Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Правобережна Україна під владою Польщі

Року 1714 Правобережна Україна — південна Київщина та частина Брацлавщини — опинилася знову під владою Польщі. Але ці квітучі колись землі обернулися на пустелі: були зруйновані воєнними подіями і обезлюднили внаслідок примусового виводу населення на Лівобережну Україну. На ці землі посунули нащадки тих панів, дідичів, що 60 років перед тим покинули свої маєтки, тікаючи від Хмельниччини. Але нащадки вже не могли знайти тих мастків, ні навіть меж їх серед пустель та згарищ. Вони розшукували в архівах старі документи, вказівки на місця володінь їхніх батьків чи дідів, але вже не залишилося тих великих дерев, млинів чи струмків, що позначали межі. А головне — не залишилось людей, які пам'ятали їх. Легше було встановити межі величезних лятифундій, ніж дрібних маєтків.

За цей час вигасли роди магнатів Вишневецьких, Конєцпольських, Собеських, і права на їх лятифундії перейшли до споріднених з ними фамілій. У XVIII ст. найбільшими землевласниками Правобережної України стали Любомирські, Потоцькі, Яблоновські, Чарторийські, Санґушки, Тишкевичі, Браницькі, які своїми багатствами та владою нагадували «корелят» часів з-перед Хмельниччини. Правління трьох останніх польських королів (Авґустів — П та III—і Станіслава Понятовського) були періодом боротьби за владу цих магнатів. Користаючись з послаблення королівської влади, магнати захоплювали «королівщини» — українські староства — і обертали їх на свої дідичні володіння: Потоцькі захопили Канівське староство, Яблоновські — Чигиринське та Корсунське, Сангушки — Черкаське тощо. Шляхта, якій тяжче було поновити свої маєтки, здебільшого задовольнялася тим, що діставала землі від магнатів і ставала залежною від них — у формі васальної залежности або оренди. Багато шляхтичів стали різного роду службовцями великих панів: управителями, економами, офіціялістами тощо.

Мало було закріпити за собою права на володіння землею — треба було цю землю заселити. Тож шляхта зверталася до «осаднників» або «осадчих», які закликали селян на панські землі, обіцяючи «слободи» від усяких повинностей. Залежно від договору, «слободи» тривали 15-30 років.

На «слободи» кинулися селяни з Галичини, Волині, Полісся, де вже встановлено було кріпацтво. Також з Лівобережної України верталися селяни на свої старі місця. Виростали нові села та міста, переважно на старих місцях. Перші роки життя в слободах було спокійне. Пани охоче приймали селян, не питаючи про їх минуле та про те, звідки вони прийшли. Дійсно, Україна залюднювалася дуже скоро. Але поруч з селами зростали володіння дрібної шляхти, фільварки, будувалися пишні палаци магнатів, замки, католицькі манастирі-кляштори.

Хутко минали пільгові роки, і перед селянством вставало питання: що робити, бо землевласники, особливо дрібна шляхта, вимагала і панщини, і виконування натуральних повинностей. Однак, нові селяни не були подібні до старих: вони або вже втекли від кріпацтва, або зовсім не знали його — і тому ще тяжчими були для них вимоги панів.

До причин економічного та соціяльного характеру треба додати ще національно-релігійні. Як у XVII, так і в XVIII ст. українські селяни з прикрістю відчували презирливе ставлення до себе панівполякій, як до «бидла», до «хлопів», а крім того почалося навернення православних на унію, або римо-католицтво. Позбавлене прав православне духовенство не відрізняли від кріпаків, і воно також мусіло відбувати панщину.

По закінченні пільгових років становище селян стало ще гіршим, ніж було до Хмельниччини, бо тепер не було козацтва, яке боронило б його. Залишалися для них два виходи: або тікати знову з нових осель — на Лівобережжя, на Гетьманщину, Південну Україну, Запоріжжя, навіть на Дін; або — організувати повстання.