Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

6. Селянство (посполиті)

З селянства складалася головна маса населення під час повстання Богдана Хмельницького. Вище була вже мова про тяжкий його стан під Польщею. Становище селян Лівобережної України було значно ліпше, ніж селян на Правобережній. На Лівобережній життя було вільнішим, населення звикло до більшої свободи, бо оселялося в «слободах», а крім того легше було незадоволеним піти на Запоріжжя, Донщину, Слобідську Україну. Це добре розуміли пани, і тому, коли закінчилися терміни слобід, обережно вводили панщину та натуральні повинності. Але, не зважаючи на це, незадоволення селян на Лівобережжі було загальне: людям, які не звикли до кріпацтва, було тяжко призвичаюватися до нього, хоч вимоги панів розмірно були невеликі. Панські господарства використовували всякого роду допоміжну силу: орендарів, офіціялів, управителів, серед яких було чимало жидів. Ці переважно люди викликали ненависть селян, як безпосередні начальники їх.

1648 року, з самого початку повстання, величезна маса селян включилася до лав козацтва й одночасно почала стихійний рух проти польського панства. Селяни виганяли панів, руйнували замки, палили їх. Вождем козацтва був Богдан Хмельницький, вождем селянства став Максим Кривоніс. Усе Лівобережжя, Київщина, майже вся Брацлавщина були охоплені повстанням. Селяни вірили, що по вигнанні панів вони дістануть свободу від кріпацтва. Але спочатку Хмельницький не дбав про селян: у договорах під Зборовом та Білою Церквою він боронив інтереси тільки козацтва, а селян залишав під владою панів, які мали право повернутися до своїх маєтків. Аж тоді, коли Хмельницький остаточно порвав з Польщею і почав творити незалежну державу, усунено можливість повороту польської шляхти.

Всі землі, що належали польській шляхті, стали в козацькій державі «власністю Війська Запорозького», себто державними. На цих землях були «вільні військові», або ратушні села, населення яких — вільне поспільство, посполиті селяни — були залежні тільки від держави і платили їй податки, головним чином у формі натуральних повинностей. На початку державного життя, дійсно, не було різкої межі між селянством та козацтвом: козаки були зобов'язані військовою службою, селяни — працею. Переходи від одного стану до іншого були легкі: козак, нездатний до військової служби, записувався до селян; селянин, якого вабила війна, йшов у козаки. Але ще за Хмельницького почалися істотні зміни в становищі «вільного козацтва». Перші вийнятки зробив Хмельницький на користь мана-стирів, повернувши їм маєтності. Крім того, Хмельницький видав універсали, якими затверджувалося не тільки право володіння землею, але й «звикле послушенство» селян супроти манастирів, під яким розумілося всю сукупність обов'язків, які мали селяни виконувати. З 1654 по 1656 рік такі універсали одержали манастирі київські: Михайлівський-Золотоверхий та Межигірський, Прилуцький-Густинський та інші.

Одночасно одержувала заселені землі старшина. Насамперед повертали маєтки тій польській, або спольщеній шляхті, яка визнавала владу Богдана Хмельницького і переходила на службу Українській державі. За цією шляхтою закріпляли маєтності з селянами з їх «звиклим послушенством». Крім того, Б. Хмельницький роздавав старшині за різні заслуги універсали, в яких також забезпечувалося «звикле послушенство» селян. Після ліквідації польського шляхетського землеволодіння великі простори землі перейшли до Війська, себто держави. Це були землі, на яких жили вільні селяни. Але фонд цей швидко танув, бо з нього роздавали землі рангові, а також як нагороду старшині. В обох випадках селяни були зобов'язані «послушенством». Так повернулися зобов'язання селян, правда, в менших розмірах, ніж було за Польщі.

Залишалася довгий час та перевага, що селяни були вільні: вони могли приписатися до козацтва, до міщан, перейти на інше місце, головним чином на слободи, які інтенсивно засновувала старшина на вільних землях. Але в цих слободах була для селян небезпека: приходили вони без інвентаря, худоби та збіжжя на посів, діставали все це в позику від господаря і тим самим потрапляли в залежність від нього.

