Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

ЧАСТИНА ВОСЬМА: УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В КОЗАЦЬКІЙ ДОБІ

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ, ЩО НЕ ВХОДИЛИ ДО СКЛАДУ ГЕТЬМАНЩИНИ

СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА

Територія Слобідської України простягалася на схід від Гетьманщини й охоплювала великий простір землі до лінії Курська — Воронежу на півночі, до вододілу між Дінцем та Доном на сході і землями Донських козаків на півдні. Ця родюча, квітуча за Княжої доби територія, була сплюндрована і значною мірою вилюднена з XIII ст. внаслідок татарських нападів. Головні шляхи, якими йшли татари, лежали через Слобідську Україну: Калміюський шлях, Ромоданський, Ізюмський, Бакаївський, Сагайдачний шляхи і головний шлях — Муравський, який простягався з Криму через Перекоп, поміж річками Кінські та Молочні Води, Вовчими Водами та Торцем, Доном та Окою аж до самої Тули. В XIV ст. територія ця одержала назву «Дике поле».

Проти постійних татарських нападів Московська держава почала будувати в Дикому полі укріплення у вигляді маленьких фортець. З бігом часу лінія цих фортець посувалася щораз далі на південь, але хліборобської людности, на яку розраховував московський уряд, не вистачало, і укріплення опинилися на ворожій території. За царя Федора, між 1584-1598 роками, фортеці лежали по лінії Лівни, Валуйки, Вороніж, Курськ, Білгород; за царя Бориса збудовано було Царево-Борисівську фортецю в пізнішому Ізюмському повіті, а за царя Михаїла Білгородська лінія посунулася ще далі на південь.

До XVII ст. на Дике поле час від часу повходили українські переселенці, але вони не зміняли нічого в загальній картині краю. Року 1638 відбулася перша масова колонізація українцями Слобідської України. Шсля поразки під Лубнями Острянин, або Остряниця, з полком у 900 козаків, з жінками й дітьми, перейшли московський кордон і, з дозволу Білгородського воєводи, оселився біля Чугуєва. Переселенці мали право зберігати свій козацький устрій, але мусіли підлягати московському начальству й охороняти московську границю від татарських нападів.

Перша колонізація була невдала: між козаками і Остряницею почалися тертя, московське начальство поводилося брутально надуживало своєї влади. Козаки були незадоволені і обвинувачували Остряницю в надмірній покірності владі. До того ж хвилювали людей листи з Правобережжя, в яких закликали їх вертатися додому. Закінчилося тим, що козаки збунтувалися, забили Остряницю і повернулись на Правобережжя.

Погром під Берестечком року 1651 викликав новий еміграційний рух з України на схід. Тисячі козаків з родинами сунули за московський кордон. Розрухи 1652 року викликали новий рух еміґрації. Року 1652 полковник Іван Дзиковський з-під Острога перейшов на Слобожанщину з тисячею козаків, з їх родинамн, майном, худобою. З ними була вся полкова старшина: обозний, суддя, писар, сотники, навіть два священики. Ці козаки заснували місто Острогозьк. Того ж року Герасим Кондратьсв заклав місто Суми. Року 1654 сотник Харко з 37 родинами заснував Харків. Того ж року постала Охтирка. Сюди прийшло разом з жінками та дітьми 1587 люду, привівши з собою 605 коней, 618 волів, 479 корів, 1473 овець і 1090 свиней. Московський уряд радо приймав українців і давав їм доволі широку автономію.

Одночасно з колонізацією поставали манастирі. І так року 1652 засновано манастирі в Острогозьку — чоловічий та жіночий, пізніше також в інших містах. На манастирських землях оселювались селяни. З надзвичайною швидкістю пустеля ставала багатою країною. Виросли міста: Суми, Лебедин, Харків, Охтирка та багато слобід від яких увесь край став називатися Слобідською Україною, чи Слобожанщиною.

