Главная Политэкономия Основи економічної теорії: політекономічний аспект

Основи економічної теорії: політекономічний аспект

§ 7. Зовнішньоекономічна політика держави

Початкові теоретичні засади зовнішньоекономічної діяльності держави були означені в контексті розгляду основних форм між-народних економічних відносин. Щодо цілей, методів та регулю-вання зовнішньоекономічних зв'язків, то вони потребують спе-ціального висвітлення як напрям політики держави.

Під зовнішньоекономічною політикою розуміють політичне оформлення міжнародних економічних зв'язків країни. При цьому міжнародні економічні відносини охоплюють всі економічні опе-рації, що здійснюються між господарськими суб'єктами певної краї-ни та їхніми іноземними партнерами (імпорт та експорт товарів, капіталу, послуг, а також транскордонний рух робочої сили і гро-шей). До зовнішньоекономічної діяльності також належать:

торгово-політичні заходи, такі як введення, зміна та відміна мита та інших (нетарифних) торгових перешкод або укладення догово-рів про торгівлю, кооперацію та запобігання подвійному оподатку-ванню;

валютно-політичні заходи (ревальвація і девальвація власної валю-ти, введення, зміна та відміна обмежень на шляху руху капіталу);

участь у міжнародних економічних організаціях, включаючи заснування нових організацій.

Зовнішньоекономічна політика грунтується на теорії світової економіки, яка досліджує засади зовнішньоекономічних операцій та їхній вплив на господарські події в країні та за кордоном. Отри-мані при цьому знання є основою для формулювання цілей та прий-няття рішень для ефективної зовнішньоекономічної політики.

Зовнішньоекономічна політика є частиною економічної політи-ки, яка, у свою чергу, виступає складовою політики держави вза-галі. Її цілі мають бути сумісними з цілями економічної політики та політики в цілому. Зовнішньоекономічні заходи повинні відповіда-ти політико-економічному та суспільно-політичному устрою сус-пільства. Певні зовнішньоекономічні цілі можуть розглядатися тільки як засіб або проміжна мета для досягнення стратегічної загально-економічної або загальнополітичної мети.

Вищою метою зовнішньоекономічної політики є дотримання або досягнення зовнішньоекономічної рівноваги. В широкому значенні зовнішньоекономічна рівновага має забезпечити процес національ-ного макроекономічного відтворення при пропорційному розвитку економіки. Це відповідає загальній стратегічній меті стабілізації та подальшого зростання економіки України.

У вузькому значенні зовнішньоекономічну рівновагу визнача-ють як платіжний баланс країни, в якому знаходять відображення всі платіжні потоки між країною та зарубіжними партнерами. При цьому є різні концептуальні підходи до визначення її. Відповідно до них народне господарство перебуває в стані зовнішньоекономічної рівноваги тоді, коли урівноважені платіжний баланс, баланс зобо-в'язань або так званий основний баланс як сума балансу зобов'язань та балансу довгострокового руху капіталу.

Згідно з першою концепцією для народного господарства харак-терний стан зовнішньоекономічної рівноваги, коли сума всіх пла-тіжних надходжень із-за кордону дорівнює сумі всіх платежів за кордон, тобто коли золотий і валютний запаси країни не зміню-ються. Цю концепцію критикують за те, що сальдо платіжного ба-лансу може відображати також політико-економічні заходи уряду цієї країни чи результати операцій центрального банку її з метою досягнення рівноваги платіжного балансу, а отже, викривляти дій-сне зовнішньоекономічне становище країни.

Автори другої концепції відстоюють думку, що зовнішньоеконо-мічна рівновага досягається тоді, коли поточний рух товарів між країною та її закордонними партнерами урівноважений. Оскільки у цьому випадку країна спроможна оплатити весь імпорт товарів за рахунок експорту товарів власного поточного виробництва, вона не повинна ні одержувати кредити за кордоном, ні надавати кре-дити за кордон. Недоліком цієї концепції є те, що вона недостатньо враховує різноманітність міждержавних потоків капіталу.

