Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Доба реформ

Олександер II (1855-1881), молодий, ліберальних поглядів вихованець поета В. Жуковського, бачив усі вади режиму Миколи І Року 1856 Кримська війна закінчилася мировим конгресом у Парижі, і в Російській імперії почалися кардинальні реформи. Першою відчула нову добу Україна. Уже 1855 року Олександер II дав амнестію членам Кирило-Методіївського Братства, які перебували на засланні. Видатні члени його — П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, а трохи пізніше Т. Шевченко — зібралися в Петербурзі, що став духовим осередком українського національного руху. Головним завданням як українського, так і російського громадянства, було звільнення селян. У цьому питанні сходилися прагнення кращих представників українського та російського суспільства. Російські журнали містили палкі вірші Шевченка, спрямовані проти кріпацтва; російський письменник І. Тургенев перекладав російською мовою твори Марка Вовчка, молодої української письменниці (Маркевич), яку Шевченко назвав своєю «донею».

Величезне значення здобув Шевченко, якого намагалися затягти до себе різні російські угруповання: і слов'янофіли, закликаючи до співпраці в журналі «Парус», і ліві групи з табору Чернишевського . та Добролюбова, органом яких був журнал «Современник». А серед широкої публіки, не зв'язаної з партіями, Шевченко був ідолом.

Характеристичний приклад популярности Шевченка у Петербурзі подає Ю. Бойко: Шевченко виступав зі своїми творами на літературних вечірках поруч із Тургенєвим, Гончаровим, Достоевським, Островським, Майковим, Писемським та іншими, і «мемуаристи того часу однозгідно зазначають, що Шевченка публіка приймала більш ентузіястично, ніж будь-кого з російських корифеїв літератури. Пані Штакеншнайдер занотувала у своїх записках із здивуванням: «Та адже Достосвський ще більший мученик за ту ж таки справу... Шевченко був лише солдатом, а Достоевський — в Сибіру на каторзі, а проте — Шевченка приголомшили оваціями, а Достоевському плескали багато, але далеко не так».

У Росії та в Україні народжується новий напрямок в історії та літературі — «народництво». Головною рисою народництва взагалі, а зокрема в Україні, була не тільки ідеалізація селянства, а й переконання, що тільки селяни та рядові козаки були й залишилися носіямиукраїнської національности. Усі інші стани, як запевняли «народники», втратили свою національність, а тому треба знову наблизитись до народу, вивчати його звичаї, мову, фолкльор. У минулому «народники» виключали з кола своїх заінтересовань добу Гетьманщини, бо, мовляв, гетьмани спричинились до поневолення українського народу, і головну увагу звертали на Запоріжжя. У повороті до народу бачили вони головну ознаку відродження українського народу.

«Народництво», яке бере свій початок з етнографічних творів Цертелева, І. Срезневського, М. Максимовича, у 1850-их роках набуває новий, активний характер і зосереджує увагу на виявленні жахливої природи кріпацтва. Твори Шевченка і Марка Вовчка були суцільним актом обвинувачення проти кріпацтва.

Українська поступова інтеліґенція вважала за перший свій обов'язок налагодити видавничу справу: дідичі — В. Тарновський та Г. ґалаґан дали П. Кулішеві кошти на організацію друкарні та видавничої справи. У Петербурзі надруковано «Записки о Южной Руси» П. Куліша та його ж роман «Чорна Рада», твори Котляревського, Г. Квітки-Онов'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, проповіді о. Гречулевича та ін. У роках 1861-1862 виходив місячник «Основа», який став головним органом українського руху. В Чернігові в роках 1861-1863 виходив «Черниговский Листок», у Києві, Харкові, Полтаві друкували книжки українською мовою. У Києві засновано «Громаду», що спочатку була студентською організацією, а пізніше, коли члени її покінчали університет, стала називатися «Старою Громадою» на відміну від нової «Молодої» студентської громади. Ввійшло у моду носити український народній одяг.

1856 року цап Олександер ІІ офіційно заявив представникам дворянства, що кріпацтво має бути скасовано, і що ліпше зробити це «зверху, ніж дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу».

З того часу розпочалася підготова до скасування кріпацтва. По губерніях створено комітети, які розробляли пляни звільнення селян, враховуючи місцеві умови, і передавали свої проекти на розгляд головного комітету в Петербурзі. Членами головного комітету були представники від губерніяльних комітетів. Було там два українських дадичі, Василь Тарновський та Григорій ґалаґан, обидва з родин, дружніх із Шевченком, обидва твердо боронили інтереси селян. Проте, настрої членів комітетів були розбіжні: одні бажали дати якомога менше землі селянам або зовсім не давати, інші стояли за справедливе рішення справи й достатні забезпечення селянам землею. Чутки про ці суперечки доходили до селян, хвилювали їх. У багатьох місцях, особливо в Катеринославсьхій таЧернігівській губерніях, селяни самовільно припинили працю на дідичів. Було багато повстань, переважно на Правобережній Україні, де поміщицьке господарство переходило на капіталістичні основи, і дідичі хотіли звільнити селян зовсім без землі, щоб забезпечити себе батраками. На Лівобережжі, зокрема на Полтавшиш, хотіли дати селянам тільки садибні землі, а в Південній Україні, де робітних рук було мало, дідичі вирішили затримати панщину ще на 10-12 років, а селян звільнити без землі. Ці проекти свідчать, як тяжке було працювати комітетам.

