхідний робочий час (період, за який працівник створює еквівалент вартості необхідного продукту (або вартості робочої сили); б) додатковий робочий час (період, за який створюється вартість понад вартості робочої сили).

З розвитком НТП співвідношення між ними змінюється на користь останнього. А це свідчить і про зростання норми експлуатації. У сучасній літературі викладено її різні розрахунки: від 300 % і більше до приблизно 170 %. Але в західній літературі термін «експлуатація» не вживається. Наприклад, Дж. Гелбрейт вважає, що вона мала місце лише в традиційних суспільствах.}

У західній економічній теорії існує й інша концепція щодо виняткової ролі живої праці у створенні нової вартості, в т. ч. і додаткового продукту. Так, економікс трактує нову вартість як винагороду капіталіста (підприємця) за організацію виробництва, ініціативу, ризик тощо. Ця винагорода — функція від ви-користання всіх факторів виробництва. При цьому, згідно з розрахунками американських дослідників проблем економічного зростання (модель Кобба—Дугласа), внесок живої праці у новостворену вартість становить близько 3/4, решта факторів — 1/4. За таких різних підходів до механізму утворення нової вартості, навіть у назвах її складових, виявляється класово ідеологічний підтекст.

Так, марксистська політична економія стійко не визнавала (і не визнає) економічно справедливим привласнення капіталістом додаткового продукту у формі додаткової вартості. На цій основі в першому томі «Капіталу» К. Маркса і була сформульована об’єктивна необхідність соціалістичної революції на основі експропріації приватної власності, оскільки «експропріаторів» потрібно «експропріювати».

Західні ж економісти-теоретики не менш затято не добачали і досі не добачають механізм виробництва додаткової вартості, а досліджують прибуток (дохід) як природну функцію та властивість капіталу. Вони навіть не вживають такі терміни, як «додаткова вартість» або «вартість». Подібна «штучна сліпота» часто стає незрозумілою з точки зору навіть здорового глузду, а не тільки економіста-дослідника. Так, прибуток підприємця є винагородою за організацію ним виробництва, його ініціативу, новаторство і ризик, але джерело цієї винагороди спочатку потрібно створити, а потім вже привласнювати. Саме завдяки додатковому продукту первісна людина відмовилась від канібалізму, тобто перестала поїдати собі подібних. Стало доцільніше і вигідніше примушувати людей працювати. Таким чином, первісне суспільство перейшло на іншу стадію розвитку — рабовласницьку.

З появою і збільшенням додаткового продукту з’явився вільний час для науки, розвитку мистецтва тощо, тобто роз-витку духовної сфери людства. Ось чому, відкинувши класово-ідеологічні «шори» при аналізі цієї проблеми, на думку ряду авторів, немає сенсу відмовлятись від категорій додаткової праці та додаткового продукту, так само як і від узагальнюючої форми його грошового виразу — додаткової вартості. Остання в реальній економіці знаходить своє відображення у таких конкретних формах, як прибуток (у т. ч. торговельний), підприємницький дохід, рента, позичковий процент, які вивчають і марксистська політекономія, і економікс.

Капітал як економічні відносини

Таким чином, к апітал — це не просто гроші, а авансована вартість, яка в процесі свого руху приносить більшу вартість від первісно авансованої. З точки зору політекономічного розуміння сутності та змісту категорії «капітал» важливо враховувати, що перетворення грошових знаків на капітал передбачає наявність ряду як техніко-організаційних, так і соціально-економічних умов. Перша з них — це можливість і необхідність власника потенційного капіталу вступати у відносини з іншими продуцентами (виробниками) з приводу купівлі факторів виробництва. Друга — це те, що за умов недостатньої наявності хоча б одного зі згаданих факторів для організації ефективного виробництва, він може звернутись до відповідних ринкових інституцій (банків, інвестиційних фондів, трастів, лізингових компаній тощо).

Отже, перетворюючи свої кошти на капітал, його власник вступає в економічні відносини з різними господарюючими суб’єктами, які постачають через ринок необхідні йому товари (послуги), а також з індивідами, які отримують засоби для існування не від власної підприємницької діяльності, а від найманої праці за гроші (відповідну плату). Тобто капітал — це економічна категорія, котра виражає не стільки техніко-організаційні, скільки соціально-економічні відносини. Найрельєфніше вони виявляються у трудових відносинах.