Прихильники третьої концепції визначають зовнішньоекономічну рівновагу як баланс так званих автономних .операцій, тобто баланс міжнародного руху платежів, який заснований на нормальній еко-номічній активності приватних чи державних підприємств. Однак при цьому не враховується те, що при проведенні спеціальних операцій, орієнтованих на досягнення рівноваги платіжного балансу, йдеться переважно про короткостроковий рух капіталу.

Зовнішньоекономічна рівновага у вузькому значенні може до-сягатися або шляхом вільної торгівлі чи протекціонізму, або поєд-нувати обидва в певних галузях економіки та напрямах зовнішньо-економічних зв'язків. Коригування цих форм зовнішньоекономіч-ної політики має здійснюватися за показниками зовнішньоеконо-мічної рівноваги в широкому значенні.

Економічна інтеграція народного господарства з економікою інших країн також може бути засобом досягнення економічної рів-новаги в широкому значенні. При цьому ступінь єдності визначає ступінь інтеграції та її конкретні форми.

Метою зовнішньоекономічної політики може бути також праг-нення незалежності від такого імпорту, який підриває національну безпеку та політичну незалежність країни. Таке прагнення обме-жується окремими секторами економіки (наприклад, сільське гос-подарство, виробництво сталі) або окремими товарами, які мають особливе значення для вітчизняного процесу виробництва (вугілля, нафта тощо). Метою в цьому випадку є досягнення вищого ступеня самозабезпечення, підвищення безпеки постачання. Певну роль тут відіграють також стратегічні міркування.

Ці абстрактні цілі зовнішньоекономічної політики кожна країна реалізує не ізольовано, а в певних пропорціях, з певними акцента-ми на певних історичних етапах. Так, для України сьогодні актуальні такі цілі зовнішньоекономічної політики. " 1. Інтеграція України в світове господарство та динамізація її зовнішньоекономічних зв'язків.

2. Органічне поєднання заходів щодо послідовної лібералізації сфери зовнішньоекономічних зв'язків з регулюючою роллю дер-жави в цій сфері при переважному використанні ринкових, а не адміністративних засобів регулювання.

3. Орієнтація на цілеспрямоване формування і ефективну реалі-зацію експортного потенціалу країни.

4. Багатовекторність зовнішніх економічних зв'язків України. Для реалізації зазначених цілей в Україні розробляється кон-цепція довгострокової зовнішньоекономічної політики та держав-на програма розвитку експортного потенціалу.

Розглянемо інструменти реалізації зовнішньоекономічної полі-тики. Потоки товарів, послуг та капіталу між країною та її закор-донними партнерами регулюються сукупністю інструментів. Через те що експорт - імпорт товарів і послуг та міжнародні платіжні операції є складовою частиною нормальної економічної діяльності країни, всі макроекономічні заходи, які впливають на економічну активність країни, впливають і на них.

Інструментами зовнішньоекономічної політики називають тіль-ки ті політико-економічні інструменти, які призначені для ціле-спрямованого безпосереднього впливу на зовнішньоекономічні опе-рації. Вони можуть поділятися на торгово-політичні та валютно-політичні інструменти. До перших належать ті, які впливають на реальні характеристики міжнародного обміну товарами. Найваж-ливішими торгово-політичними інструментами є мито, континген-ти та інші нетарифні торгові обмеження.

Мито є найдавнішим інструментом торгової політики. В цілому його розглядають як податок, який держава накладає на товар, якщо він перетинає державний кордон або кордон митної зони. Відпо-відно до напряму товарних потоків розр ізняють ввізне, вивізне та транзитне мито. Найбільше економічне значення має сьогодні ввізне мито. Вивізне мито накладають лише деякі країни, насамперед на аграрні продукти і сировину.

Раніше мито слугувало насамперед фіскальним цілям - форму-ванню державних доходів. Історично воно належить до найстарі-ших джерел доходів держави. Однак мито є не тільки джерелом доходів держави, а й так званою тарифною перешкодою торгівлі. Нарахування мита штучно підвищує ціну товарів при переміщенні їх через кордон, що впливає на попит і пропозицію. Мотиви нара-хування мита сьогодні такі:

для формування доходів держави (так званий фіскальний мо-тив);

для коригування рівноваги платіжного балансу;

для захисту вітчизняних товаровиробників (класичний аргумент захисного мита);

для захисту вітчизняних робочих місць.

