Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

ПІДСУМКИ

Доба Української Гетьманської Держави 1640-1780 рр. являє собою вийнятково цікаву картину швидкого політичного і культурного зросту країни, звільненої від польського панування. Не зважаючи на війну, на татарські напади, на величезні втрати людей, країна розвивалася. На чолі Гетьманської держави стояли видатні діячі з широкою освітою, здобутою в європейських університетах, з багатим політичним досвідом, набутим у Польській державі. Під проводом Богдана Хмельницького та його найближчих дорадників Україна здобула видатне місце серед держав Східньої Европи. Останні роки життя Богдана Хмельницького були кульмінаційним часом в історії України. В Чигирині зустрічалися посли Швеції, Семигоро-ду, Молдавії, Валахії, Туреччини, Польщі, — як писав посол Австрії та Венеції архиєпископ барон Парчевич. Велися переговори з Францією, Англією. Не Москва, а Чигирин ставав осередком європейської політики.

З середини XVII ст. Україна потрапляє в орбіту Москви, і тоді починається вперта боротьба між Україною та Москвою. Боротьбу веде Москва різними засобами, різною зброєю на всіх ділянках політичного та культурного життя, але має завжди ту саму мету: підкорити Україну, позбавити її властивих їй прикмет, звичаїв, законів, знівелювати й засимілювати її так, щоб навіть імени України не залишилося, — так можна перефразувати слова Катерини II, сказані нею з приводу знищення самого імени традиційного правителя України — гетьмана.

Поступово, рік за роком, обмежувалася суверенність Української держави, а далі — її автономія. Одночасно обмежувалося фактичну автокефалію Української Церкви, і врешті Митрополія Київська була перетворена на єпархію, підвладну Російському Синодові.

В 1654 році зустрілися два народи, дві держави, які не мали по суті нічого спільного. Україна, не зважаючи на польський гніт, зберігала старі культурні зв'язки з Західньою Европою, які почалися ще за Княжої доби. За Литовсько-Польської доби вона відчувала впливи європейської культури в галузі права, науки, мистецтва, релігії. Україна мала свої видатні наукові осередки, як Острозька Академія, Львівська Братська Школа, Київський гурток Єлисея Плетенецького, Києво-Могилянська Колегія, гурток Петра Могили. Противником України була Московська держава, яка в XVII ст. пережила добу «смути» і вийшла з неї оновленою, зміцненою, як могутня монархія з ідеологією «III-го Риму»: два Рими впали (Рим — Візантія), а третій Рим — Москва — стоятиме вічно. Москва — спадкоємиця Києва, і тому вся територія колишньої Київської держави повинна їй підкоритися. Така була схема, вироблена московськими ідеологами в XVI-XVII ст. Але протягом упертої боротьби за створення міцної абсолютної держави Московське царство було відділене від Західньої Европи та її культури. Російський історик Є. Шмурло так характеризував культурний стан Московщини XV ст.: «Позбавлена культурних зв'язків із Західньою Европою, відділена від неї Польсько-Литовською державою, Московщина не переживала доби Відродження, не чула про Савонаролю, Гуса... Як нову Америку довелося відкривати її європейським дослідникам».

В середині XVI ст., 1551 року, Стоглавий Собор у Москві констатував, що вчитися кандидатам у священики не було в кого. Навіть у XVII ст. в Московщині на науку дивилися як на «порождение исконного врага человеческого рода — диавола», — характеризував культурний стан Московщини російський дослідник П. Морозов.

Такі були два партнери — Україна і Московське царство — коли в 1654 році укладали вони мілітарний союз, який перетворився на тяжку неволю для України. Трагедія українського народу була не тільки в самому договорі: ще більша була трагедія в тому, що з перших же років Москва почала брутально порушувати договір і не виконувала обов'язків, які взяла на себе. Основною метою Переяславської угоди для України було остаточне звільнення від польського панування та об'єднання всіх українських земель в одне ціле. Хмельницький уживав заходів для цього об'єднання (Білорусія, Волинь, Поділля, Полісся тощо).

Москва захопила Білорусію, а договори з Польщею — Андрусів-ський 1667 року, «Вічний мир» 1686 року та Прутський 1712 року — розірвали живе тіло України і поділили її між Москвою та Польщею.

Шляхом поступового порушення Москвою Переяславського договору Українська Церква втратила свою фактичну автокефалію і стала однією з єпархій, підвладних Синодові.

