Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Україна перед Полтавською катастрофою

Перехід Мазепи до шведів застав Петра 1 в Новгород-Сіверському. Біля царя були увесь вищий склад армії — Меншиков та Шеремстьєв, керівні члени уряду: канцлер Головкін, його помічник Шафіров та колишній посол у Польщі, князь Г. Долгорукий. Це значно полегшувало акцію царя й давало йому можливість діяти з блискавичною швидкістю.

До цього часу в історії панувала думка, що перехід Мазепи був несподіванкою для Петра 1. Треба погодитися з гіпотезою, що її висловив проф. О. Оглоблин, — що «ця несподіванка, хоч може в якійсь формі, пердбачалася вже раніше», і ніколи повного довір'я збоку Петра до гетьмана не було.

Петро 1 розгорнув енергійну діяльність. Вже 27 жовтня він видав перший маніфест до українського народу, в якому сповіщав, що Мазепа «беззвестно пропал». Він наказав негайно з'явитися старшині, полковникам і «прочим» на нараду, і, якщо виявиться «невірність» Мазепи, обрати нового гетьмана. 28 жовтня Петро 1 видав другий маніфест, в якому повідомляв про зраду Мазепи, про його мету передати «Малоросійську землю» знову під польське володіння, а церкви віддати уніятам. Себе виставляв цар, як захисника українського народу, і, з демагогічною метою, скасував деякі податки, які Мазепа наклав нібито на свою користь. Вищим духовним особам: митрополитові Йоасафові Кроковському, Чернігівському архиепископові Іванові Максимовичу, Переяславському єпископові Захаріеві Корниловичу та полковникам обіцяно при тому «високу милість». Так розпочалася пропагандивна діяльність Петра 1, яку Б. Крупницький влучно назвав «війною маніфестів».

Одночасно Петро дав наказ Меншикову знищити столицю гетьманів — Батурин, де залишалася понад 23-тисячна українська залога. Маючи артилерію, запаси пороху і харчів, Батурин міг триматися довгий час, поки не підійшли б на допомогу шведи, — такий був розрахунок Мазепи. Оборона Батурина була доручена сердюцькому полковникові Дмитрові Чечелеві. Дійсно, ні намови Меншикова та Д. ґоліцина, що підійшли з 10-тисячним військом, ні наказ Петра не захитали його оборонців. Під час облоги, на пропозицію Меншикова здати місто та обрати нового гетьмана, старшина й козаки твердо, рішуче відмовилися. «Пока де швед из здешних рубежей не виступит, по то время й гетмана им вибирать невозможно», — так писав Меншиков цареві. З цієї відповіді видно, що навіть у Батурині не уявляли суті відносин Мазепи зі шведами.

Зрадив оборонців полковник, згодом Прилуцький полковий обозний, Іван Ніс, який показав москалям таємний підземний хід. 2 листопада Меншиков з військом увійшов до Батурина. Усе населення, включно з немовлятами було по-ворварському катоване і вигублене Місто спалено. Так учинено згідно за наказом Петра Меншикову: «Батурин. . . другим на приклад сжечь весь». Приклад цей примусив здригнутися всю Україну. Про звірства в Батурині писали й чужинці (пруський посол Кайзерлінґ та англійський Вітворт), і росіяни (Новгородський літопис, листи Меншикова Петрові), і українці (Лизогубівський літопис).

Трагедія Батурина була тільки початком довгого ряду трагедій, що їх перенесла Україна. Терор охопив всю країну. Почалися слідства й жорстокі кари на всіх, хто був причетний чи запідозрений у причетності до справи Мазепи. В Лебедині, на Слобожанщині, при царській квартирі діяла слідча комісія, яка з жорстокими тортурами допитувала людей. Жах ширився по містах і селах, населення яких постшали засвідчити перед московським урядом свою льояльність: Прилука, Лубні, Лохвиця, сотні Лубенського, Миргородського, Прилуцького полків. Петро охоче приймав численні доноси. Прихильників Мазепи чекали кари, заслання, конфіскація майна, яка поширювалася і на їх родичів. А тих, хто робив доноси, нагороджувано чинами, маєтками, конфіскованими у жертв. Глибока деморалізація охопила Україну, де кожний тремтів за своє життя, за життя кревних.