Незалежно від того, з яких мотивів країна хоче встановити мито, вона має при цьому враховувати те, що торгові партнери, які через введення цього мита понесуть збитки, з свого боку, відреагують застосуванням так званого відповідного мита.

Якщо мито діє на зовнішню торгівлю опосередковано, через ціни на товари, що продаються, держава може здійснювати також без-посередній вплив за допомогою контингентування імпорту або екс-порту товарів. Контингенти - це кількісні і(або) вартісні обмежен-ня ввезення або вивезення певного товару, що вводяться на певний період. Реалізується контингентування через імпортні та експортні квоти, які можуть бути генеральними, груповими та індивідуальни-ми і поширюватись відповідно на всі країни, групу країн чи якусь окрему країну. Якщо торговий партнер певної країни йде через переговори "добровільно" на обмеження свого експорту в цю краї-ну, то говорять про так званий договір добровільного самообме-ження.

На практиці імпортні квоти мають більше значення, ніж експорт-не контингентування. І навпаки, імпортне мито має багато переваг над імпортними контингентами, тому що кількісні обмеження приз-водять до підвищення ціни імпортних товарів, а користується цим експортер, одержуючи більший прибуток. Водночас імпортне мито поповнює бюджет держави-імпортера.

Усі торгові перешкоди, за винятком мита, охоплюються понят-тям нетарифні торгові перешкоди. Контингенти є тільки формою нетарифних торгових перешкод, які виділяються разом з митом через їх гласність як інструмент державного впливу на торгівлю. Крім контингентів є ще багато інших нетарифних торгових пере-шкод, які також уже давно використовуються як інструмент зов-нішньоекономічної політики. На відміну від мита і контингентів вони перешкоджають торгівлі в більш чи менш прихованій формі, вплив їх важко оцінити кількісно. Часто вони є побічним наслідком заходів, що провадяться з іншою метою, наприклад підвищення стандартів охорони здоров'я, безпеки чи охорони навколишнього середовища. .

Найважливішими нетарифними торговими перешкодами поряд з кількісними обмеженнями виступають:

надання всіх видів субвенцій вітчизняним підприємствам та га-лузям економіки; що беруть участь у міжнародній конкуренції;

введення певного податкового регулювання на користь вітчиз-няних галузей економіки, які підпадають під вплив міжнародної конкуренції;

так звані технічні торгові перешкоди, які встановлюються через національні норми та інші технічні нормативи;

забезпечення переваг вітчизняним продавцям при розподілі дер-жавних замовлень;

встановлення правових нормативів, які перешкоджають торгівлі;

певні методи визначення митної вартості та митного оформлення, що відступають від міжнародних норм, наприклад адміністративні акти щодо ввізних документів, упаковки чи маркування.

Правові та управлінські розпорядження, що перешкоджають тор-гівлі, називають також адміністративними торговими перешкода-ми. Приховані нетарифні торгові перешкоди дійсні сьогодні для біль-шої частини світової торгівлі як найсуттєвіша перешкода для вільного товарообміну. Оскільки за численними міжнародними договорами, зокрема ГАТТ-СОТ, мито і контингенти як інструмент торгової полі-тики значною мірою втратили своє значення, то приховані нета-рифні торгові перешкоди залишаються єдиним інструментом впли-ву на торгівлю. Це явище дістало назву "неопротекціонізм".

Держава може впливати на зовнішньоекономічні операції не тіль-ки з економічного боку, а й через монетарну сторону, через валют-

но-політичні заходи. Міжнародний рух платежів може відбува-тись тільки тоді, коли можливий обмін національних платіжних засобів один на одного. Це відбувається на валютному ринку, на якому складаються певні пропорції обміну між окремими валюта-ми, валютні курси. Через ці валютні курси господарства окремих країн пов'язані одне з одним на монетарній основі. Державний вплив на міжнародну торгівлю і рух капіталу через монетарну сто-рону реалізується шляхом грошової політики, політики валютно-го курсу, а також прямих обмежень, контролю міжнародних пла-тежів.