Україна відіграла величезну ролю в історії Московського царства: вона стала мостом, який сполучав Москву з Західньою Европою, стала посередницею між двома культурами — європейською і московською. Велике значення мало в цьому те, що Україна була православна, тоді як Москву лякало католицтво з Заходу.

В XVII ст., ще до Переяславської угоди, в Москві стали звертатися по допомогу до київських учених. Рух учених до Москви збільшився після Переяславської угоди.

Поволі цар Олексій, а з ним його двір, почали сприймати українську культуру: до українських учених зверталися по допомогу для виправлення священих книг; поїхали до Києва вчені — Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Теодосій Сафонович, Да-маскин Птицький та інші. Патріярх Нікон високо цінив українських учених. Року 1664 запрошено до Москви ученого білоруса, що скінчив Київську Академію, Симеона Полоцького, як учителя царських дітей. Він мав великий вплив на московську культуру, як видатний педагог, письменник, поет та проповідник.

Вже за царя Олексія виявилися на Московщині культурні впливи України в мистецтві, літературі; зародився театр тощо. Ще більші були ці впливи за Олексієвого сина, Федора, вихованця Симеона Полоцького. Українські впливи стали загальною «модою» при царському дворі. Сам цар носив український кунтуш, голив бороду; при ньому, як писав сучасник, «почався політес з маніру польського» (польським називали українське).

Українська Церква починає сильно впливати на московську, хоч ввесь час в Москві залишалося недовір'я до українського православ'я, в якому московські фахівці знаходили католицький вплив. Не зважаючи на це, в Московщині будували церкви в українському стилі, ширилося українське барокко, українські «партесні» співи, шо їх привозили з собою українські співаки. В Москві працювали українські маляри; за Олексія українці розписували в Кремлі церкви. Боярин Ртищев заснував у Москві школу, до якої запросив учителів з Києва. З України приходили на Московщину книжки — «Требник» та «Лифос» Петра Могили, твори Кирила Транквіліона, Йоаникія Голятовського, Інокентія Гізеля, Мелетія Смотрицького тощо. Видатний учений, митрополит Ростовський, Дмитро Тупта-ло, написав «Руно орошенное», що витримало 8 видань. До Москви виписували з України шевців, кравців, садівників, городників тощо. Переїздили туди з України друкарі, гравери, архітекти, маляри, а головним чином — учені, письменники, ченці, педагоги. Український вплив панував у московських школах: граматика Мелетія Смотрицького, історія Інокентія Гізеля стали підручними в московських школах. Російський дослідник А. Архангельський так характеризував вплив України XVII ст. на Москву: «Кияни, не зважаючи на упередження супроти них у Москві, з другої половини XVII ст. були господарями становища в Московській Русі, найкращі, найвидатніші її діячі».

Трагічна для України катастрофа під Полтавою сприяла піднесенню Московського царства до становища Російської імперії. Петро І зміцнив боротьбу з Україною, маючи на меті цілковито підкорити її політично та економічно. Але в той же час він визнавав вищість української культури, і культурні впливи України зростали. Україна дала велику кількість ієрархів, які стали на видатних постах: єпископ Стефан Яворський став митрополитом Рязанським, «місцеблюстителем» патріяршого престолу, президентом Святішого Синоду; ректор Київської Академії, Теофан Прокопович, став заступником президента Святішого Синоду і автором «Духовного Реґ-ляменту» — трактату, що узаконив владу царя над Церквою. Він був автором і іншого видатного трактату: «Правда воли монаршей», який став підвалиною російського самодержавства.