Негайно після переходу Мазепи до шведів розпочато підготову до обрання нового гетьмана. Ще в жовтні 1708 року, коли Мазепа хворів, Петро намітив був наступника йому в особі Стародубського полковника Івана Скоропадського. Це був один із видатних полковників і однодумець Мазепи, що чористався його повним довір'ям. Випадково він був відрізаний зі своїм полком від Мазепи, оточений московським військом і не мав іншого виходу, як засвідчити свою льояльність Петрові. Петро не довір'яв Скоропадському, але не мав іншого кандидата на гетьмана. Спочатку він хотів був запропонувати Данила Апостола, полковника Миргородського, але той був з Мазепою в шведському таборі. Мати за гетьмана якусь невідому, другорядну особу Петро не бажав, і тому знову мусів зупинитися на Скоропадському.

Перед обранням нового гетьмана вжито різноманітних заходів для дискредитації Мазепи: його «персону» виставили на глум у Глухові, і кат зірвав з неї ордени, а герб та шаблю поламав. Після того «персону» повішено. Того ж дня уГлухові в присутності царя, членів московського уряду, нового гетьмана Скоропадського та старшини українське духовенство з митрополитом Йоасафом Крокозським на чолі оголосило прокляття Мазепи. На другий день цар видав маніфест, що оголошував Мазепу «боговідступником». З аналогічними посланнями звернулися до пастви інші українські ієрархи. В Москві проголошено Мазепу зрадником і 12 листопада 1708 року виконано такий самий обряд церковної клятьби — анатеми, при чому обряд цей виконував Мазепин друг, «місцеблюститель» патріяршого престолу, Стефан Яворський. Усе це мало великий вплив на широкі маси населення, тим більше, що в агітації згадувалося, що Мазепа хотів передати церкви протестантам або уніятам.

«Всі засоби терору, психічного і фізичного: пропаганду, обіцянки, погрози, цивільні церемонії й церковні обряди, зневагу і знущання, кари й найжорстокіші тортури і страти, меч і вогонь, — все кинула Москва в 1708 році проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а заразом і проти всіх прагнень українського народу до волі й незалежности», — такими словами характеризує О. Оглоблин стан України в кінці 1708 року.

Україна була поділена на дві частини: одну — меншу — окупувало шведське військо, а друга — більша — перебувала під владою гетьмана Скоропадського, фактично — Москви. Справдились побоювання Мазепи: терен війни перенесений був на Україну.

Непідгтовлена заздалегідь людність зустрічала шведську армію, як взагалі зустрічають окупантів: здебільшого вороже. Розташувавшись на зимові квартири, шведи вимагали продуктів, фуражу. Це викликало опір серед населення, а на опір шведи відповідали репресіями. До цього треба додати постійну, вперту агітацію московських агентів та терор супроти тих, кого московський уряд вважав «мазепинцями». Зима була надзвичайно сувора і шведська армія терпіла від браку помешкань і одягу, що викликало хвороби. Шведам доводилося з бою брати Пирятин. Смілу, Веприк, Зіньків, які не впускали їх до себе.

Становище Мазепи погіршувалося. Багато старшин втекло до Петра (Д. Апостол, полковник Миргородський, генеральний хорунжий І. Сулима, компанійський полковник Г. Галаґан, Корсунський — А. Кандиба та інші). Це деморалізувало рядове козацтво, що також розбігалось. Залишилися неповні сердюцькі та компанійські полки. Спроби шведів поширити терен війни на схід, на Слобідську Україну, були невдалі. Шведи плюндрували міста, села, знищили Краснокутськ, Городню, Коломак, Котельну, Мурафу, Колонтаїв, Олешню. Наслідки для них були фатальні; почалася протишведт»ка партизанська війна.

На партизанські дії шведи відповідали репресіями, які викликали ще більший спротив населення. Таким чином сили шведської армії витрачалися на боротьбу з народом, на допомогу якого розраховував Карл XII, ідучи походом в Україну.

Мазепа ввесь час провадив широку дипломатичну діяльність. Він властиво був позбавлений можливости вести військові акції: провід був у руках Карла XII, а крім того українського війська було небагато. Мазепа намагався створити антимосковську коаліцію з Туреччини, Криму, Молдавії, Валахії, Трансильванії, донських козаків, кубанських черкесів, калмиків, казанських татар, башкирів. Це, за словами О. Оглоблина, «був епохальний плян подолання московської могутности, утворення непереможної греблі проти московського імперіялізму».