Переселенці, зберігаючи військову організацію, яка була на Гетьманщині, створили 5 полків: Острогозький, Сумський. Харківський. Охтирський та Ізюмський. Полки поділялися на сотні. На чолі полку стояв полковник зі старшиною, яких обирали довічно. Полкова старшина складалася з обозного, судді, двох писарів, осаулів та хорунжого. Судові справи вирішувалося п ратуші. В сотнях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину. В цьому була різниця між устроєм Слобожанщини і Гетьманщини.

На відміну від Гетьманщини на Слобожанщині встановився порядок спадковости полковників: родини Донців дали 5 полковників, Кондратьєвих та Лесевицьких —по 4. Це почасти пояснюється тим. що полковники здебільшого приводили переселенців з Гетьманщини і були основоположниками полків.

Другою важливою рисою, яка відрізняла лад Слобідської України від ладу в Гетьманщині було те, що полки не мали спільного проводу — гетьмана, а підлягали владі Білгородського воєводи. Гетьман Самойлович домагався, щоб Слобідську Україну з її полками передано в управління гетьмана, але успіху в тому не мав, бо царському урядові було вигідніше тримати Слобідські полки під владою воєводи, який сам затверджував полковників. Справи Слобожанщини підлягали в Москві «Разрядному приказові», а в кінці XVII ст. — «Великоросійському приказові».

Московський уряд звертався до кожного з полковників окремо, і дбав про те, щоб серед населення полків не витворювалося почуття сігільности, солідарности. «Жалуваними грамотами» уряд встановлював права та обов'язки полковників. Права були такі: крім власного козацького устрою — свобода від податків з землі, право вільної торгівлі та виробництва горілки.

Про зріст населення Слобожанщини свідчать такі цифри: на початку XVIII ст. записано в реєстрі (компугі) 3.500 козаків у всіх полках, в 1733 році було вже 22.200 козаків, а всього, з помічниками та підсусідками, 86.000. Крім козаків, які відбували службу, були «підпомічники», що господарили й утримували виборних козаків. В містах було багато міщан, які керувалися Магдебурзьким правом.

Одночасно з козаками стали оселятися посполиті, селяни, які платили податки, але довгий час зберігали право вільного переходу з місця на місце.

Основою економічного ладу Слобожанщини було хліборобство: "Жалувані грамоти" закріпляли право володіння землею. Землі було багато, і поза щедрим наділюванням землями полковників, залишалися ще вільні простори, які кожен міг обробляти, скільки хотів. Ці землі мали назву «займанщини» і були приватною власністю того, хто їх обробляв. Старшина діставала великі маєтності, на яких оселяла посполитих і вела велике господарство. Так на Слобожанщині покладено початок великому землеволодінню. Поволі зростала залежність посполитих від землевласників, повинностей на них, але багатство землі ще довгий час не викликало потреби в тяжкій експлуатації селян.

Становище козаків ставало дедалі тяжчим. Крім охорони земель дід татарських нападів, московський уряд використовував слобідських козаків у походах на Гетьманщину проти Виговського, Брюховецького, Орлика. До Озівського походу покликано поголовне всіх слобідських козаків. В 1708-1709 роках вони обороняли Слобідську Україну від шведів. В 1724 році ходили на Персію, в 1733—на Польщу, в 1736 — на Крим, у 1739 — на Молдавію, в 1746 — брали участі у війні за австрійську спадщину, в 1756-1762 — в Семилітній війні. Петро 1 вживав козаків на будування Кизикермеяського укріплення над Дніпром, у 1697 році. В 1719 році вони будували Ладозький канал, в 1728 р. — фортеці на кордоні Персії, в 1730 рр. — Українську лінію. Як і Гетьманщина, Слобожанщина під час воєн постачала для війська волів, коней, провіяні. Міщани постачали смолу, вози, колеса, хомути, сідла; висилали до армії майстрів: ковалів, шевців.