Зростанню старшинського землеволодіння сприяв царський уряд, підтверджуючи надання гетьманами земель старшині, а також і сам безпосередньо видаючи грамоти старшині на володіння землями, при чому селяни зобов'язані були віддавати землевласникові частину врожаю або платити чинш, возити дрова, косити сіно, працювати на його користь не менше як два дні на тиждень. (Дводенна панщина була унормована універсалом Мазепи 1701 року. На той час це була не тяжка панщина, бо на Правобережжі селяни працювали по 4-6 днів на тиждень). Крім того селяни мусіли давати землевласникам частину своєї худоби, птиці, мед, гриби, ягоди, прядиво, платити податки державі та виконувати різні повинності, від яких старшина та манастирі були звільнені. Селяни платили також на утримання найманих військ, на сердюцькі та компанійські полки, на спорудження та направу мостів і шляхів, на гетьманський двір; на селянах лежав тягар утримання війська під час воєн. Використовуючи тяжкі умови, старшина скуповувала селянські «ґрунти», забирала їх за борги, або захоплювала силою. Зростала маса безземельного селянства, яке переходило на землі заможних козаків та старшини, як їх «підсусідки». Вони опинялися в повній залежності від господарів, але звільнялися від повинностей.

Погіршення становища селян в кінці XVII ст. викликало збоку запорозьких козаків неґативне ставлення до Гетьманщини, особливо до політики Мазепи. Кошовий Гусак писав до Мазепи: «За ляхів були великі утиски військовим вольностям, тому Б. Хмельницький підняв війну проти них, щоб від підданства висвободитись... А тепер бачимо, що бідним людям гірше, ніж було за ляхів».

Становище селян стало ще гіршим у XVIII ст., коли зросла залежність від панів, коли збільшилися повинності державі. Утримання російських військ під час війни, постачання волів, коней, збіжжя, фуражу, мобілізація селян, як погоничів, до армії, на фортифікаційні роботи, про що була мова вже вище — все це руйнувало селянство. Війни 1733-1734 років з Польщею та 1735-1739 років з Туреччиною завдали такий удар добробутові України, що вона не могла вичуняти після цього протягом 20-ти років. Кількість вільних селян зменшувалась катастрофічно: 1735 року залишилося тільки 35% вільних селян, решта перейшли під владу панів, стали підсусідками або повтікали." Експлуатація селян збоку старшини була неоднакова: в південних полках вона була легша, ніж у північних, бо на півдні були більші можливості втечі.

У XVIII ст. старшина веде боротьбу з переходами селян. 1706 року Мазепа наказував старшині Полтавського полку затримувати селян, які покидали старшинські володіння, відбирати їхнє майно, арештувати їх, а тих, хто переселився без дозволу землевласників, завертати силоміць на старі місця. Ці накази викликали колізію: з одного боку — старшина заселяла свої слободи, а з другого — заборонялося селянам переходити до них. Взагалі у XVIII ст. встановлено, що селянин не має права розпоряджатися своїм майном: якщо він діставав навіть дозвіл землевласника на вихід (що бувало дуже рідко), його хата і все майно переходили до землевласника.

Незадоволення селян виявлялося в різних формах. Головною з них була втеча. Селяни тікали на Південну Україну, на Слобідську Україну, на Дін. Масово переселялись на Правобережжя, переважно на Паліївщину. 1701 року, наприклад, сторожові загони, розставлені по всьому березі Дніпра, затримали за одну тільки зиму 3.000 втікачів. Вибиралися селяни поодинці або з родинами, з майном, великими групами, з боєм пробиваючи собі шлях. Але найбільше тікало їх до Новоросійської губернії та Запоріжжя. Щодалі від границь Запоріжжя лежав панський маєток, то гірший був там гніт панщини. Це видно на прикладах Волині та Київщини. Те саме можна прикласти й до Лівобережної України. Навіть на Слобідській Україні поміщики боялися, що селяни можуть втекти від них, тому й не збільшували надто своїх вимог. Побоювання втечі селян на Запоріжжя відбилося в «дворянській літературі» другої половини XVIII ст., в якій обвинувачується запорожців в тому, що вони приймають утікачів («заселили вже 25.000 дворів», — скаржився один автор; «в степах перебуває 50.000 селян», — сказано в маніфесті про скасування Січі)