У Синоді на керівних посадах було багато українців. Був час, коли всі єпископські катедри в Росії займали українці. Більша частина єпископів сприяли ширенню освіти. Єпископи-українці засновували семінарії та інші школи. Гаврило Бужанський був префектом Слов'яно-Греко-Російської Академії; Сильвестр Гловаць-кий — ректором Казанської Колегії; Варлаам Ієницький заснував семінарії в Суздалі, Пскові, Коломні, Астрахані; Веліямін Пуцек-Григорович та Іларіон Рогалевський поклали підвалини Казанській Духовній Академії; Амвросій Юшкевич, майбутній президент Синоду, заснував Новгородську семінарію; Гедеон Вишневський заснував Слов'яно-Латинську школу в Смоленську і школи в Дорого-бужі, Рильську, Білій, Вязьмі; Лаврентій Горка заснував семінарію у Вятці; Герман Копцевич — Слов'яно-Латинську школу в Холмо-горах (пізніше її переформовано на Архангельську семінарію); Арсе-ній Моцієвич заснував семінарію в Ярославлі, Серапіон Латушевич — семінарію у Володимирі на Клязьмі, Кирило Флоринський — семінарію в Троїцько-Серігївському Посаді. Окремо треба поставити ієрархів-українців, що працювали, як місіонери: Інокентій Куль-чицький — єпископ Іркутський, заснував школи для монголів; Інокентій Нерунович — єпископ Іркутський — навертав на православ'я тунгузів, Філофей Лещинський був місіонарем серед качмадалів, калмиків, тунґузів. Українці так влавилися як місіонери, що в 1742 році до Київської Академії звернувся Синод з проханням опрацювати кращі методи проповідування християнства серед калмиків.

Українці здобули великий авторитет, як педагоги: по заснуванні в 1721 році нових шкіл у Росії, на вчителів до них призначали українців; для новозаснованих слов'яно-латинських шкіл Синод наказав вирядити з Києва вчителів, мовляв, «у Києво-Печерському манастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії, реторики та піїтики». Всіх їх наказано негайно вислати до Москви. Українські вчителі приносили свої методи навчання, підручники, українську вимову, яка панувала в Москві в XVIII ст. В середині XVIII ст. письменник Сумароков скаржився, що українці-педагоги зіпсували російську мову, тому що всі школи були переповнені ними.

Студентів, що закінчили Київську Академію, в 1738 році запрошували до Петербургу для навчання катехизису та виголошування проповідей.

Українські письменники познайомили Росію з силабічною поезією та тонічним розміром, відкриття якого росіяни приписують російському поетові Тредьяковському. Українці принесли до Москви драматичну літературу. Театр довгий час був справою українців. У Москві познайомилися з драмами С. Полоцького, Д. Туптала, Ф. Прокоповича, Л. Горки, С. Ляскоронського. У XVIII ст. українці рознесли драми по всій Росії і утворили театри в Казані, Тобольську, Новгороді та інших містах. Разом з тим ширили українці і ;вертеп» по всіх містах Росії. Знайдено вертепи навіть в Тобольську та Іркутську.

Багато українців працювало як перекладачі в різних установах Росії, бо серед них було багато знавців грецької, латинської, німецької, французької, польської, італійської, турецької мов. Українці служили в російських закордонних посольствах у Лондоні, Відні, Варшаві, Дрездені, Константинополі, Парижі, Ляйпціґу, Стокгольмі, Пекіні. Коли Єлисавета вирішила перевидати Острозьку Біблію, вона закликала українців — професорів Варлаама Лещинського та Гедеона Сломинського, — щоб виправили в ній мову.

До Росії переходили українські вчені: один із перших економістів, глухівчанин А. Рубановський, що вчився в Лайпціґському університеті; аґроном Є. Десницький, Г. Бужанський, що видав ботанічний словник; орієнталіст С. Тодорський. В Росії захоплювалися філософією Григорія Сковороди.

Що більше вигравала Російська імперія внаслідок Переяславського договору та полтавської перемоги, то більше втрачала Україна не тільки політичну незалежність, але й маси людей: тисячі селян та козаків гинули у ведених Росією війнах, на будуванні фортець та Петербургу, на «канальських роботах». Багате, вільне українське поспільство перетворювалося на кріпацьку масу. Вільна торгівля підкорялася інтересам окупантів, а українські підприємці відступали шлях російським капіталістам.

Одночасно Україна втрачала свої інтелектуальні сили, які під примусом або шукаючи сприятливих умов для праці переходили до Росії. Трагізм цього переходу на службу «чужим вівтарям» був у тому, що українці втрачали своє національне ім'я й збільшували коло представників «російської» культури, яка протягом двох століть в той або інший спосіб поглинала культури завойованих, асимільованих, підкорених народів. Серед цих асимільованих Росією культур перше місце належить українській.

Щороку цей процес русифікації поглиблювався. Український патріот Дмитро Туптало став визнаним Російською Церквою «рус-ским» святим; українець В. Капніст став «русским» поетом; українці — Березовський, Бортнянський та Ведель — стали творцями «рус-ской» музики; Боровиковський — батько з сином — стали «гордощами русского мистецтва», і т. д.