Та, не зважаючи на мобілізації, побори, постійні наскоки татар, країна, завдяки прекрасному підсонню і родючій землі, відзначалася великим добробутом: процвітало хліборобство, скотарство, ширились виноградники, сіяли тютюн; продукти господарства йшли на експорт до Гетьманщини, Москви, за кордон.

До XVIII ст. московський уряд не накладав руки на автономію Слобожанщини, тільки Петро 1 у 1700 році запровадив спеціяльний «компут», до якого записано 3.500 козаків, які мусіли відбувати постійну військову службу. Року 1732 почалися реформи слобідських полків, які закінчилися скасуванням всього автономного ладу.

Року 1732, під претекстом допомоги козакам, які страждали від воєн, засновано спеціяльну комісію для обслідування їх матеріяльного стану. Комісія складалася з російських старшин, а слобідські полковники мали тільки дорадчий голос. Поліпшення матеріяльного стану почалося від скасування права «займанщини», але землі, якими в той час володіли козаки, надалі залишалися за ними. Встановлено «компут» в числі 4.500 виборних козаків. Решта мусіла платити гропгі на їх утримання. Взагалі виборних козаків зареєстровано 22.000, а підпомічників — 86.000, яких приписано до виборних для обслуги їх. Поставлено вищого начальника полків — полковника Лесевицького.

Ця реформа дуже не сподобалася козакам, і коли на російський престіл вступила Єлисавета, вони подали петицію про скасування цієї реформи. В 1743 році ці реформи скасовано; підпомічників звільнено від підлеглости виборним козакам і повернено до козацького стану. «Компут» виборних козаків збільшено до 7.500, але на Слобожанщину покладено обов'язок утримувати чотири регулярних полки.

Проте, такий стан тривав недовго: року 1748 козаків прикріплено до полків — без права переходити з одного полку до іншого. На Слобожанщині заведено з місцевої людности регулярні полки, яким віддавалося перевагу перед козаками.

Року 1763, за Катерини П, переведено ґрунтовні реформи: встановлено п'ять гусарських полків, комплектованих з охотанків; козаків, підпомічників та ігідсусідків — обернено на «військових обивателів» і обкладено податком по 85 коп. з особи. Всього козацького населення нараховано коло 300.000 душ обох статей. Переходи селян заборонено. Козацьку старшину переведено на російські ранги; це було кроком до зрівняння її в правах з російським дворянством. Частина старшини, свідоміша й принциповіша, виступила з протестом.

Представником цієї старшини був Ізюмський полковник Федір Краснокутський. Він почав збирати гроші на відрядження до Петербурґу депутації, яка б мала домагатися поновлення давніх прав. Розпочалися слідства, арешти. Краснокутського засуджено на прилюдне побиття, але цю кару замінено конфіскацією маєтку та засланням до Казані. Гірше було з іншими старшинами, що брали участь в оргазації депутації: всіх їх вибито батогами.

Року 1767 Слобожанщина вислала до Комісії для складання нових законів 5 депутатів від дворян, 5 — івід міщан та купців і 5 — від військових обивателів. В деяках місцях населення вимагало повернення козацьких прав; між іншим, в селі Межиріччі депутатів заарештовано, закуто в кайдани і віддано під суд, який присудив їх вибити нагаями. Були розрухи і по інших місцях, теж жорстоко приборкані.

Шляхетські «накази» (тобто заяви) вражали своїм егоїстичним характером: нові дворяни домагалися затвердження їхнього упривілейованого стану, закріплення за ними селян, власних прерогатив — права винороблення, звільнення від військових постоїв тощо. Не було політичних вимог. Важливим було тільки домагання відкрити університет в Сумах.

«Накази» міщан та купців висловлювали головно побажання економічного характеру — щодо торгівлі, мита тощо. Але все таки депутати від міщан, Дзюба та Черкас, сміливо виступали в Комісії в Москві проти старшини, що захоплювала землі та обертала козаків на підданих; вимагали повернення хуторів, що їх позабирала старшина, і повернення їх козакам та військовим обивателям. Військові обивателі просили про привернення козацьких прав.