Перше рішення у валютній політиці - це рішення про систему фіксованого валютного курсу чи курсу, що коливається. Перевага фіксованого валютного курсу полягає в тому, що він підвищує без-пеку в міжнародній торгівлі та русі платежів, а недолік - в тому, що він може відступати від ціни рівноваги, через що призводити до неврівноваження платіжного балансу. Валютний курс, що коли-вається, має ту перевагу, що (за відсутності інтервенцій держави на валютний ринок) забезпечує урівноваження платіжного балан-су. Недолік його полягає в тому, що він може суттєво коливатись, що негативно впливає на міжнародну торгівлю.

За фіксованого валютного курсу держава має можливість або встановлювати для всіх операцій єдиний валютний курс, або для різних операцій різні валютні курси, що називають розщеплен-ням валютного курсу. В першому випадку для захисту фіксова-ного курсу достатньо державних інтервенцій на валютний ринок, в другому - неминучі валютні обмеження і прямий контроль руху платежів.

За фіксованого валютного курсу держава може цілеспрямовано змінювати валютний курс, девальвувати чи ревальвувати свою ва-люту. Ревальвація національної валюти призводить до подорожчання національного продукту за кордоном та до здешевлення імпорту. Тому експорт кількісно зменшується, а імпорт зростає і баланс зо-бов'язань погіршується. Наслідком ревальвації є одночасно поліп-шення реальних відносин обміну і підвищення добробуту в цій країні, адже після ревальвації за одиницю експорту можна одержати біль-шу кількість імпорту.

Девальвація національної валюти призводить до здешевлення віт-чизняних товарів за кордоном та до подорожчання імпорту. У зв'язку з цим зростає експорт і зменшується обсяг імпорту. Девальвація сприяє також поліпшенню міжнародної конкурентоспроможності вітчизняних товарів. З іншого боку, девальвація через погіршення реальних відносин обміну зумовлює падіння добробуту. Країна де-вальвує свою валюту тільки для того, щоб через зростання експор-ту та заміщення імпорту вітчизняними товарами підвищити зайнятість в національній економіці. Таку політику називають "політи-кою бідного сусіда", тому що проблема зайнятості експортується за кордон.

Можливість стимулювання економіки через отримання зов-нішньоторгового сальдо (надлишку) відома вже давно і мала важ-ливе значення вже в меркантилізмі XVII ст. Країни, які провадять сьогодні таку політику, наприклад Японія, часто звинувачують у недобросовісній "неомеркантилістичній" зовнішньоекономічній політиці.

За гнучкого валютного курсу держава може впливати на валют-ний курс через інтервенції на валютному ринку. Це може мати сенс у разі необхідності амортизувати звичайні коливання валют-ного курсу та уникнути можливих різких коливань його. У цьо-му випадку говорять про контрольовану плавучість валютного кур-су. Держава може також штучно занижувати валю тний курс через інтервенції на валютний ринок для досягнення свого довго-строкового курсу на рівновагу та створення переваг у міжнарод-ній конкуренції. Таку ситуацію характеризують як "брудну плаву-чість".

Політика валютного курсу регулюється суворими міжнародни-ми правилами, тому що заходи політики валютного курсу основ-них країн - учасниць міжнародної торгівлі мають також суттєві міжнародні наслідки. Так, країни-члени Європейської валютної системи (ЄВС), яка передбачає фіксацію валютного курсу, можуть змінювати його лише за взаємною згодою. Більш як 150 країн- членів МВФ, статут яких передбачає валютний курс, що коливаєть-ся, зобов'язані не вживати таких заходів, як маніпулювання валют-ним курсом або міжнародною валютною системою, що можуть порушити існуючий стан платіжного балансу або надати недобро-совісні переваги в конкуренції проти інших країн-членів.