У цій тяжкій, безнадійній, здавалося, ситуації, яка створилася на Україні в ХVІІ-ХVIII ст. під окупаціями Росії та Польщі, залишалася одна сила, що рятувала український народ від денаціоналізації й перетворення в рабів окупантів. Цією силою була національна свідомість, яка почала виявлятися з початку XVII ст. насамперед у братствах, що стали на захист української національности та віри проти польонізації. З другого боку осередком цієї боротьби стало Запоріжжя. В другій половині XVII та в XVIII ст. головним проводирем національної боротьби стала еліта України, її старшина. Увесь комплекс, за який провадилась боротьба, який треба було боронити від окупантів, називали одним словом — «вольності». За «вольності» України підняв повстання Богдан Хмельницький, за «вольності» боролися запорожці, «вольності» обороняли ліпші діячі XVIII ст.

Величезним досягненням доби XVII-XVIII ст. була свідомість того, що Козацька доба, Гетьманщина були продовженням Київської доби. Про це яскраво казали вже за Сагайдачного, ця ідея виславлена була під час урочистого в'їзду Хмельницького до Києва; вона не завмирала за Руїни й дала зміст гетьмануванню Мазепи.

Дуже важливим е те, що з початку XVII ст. ідеологи української незалежности протиставляють ідеї «Москва — третій Рим» — іншу ідею: «Київ — другий Єрусалим». Ця ідея була чітко висловлена в «окружному посланні» митрополита Йова Борецького 1622 року, в «Печерському Атенеї» Петра Могили 1633 року. За Хмельниччини вона набуває широкої популярности, від проповідей духовенства проходячи до широких шарів громадянства. Кошовий отаман Василь Кузьменко 1693 року в листі до Мазепи згадував «второй Єрусалим, богоспасаємий град Києв». У творах Теофана Прокоповича ідея «Київ — другий Єрусалим» стала такою ж «типовою для української національно-політичної свідомости», як ідея — «Москва — третій Рим» для свідомости московської. Ніколи ідея «Київ — другий Єрусалим» не досягала такого блиску, як за Мазепи, даючи зміст і наснагу державницько-національній свідомості, яка трималася у XVIII ст. і перейшла до ХІХ-го.

У творах письменників XVIII ст. червоною ниткою проходить ідея незалежности України, туга за втраченою вольністю. В середині XVIII ст., в добі реальної боротьби за національне, проти тієї русифікації, яку несли окупанти, дуже показові факти свідчать, що національна свідомість виявлялась не тільки в літературі, а й ширилася серед різних кіл громадянства. В 1763 році на Раді старшини, що її скликав гетьман Кирило Розумовський, зібралося 150 представників генеральної й полкової старшини, видатних представників козацтва, які відмовилися навіть розглядати новий кодекс, що його склала Комісія. «Ми маємо найліпші закони!» — заявили вони. Року 1767, під час виборів депутатів до «Комісії для складання нових законів», представники козацтва, духовенства, міст, протестували проти нових порядків і вимагали привернення козацького устрою та гетьманату. Року 1769-1770 повстання охопили частину Південної України, Донецький та Дніпровський пікінерні полки, захопили й частину Єлисаветградського. Метою повстанців було привернення козацького ладу. Не старшина, що хотіла зберегти своє упривілейоване становище, а рядове козацтво не хотіло приймати російського військового устрою. Два роки точилася боротьба і жорстокими, кривавими карами відплатив російський уряд повстанцям. Дуже маркантним є те, що ці повстання мали місце в Південній Україні, яку порівняно недавно заселяли втікачі з Гетьманщини та Правобережної України. Можливо, що в цьому лежить ключ для розгадки подій: цими втікачами були найбільш активні, енергійні й волелюбні люди.

Українська література віддзеркалила ідеологію цих протестів у творах С. Дівовича та В. Капніста, які дали їм ідеологічне оформлення.

Так Україна, крок за кроком, втрачаючи свої права, незалежність, свій устрій, церковну автокефалію, навіть своє ім'я, що його офіційно заступила «Малоросія», зберігала ідею незалежності, прагнення суверенности, свідомість тяглости від часів Великого Києва — другого Єрусалиму. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, її успадкували українські діячі XIX ст. і вона лягла підвалиною Відродження України XX століття.