Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Повернення запорожців на Запоріжжя

Становище змінилося, коли 1731 року Київський генерал-губернатор граф Вейсбах розпочав будувати Українську лінію. На будову та охорону цієї лінії не вистачало людей, і Вейсбах почав переговори з запорожцями, пропонуючи їм перейти на старі місця. Проте, царський уряд довгий час зволікав із згодою і дав її лише під загрозою, що запорожці можуть виступити у війні в Польщі за королівський престіл, підтримуючи ворожого Росії кандидата, Станіслава Лещинського.

Нарешті запорожці перейшли над ріку Підпільну, притоку Дніпра, і заснували там Нову Січ. Зробили це вони всупереч пересторогам Пилипа Орлика, який переконував їх не переходити «під протекцію» Росії. Але запорожці обрали нового кошового, Малашевича, і під цю протекцію все ж перейшли. По суті територія, на яку перейшли запорожці, не належала Росії, а за Прутським миром була турецька, але вони цьому не надавали значення. У переговорах з графом Вейсбахом запорожці заявили, що «земля по нас весьма принадлежит» і «заподлинно с нами последует», себто — земля ця переходить з ними до того володаря, владу якого визнали вони, власники землі. Це була своєрідна форма комендації, зформульована в Січі.

Перейшли запорожці над Підпільну, не дочекавшись формального договору з російським урядом. Мали грамоту цариці Анни в неясних виразах про «милість», «забуття провин». Пертрактація з графом Вейсбахом не мала правного характеру. Була «супліка» запорожців цариці Анні року 1735, в якій знову твердилось, що земля, на якій вони сіли, завжди належала Військові.

В щй непевності — браку договору — полягала одна з причин дальших подій: запорожці були переконані, що вони дістали всі свої «вольності»: самоврядування, суд, податки, права на землі, з якими перейшли над Підпільну, а російський уряд трактував їх повернення, як вступ до підданства.

Становище запорожців погірщало, коли року 1738 укладено між Росією і Туреччиною Білгородський трактат, а 1740 року «Інструмент уточнив цей договір. Земля, яку запорожці вважали за свою і яка за Прутським договором відійшла до Туреччини, знову стала власністю Росії. Не зважаючи на це, протягом перших років усе залишилося по-старому. Час від часу різні комісії підтверджували границі запорозьких володінь: так, року 1745 польські, російські та запорізькі представники встановили кордон Запоріжжя і Польщі на підставі грамоти Стефана Баторія. Року 1746, в зв'язку з конфліктом із донськими козаками встановлено східній кордон по ріці Калміюсові та Калці. Здавалося, що накреслювалось спокійне володіння землею.

В угоді з російським урядом зазначено, що запорожці визнають себе підданими цариці, що підлягають владі Київського генералгубернатора, російського генерала, і дістають щороку 20.000 карбованців платні від скарбу. Року 1750 Запоріжжя було передане, з поновленням гетьманату, до відомства гетьмана Розумовського, але залишалася також влада Київського генерал-губернатора. Запоріжжя дістало свої «вольності»-землі та внутрішню автономію.

Внутрішній лад Запоріжжя доби Нової Січі зазнав у всіх галузях життя значних змін, порівнюючи з XVII ст. Вже в XVIII ст. не можна було спостерігати того братерства, рівноправности, про які писали дослідники XIX ст. — А. Скальковський і навіть Д. Яворницький. Уже в XVII ст. існувало глибоке розшарування козацтва; початок цього розшарування йде до XVI ст. З бігом часу ця диференціяція поглиблювалася.