special

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Українська Православна Церква в складі Російської Церкви

Грамоти царів та Московського патріярха гетьманові і митрополитові Ґедеонові забезпечували за Українською Церквою широку автономію. Стисло ці умови були такі: 1. Київська митрополія непідсудна Московському патріярхові; 2. Київського митрополита вільно обирають за старими звичаями, і він залишається доживотно митрополитом; 3. Йому підвладні всі єпископії, ігуменства, манастирі, церкви; 4. Залишається Братська школа і вільне навчання в ній; 5. Залишаються права друкування; 6. Залишаються церковні маєтки, в тому числі й за Дніпром; 7. Київська митрополія вважається вищою, ніж інші; 8. В справах управління єпархіями, що залишилися, під Польщею, митрополит мусить радитися з гетьманом.

В часі переходу митрополії з-під юрисдикції Царгородського патріярха під юрисдикцію Московського до неї належали такі єпархії: 1. Київська (митрополича), 2. Чернігівська (Лазар Баранович), 3. Луцька (Афанасій Шумлянський), 4. Львівська (Иосиф Шумлянський), 5. Перемиська (Інокентій Винницький). Крім того входила 6. Білоруська єпархія — Мстиславсько-Могилівська (необсаджена).

Обрання Гедеона викликало незадоволення серед частини духовенства. Незадоволений був і Лазар Баранович, який тричі був «місцеблюстителем» митрополії (в 1657 році, після смерти Сильвестра Косова; в 1659-1661 роках і нарешті — з 1672 до 1685 року). Проте, не зважаючи на всю відданість Москві, він не погодився прийняти благосло-віння від Московського патріярха. В 1686 році митрополит Ґедеон не визнав його за архиепископа (цей сан надав Московський патріярх ще в 1667 році), і тоді Лазар Баранович просив прийняти Чернігівську єпархію безпосередньо під управління патріярха. Так було і за наступників Лазаря Барановича.

Єпархії — Львівська, Перемиська та Луцька відпали протягом 25 років не тільки від Київської митрополії, а й від православ'я взагалі.

Року 1686 до Київської митрополії мала ввійти Мстиславсько-Могилівська єпархія, але після смерти єпископа Феодосія Василевича, патріярх Йоаким увесь час фактично керував нею сам; священиків рукополагали то в Смоленську, то у Пскові. Новий патріярх Адріян підтвердив підлеглість цієї єпархії Київському митрополитові, але на початку XVIII ст. цей зв'язок припинився. З 1728 і до 1772 року Білоруська єпархія залишиалася єдиною православною єпархією в Польщі; в ній були єпископи, призначені Російським Синодом.

У зв'язку з відходом від Київської митрополії єпархій, внаслідок чого митрополит залишився єдиним єпископом митрополії, поновлено Переяславську єпархію, як підлеглу Київському митрополитові. 1700 року, за наказом патріярха, до Москви відряджено два кандидати на нову катедру: ігумена Миколо-Пустинського манасти-ря, Стефана Яворського, та ігумена Михайло-Золотоверхого манастиря, Захарія Корниловича. В Москві Стефана Яворського висвячено на митрополита Рязанського, а Захарія Корниловича — на єпископа Переяславського (року 1701). Ця справа дуже характеристична: Царгород не втручався в поставлення єпископів і Москва присвоїла це право собі. Російський Синод у 1727 році, всупереч усім привілеям, даним Київській митрополії, призначив на Переяславську катедру Йоакима Струкова, росіянина. Висвячено його в Петербурзі, без участи Київського митрополита в обранні та висвяті. Року 1752, по смерті цього єпископа, митрополит Тимофій Щербацький, гетьман Кирило Розумовський і духовенство просили Синод затвердити на Переяславську катедру одного з обраних ними кандидатів-українців. Синод висловив митрополитові догану і призначив свого кандидата.

Зменшенню авторитету Київського митрополита сприяло надання прав ставропігії Києво-Печерському манастиреві (року 1687) та Києво-Печерській Лаврі (року 1688). Таким чином ці манастирі виходили з-під влади митрополита, а їх архимандритів поставляли в Москві або в Петербурзі.

Перші митрополити після Гедеона Четвертинського — Варлаам Ясинський (1690-1707) та Йоасаф Кроковський (1708-1718) були обрані на Елекційних Соборах у Києві і висвячені в Москві.

На долі Йоасафа Кроковського позначилася страшна практика російського уряду, яка тяжила увесь час над Українською Церквою. Року 1708, коли стало відомо про перехід Мазепи до Карла XII, Петро І викликав до Глухова митрополита з єпископами Чернігівським та Переяславським, де вони примушені були виголосити анатему гетьманові Мазепі. В цьому була велика трагедія українського народу.