Мазепа — і тільки він один — міг створити цю коаліцію, бо він добре знав московський імперіялізм і мав досвід у західньоевропейській політиці. Він розумів, що поневолені народи були дійсними ворогами Москви, а не шведи і не поляки, з якими вона могла порозумітися. Йому було ясно, що шведська армія, виснажена і відрізана від своєї бази, не зможе сама подолати московську армію, забезпечену людськими й матеріяльними резервами. Тому він сподівався підняти проти Москви Туреччину та Крим, а також Запоріжжя та донських інсургентів з Некрасовим на чолі. Гетьман розсилав довірених людей (Д. Горлечка, К. Мокієвського, В. Чуйкевича, Ф. Мировича, Ф. Нахимовського та ін.) до різних держав, але практичні наслідки з того були невеликі: Туреччина і Крим вичікували і, обіцяючи участь, відтягували акцію; Станіслав Лещинський розпочав невдало похід і затримався на Поділлі. Наслідками цих переговорів була, з одного боку, можливість після Полтавської катастрофи знайти азиль в Туреччині, а з другого — зорганізувати Прутський похід у 1710 році.

Найбільшим дипломатичним успіхом старого гетьмана було приєднання 8.000 запорожців з кошовим Костем Гордієнком на чолі. Це було великою подією: протягом всього гетьманування Мазепи Запоріжжя стояло в опозиції до гетьманського уряду. В березні 1709 року Запорізька Рада вислала до Мазепи та Карла XII делеґацію. З королем був підписаний договір, за яким Запоріжжя пристало до шведсько-українського союзу, а він зобов'язався не укладати миру з Москвою, поки не визволить Україну та Запоріжжя з-під московської влади. Це був тріюмф політики Мазепи. Успіх її позначився негайно: укладено прелімінарну угоду з Кримом, і Мазепа дістав 8.000 першорядного війська; наслідком були також протимосковські повстання в Полтавському полку та в частині Слобожанщини. Між Ворсклою і Ореллю діяло 15.000 повстанців. «Здесь большой огонь розгорается», — писав генерал Ренне Петрові в березні 1709 року.

Відповіддю на приєднання запорожців з кошовим Гордієнком до Мазепи було знищення Запоріжжя. На початку березня 1709 року, за наказом Москви, прибули до Запоріжжя козаки з полку Данила Апостола і почали провадити агітацію проти Гордієнка. Але місія їх не вдалася і вони ледве втекли. Тоді на початку квітня 1709 року з'явилось на Січ російське військо під командою полк. П. Яковлева та компанійського полковника Г. Галаґана. Меншиков, головний ініціятор зруйнування Січі, писав Петрові: «живьем взято старшини й казаков с 300 человек», яких наказав він «по достойности казнить». Кошовий отаман Степаненко писав гетьманові Скоропадському: «голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано і інші тиранські смерті завдано . . . мертвих із гробов многих не тилко товариства, но і чернецов одкопувано, голови оним утинано, шкури луплено і вішано». Січові будинки спалено, взято артилерію, амуніцію. Зруйновано також Переволочну, запорізьку фортецю над Дніпром біля гирла Ворскли та фльоту. Після того російське військо спустилося Дніпром наниз і там хапало й нищило запорожців, що пішли на промисли, не знаючи навіть про події на Україні. В Москві тріюмфально відзначили знищення «розбійницького гнізда».

Жорстоке зруйнування Запоріжжя викликає різні спроби пояснити його мотиви. У всякому разі, не можна казати про потребу знищення Січі та загального вимордування запорожців включно з промисловцями у Дніпрових плавнях, знущання з похованих покійників. Масово вигублено тих запорожців, що з тих або інших причин не пішли з Гордієнком до Мазепи. Пішли з ним тільки 8.000 чоловік, решта не поділяла його ставлення до Мазепи і не пішла; і якраз вони були в нелюдський спосіб закатовані. Причина була інша: Запоріжжя було головним джерелом, осередком вільнолюбних прагнень українського козацтва, і Петро використав нагоду, щоб знищити цього найстрашнішого ворога. Сповнилися передбачення запорожців — що коли москалі виженуть запорозьке військо з Січі, то «на вічні часи всі українські люди будуть Москві невольниками, чого. . . давно держава Московська бажає».

Розгром Запоріжжя справив гнітюче враження в Україні. Населення різних сіл знову почало відходити від Мазепи та шведів, чому сприяло вороже наставлення шведів. Зима була люта, шведи дуже терпіли від холоду і втратили багато коней. Допомога не приходила: польський король Станіслав Лещинський зі шведським генералом Крассав затрималися на Поділлі в боротьбі з московським військом. Шведські війська Крассава примушені були відступити до Висли.

Турки і татари вичікували дальшого розвитку подій і не спішили на допомогу шведам. Карл XII вирішив дати генеральний бій під Полавою.