У той час, як інструменти грошової політики та політики валют-ного курсу тільки опосередковано, через відсоток і валютний курс впливають на зовнішню торгівлю та міжнародний рух капіталу, обмеження руху міжнародних платежів слід розглядати як безпо-середнє, пряме втручання держави в зовнішньоекономічні операції через монетарну сторону. Під обмеженнями міжнародного руху пла-тежів слід розуміти всі адміністративні постанови і заходи країни, які заважають вільній купівлі-продажу іноземної валюти, що озна-чає обмеження вільної конвертації однієї валюти в іншу.

Контроль міжнародного руху платежів може здійснюватися двома шляхами.

1. Міжнародні операції можливі, але купівля-продаж валюти, необхідної для їх оплати, підлягає державному контролю і обме-женням.

2. Купівля-продаж валюти не обмежена, але потрібні для цього юридичні угоди перебувають під контролем держави і лімітуються за певних обставин.

Який шлях із цих двох обере держава, залежить насамперед від методів обліку, тому що вони діють однаково як прямий контроль усіх міжнародних платежів, дозволених законодавством. Найчасті-ше обмеження руху платежів поширюються лише на певні части-ни зовнішньоекономічної діяльності, наприклад на міжнародний рух капіталу чи на валютні операції при міжнародному туризмі. Будь-які обмеження міжнародного руху платежів можуть застосо-вуватись також до резидентів і нерезидентів.

Організаційні засади зовнішньоекономічної політики визнача-ються національними законодавчими актами, міжнародними пра-вилами і звичаями, а також спеціальними міжнародними угодами та різноманітними актами міжнародного права. Оформлення цього правового порядку на національному рівні та його формування на міжнародному рівні через укладання відповідних міжнародних угод і вступ до відповідних міжнародних організацій та договорів є та-кож завданням зовнішньоекономічної політики.

Для України національні організаційні рамки у цій сфері окрес-лені Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. з наступними доповненнями, Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютно-го контролю" від 19 лютого 1993 р. та іншими законодавчими акта-ми. Зазначений закон регулює рух товарів, послуг, капіталу, плате-жів та інші зовнішньоекономічні відносини. Він визначає зміст, роз-мір та обсяг обмежень, які дійсні для зовнішньоекономічних зв'яз-ків України та можуть вводитись окремими нормативними актами.

Міжнародні організаційні засади для української зовнішньоеко-номічної політики витікають з міждержавних угод і правил, які Україна визнає через своє членство в міжнародних організаціях та як договірний партнер дво- та багатосторонніх договорів. Найваж-ливішими серед них є договори з країнами близького зарубіжжя як основними торговими партнерами України, країнами Східної Європи, Німеччиною, США та ін. З міждержавних угод слід зазна-чити передусім договори в межах СНД і документ про членство України в МВФ.

Важливим є вступ нашої країни до ГАТТ-СОТ. Ця організація має за мету лібералізацію світової торгівлі та регулює близько 90 відсотків її загального обсягу. Для досягнення зазначеної мети ГАТТ-СОТ встановив такі принципи міжнародної торгівлі.
1. Принцип торгово-політичної недискримінації, який зобов'язує учасників договору вводити режим найбільшого сприяння у взаєм-ній торгівлі.

2. Принципова заборона нетарифних торгових перешкод, відхи-лення від якої можливі лише в особливих випадках.

3. Принцип, за яким країна має захищати свою економіку тіль-ки через мито, а не через інші (нетарифні) торгові перепони.

4. Принцип взаємності при митних переговорах, а також при вирішенні спірних питань.

5. Право на рекламаційні та реторсійні, зворотні заходи при порушенні правил ГАТТ-СОТ однією з сторін договору.

Україна як самостійна держава використовує практично всі інструменти зовнішньоекономічної політики. Однак робиться це стохастично, без належного теоретичного обгрунтування необхід-ності введення того чи іншого торгового обмеження та прогнозу-вання його наслідків для вітчизняної економіки. Набагато складніша ситуація з організаційними засадами зовнішньоекономічної політики. Вони практично тільки формуються як на національно-му, так і на міжнародному рівні.