В 1716 році почався процес царевича Олексія. Біля нього збиралися широкі кола людей незадоволених політикою Петра І. Підозра впала на Йоасафа Кроковського і в 1718 році його заарештовано й вивезено до Петербургу на допит. По дорозі він помер, либонь, неприродньою смертю...

Підозра, що її кинули на митрополита Йоасафа, поширювалася на Київську митрополію. Протягом чотирьох років митрополича ка-тедра залишалася необсадженою і митрополією правила Київська консисторія. Року 1721 проведено велику реформу Церкви: утворено Святіший Синод — колеґіяльну установу, яка заступала патріярхат. Першим президентом Синоду був призначений «місцеблюститель» патріяршого престолу митрополит Стефан Яворський, віцепрези-дентами — Феодосій Яновський, архиепископ Новгородський, та Те-офан Прокопович, архиепископ Псковський — всі українці. Призначено радників: архимандрита, двох протоієреїв, ігумена та ієрея; двоє з них були українці: архимандрит Гавриїл Бужанський та Єрофей Прилуцький. Таким чином з одинадцяти членів Синоду п'ять було українців, при чому всі вони належали до його вищого проводу.

Року 1722 Синод, всупереч традиції, подав цареві імена чотирьох кандидатів на Київського митрополита: двох українців і двох росіян. Петро І вибрав українця — Варлаама Вонятовича (1722-1730). Проте, дістав він лише сан архиепископа, а не митрополита. Це позбавлення Української Церкви автономних прав і пониження її до рівня звичайної єпархії було зв'язане з загальною політикою Петра І супроти України: після смерти гетьмана Скоропадського не дозволено обирати нового гетьмана і засновано того ж року Малоросійську Колегію. Коли, за правління Петра II, відновлено в 1727 році гетьманство, Варлаам Бонятович почав клопотатися про поновлення титулу митрополита, але успіху не мав. Невдалі були й протести з приводу порушення прав і привілеїв Української Церкви. Ці протести підготовили трагічну долю митрополита: під претекстом, що він не служив молебня з нагоди вступу на престіл цариці Анни в 1730 році, Варлаама заслано до Кирило-Білозерського манастиря, де він пробув 10 років.

Історіографія XVIII ст. вважала Варлаама Вонятовича речником українського автономізму і мучеником за українську справу.

Варлаам Вонятович був перший із київських митрополитів, яких без обрання Собором цар призначив на пропозицію Синоду. Правління кожного з митрополитів позначалося повільним обмеженням прав Київської митрополії. Синод виставляв, як кандидатів на митрополита, українців, але тільки таких, що довгий час служили в Росії.

Наступником Варлаама Вонятовича був Рафаїл Заборовський (1731-1747), якому року 1742 привернено титул митрополита.

Тимофій Щербацький (1748-1757) був першим митрополитом, якого, всупереч застереженому праву України, переведено з Київської митрополії на Московську.

За Арсенія Могилянського (1758-1770) права Київського митрополита ще більше обмежено: року 1770 заборонено титулувати його «Митрополитом Київським, Галицьким і Малия Россії», а тільки — «Митрополитом Київським і Галицьким». Таким залишався титул митрополита до революції 1917 року. Мотивом зміни титулу було те, що на території «Малої Росії» були єпархії, які не входили до складу Київської митрополії — Чернігівська та Переяславська.

Під час правління Арсенія Могилянського року 1767 відбулися вибори до «Комісії для складання нових законів». В наказах духовенства однодумно вимагалося привернути Українській Церкві її старі права. Звичайно, ця однодумність справила негативне враження на царицю Катерину.

Митрополит Гавриїл Кременецький (1770-1783) систематично провадив централізаційну політику в Українській Церкві, достосо-вуючи її порядки до тих, що були в Російській Церкві. За його правління заведено ще одно обмеження: Синод став сам призначати архимандритів та ігуменів до українських манастирів.

Не минуло й ста років (1685-1783), як Українська Церква перейшла з-під лагідної влади царгородських патріархів, які залишали їй фактичну автокефалію, під владу московських патріярхів. Таким чином найвища влада Царгородського патріярха переносилася на Московського патріярха. І ця найвища влада в 1721 році перейшла до царя, який від того часу став головою Церкви. Синод обирав тільки кандидатів на митрополита, а затверджував їх цар. Так вища влада над Церквою шляхом еволюцій опинилася в руках світської людини. Але мало того: протягом коло 60 років ця цивільна влада належала жінкам — Катерині І, Анні, Єлисаветі, Катерині II, з яких дві — Катерина І та Катерина II — були німкені. Таким чином, влада Царгородського патріярха опинилася в руках жінок. Яскравішого прикладу панування цезаропапізму не може бути.



 

Created/Updated: 25.05.2018