Але селяни не обмежувалися такою мирною формою протесту, як втеча з рідної хати. З кінця XVII ст. час від часу вибухали повстання, які захоплювали іноді широкі райони. Найбільше було їх у південних полках, де населення завжди відчувало підтримку збоку запорожців. Перше повстання ширшого характеру почалося 1687 року в Гадяцькому полку й охопило Переяславський, почасти Прилуцький, Лубенський та Миргородський полки. Найбільші розрухи були в Переяславському полку, де забито полкового суддю, війта, спалено старшинські маєтки та пограбовано худобу. Новий уряд гетьмана Мазепи жорстоко приборкав це повстання, але не зважаючи на тяжкі кари — було чимало повішених — повстання не припинявся в 1688 році у Миргородському та Лубенському полках. В 1689 році заворушення набули загального характеру. «Не такі страшні там невірні татари, як свої нехристі, що страху Божого не мають», писав до Мазепи наказний гетьман Бунхевич, коли Мазепа був у Москві. Окремі заворушення вибухали в 1690 та в 1691 роках у Київському, Лубенському та Полтавському полках. 1692 року Петрик, укладаючи плян повстання, мав на увазі селянство. І дійсно — спочатку людність Полтавського полку зустріла його прихильно, поки насильства татар, Петрикових союзників, що грабували й забирали ясир, не підірвали довір'я до всієї справи Петрика.

Час від часу вибухали повстання у XVIII ст., але вони не мали широкого значення. Повстання в селі Кліщинці, Лубенського полку, не можна було здушити протягом 13 років (1761-1774). Підняли його незаконно записані в селяни козаки, які не могли добитися своїх прав, бо власники села, Лисенки, належали до старшинської адміністрації і мали великі зв'язки. Здушувати повстання уряд вислав військо з артилерією. Повстанці — козаки і селяни — зробили табір з возів та земляних валів і вперто оборонялися. Тільки в 1774 році повстання було придушено. В роках 1769-1770 відбувалось у Південній Україні так зване «пікінерне» повстання, в 1768 році повстання сіроми на Запоріжжі. Не можна забувати й Коліївщини на Правобережній Україні 1768 року.

Проте, всі ці повстання тільки погіршували долю селян: не мавши керівництва, без належної зброї, вони не могли боротися з реґулярною армією, царською чи польською. Повстання ці свідчать тільки про те, яким тяжким було становище селян.

Становище селян у XVIII ст. дедалі гіршало. Панщина, яку унормував Мазепа на 2 дні в тижні, збільшилася на 4-5 днів. Зростали чинш і натуральні повинності. Гетьманський та царський уряди боролися з виходом селян із селянського стану: селян заборонено приймати в козаки, міщани, навіть заборонено їм переходити в підсусідки, вступати до компанійських полків. Шлюб козачки з селянином позбавляв козачку прав, хоч раніше такий шлюб надавав право селянинові вступати до козаків. Не зважаючи на всі ці обмеження свободи, кількість селян катастрофічно меншала: після смерти Скоропадського на Гетьманщині нараховувано 45.000 дворів вільних поселян, а за Розумовського було їх лише 4.000; решта селян «зникли» стали підданими старшини або повтікали.

Був ще один фактор, який дуже негативно впливав на становище «вільних» посполитих. Це був приклад кріпацтва в Росії, яке там давно вже існувало. Вище згадувалося про те, що російська старшина діставала маєтності в Україні. Ця практика нагороджування землями у XVIII ст. підсилилась. Російська старшина переводила до цих маєт-ностей своїх кріпаків з Московщини, і до своїх українських «підданих» ставилася так, як до своїх кріпаків, не рахуючись з тим, що посполиті були особисто вільні. Приклад російських поміщиків впливав на українських, які теж починали ставитися до посполитих так ніби були вони вже кріпаками.

Поступово селяни втрачали право вільного переходу. За Розумовського, року 1760, дозволено селянам переходити на нове місце, якщо вони мали дозвіл від попереднього власника,- при чому все майно селянина, що відійшов, переходило у власність того ж попереднього власника. Року 1763 цей універсал підтверджено царським указом. Це було вже фактично кріпацтво. Залишався один крок до кріпацтва юридичного. Цей крок був зроблений царським указом 3 травня 1783 року: переходи селян в Україні були заборонені. Але зробити цей крок царський уряд наважився тільки тоді, коли не існувало вже Запоріжжя.