19 лютого 1861 року проголошено маніфест про скасування кріпацтва, але звільнення селян мало наступити тільки через два роки. У маніфесті селян названо «тимчасово зобов'язаними», а самий стан — переходовим. Селяни діставали персональну свободу, незалежність від дідича та двір із садибною землею, але орну землю мали одержати тільки через 20 років, після викупу її у дідича. Цей реченець закінчувався 1881 року. «Положення про звільнення селян від кріпацтва» було укладене дуже неясно. Насамперед — не встановлено однакового наділу на душу: розмір цей вагався у зв'язку з різними причинами в різних губерніях і залежно від якости землі; крім того в залежності і від розмірів поміщицького маєтку. Врешті, якщо понад надільною нормою залишалася земля, якою до реформи користувалися селяни, то вона переходила до дідича.

Становище селян в Україні в цілому було гіршим, ніж у Росії, бо в Україні наділи їх до реформи були більші, ніж ті, які вводила реформа. Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали по реформі 40% свого попереднього наділу, а в Харківській — 31%. У всіх губерніях України наділи після реформи різко зменшилися. У правобережних губерніях наділ був нижчий, ніж встановлювали «Бібіковські інвентарі» 1848 року. Унаслідку реформи наділи на ревізійну душу, себто на селянина, що був записаний по ревізії і платив податок державі, зменшилося, а саме:

Наслідком реформи було катастрофічне збільшення числа малоземельних селянських господарств, що мали до 3-х десятин. На Лівобережній Україні таких господарств було 43,3%.

Нагляд над сільськими та волосними управами був переданий «мировим посередникам», яких губернатор призначав із місцевих дідичів. Це була посада тимчасова — до введення «уставних грамот», що встановлювали відносини між дідичами і селянами.

Селянська реформа була першою в ряді інших реформ. Року 1862-го зреформовано фінансове господарство держави й зосереджено все управління фінансами в руках міністра фінансів.

Того ж 1862 року розпочато військову реформу: проведено переозброєння армії, вдосконалено постачання, управління — вади, що їх виявила з такою силою катастрофа Кримської кампанії. Військову реформу завершено 1874 року запровадженням загальної військової повинности для всіх чоловіків у віці 21 року. Реченець військової служби зменшено з 25 років до 6-ти.

В 1864 р. проведено судову реформу. Суд встановлений був 3-ох ступенів: мирові, суди, що їх обирало населення, та державні (окружний суд і судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний, в якому питання вини підсудного вирішували присяжні судді, обрані населенням. Судові засідання були відкриті, і в них брали участь сторони, прокурор та оборонці.

1864-го року впроваджено земське самоуправління. Один із найкращих знавців земства в Україні, О. Моргун, писав так: «Земське самоурядування було одним із найвидатніших явищ у суспільному, економічному й культурному житті України кінця XIX ст.» Земське самоуправління охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь все населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувала участь у самоуправлінні постійних мешканців повіту.

Раз на рік на загальних зібраннях депутатів обиралось земську повітову управу, яка діяла постійно. Повітові земські управи обирали губерніяльну управу. Функції земств були дуже широкі, а їх кошти складалися з «самообкладання» населення з кожної десятини. Земства дбали про санітарію та гігієну, утримували шпиталі, лікарів, фельдшерів, акушерок. Медична допомога була безплатною для всієї людности, незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки, чи ні. Протягом майже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичної обслуги в українських губерніях.

Другою великою галуззю діяльности земств була освіта. Земства організували шяоли: чотирорічні, початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства. Земські школи користалися доброю славою. Земства поставили своїм завданням — повністю охопили освітою молодь, і в багатьох повітах це було досягнене напередодні революції. Треба додати, що в справі шкільної освіти з фінансовою допомогою земству приходило міністерство освіти, яке властиво передало земству все шкільництво на селі.

Велике значення мала діяльність земств у галузі сільського господарства. Земство мало багато досвідчених агрономів, ветеринарів, виписувало сільськогосподарські машини, які давало селянам «на прокат» або організувало продаж їх на рати. Крім того воно мало «розплідні пункти» з племінниміі «плідниками», завдяки чому підносилося якісно та кількісно скотарство. Щоб заохотити селян до плекання худоби, земства влаштовували скотарські виставки і преміювали кращі експонати.

Земства сприяли піднесенню рільництва, поширюючи ліпші гатунки збіжжя та пропагуючи нові сільськогосподарські культури. Багато уваги зверталось на меліорацію — осушування багнищ, заліснюванні ярів, вирощуванні лісів. У функції земств входило піклування про шляхи сполучення, про налагодження торгівлі рільничими продуктами, головно збіжжям. Вони тримали зв'язки з закордоном і мали елеватори для експорту збіжжя.

Така була загальна картина діяльности земств. Але була ще дуже важлива риса. Протягом 50-ти років діяльности земств у різних їх установах влаштовувались люди, які з причини «політичної неблагонадійности» не могли знайти праці в державних установах: лікарі, вчителі, статистики, ветеринари і т. п. Земства були тісно пов'язані з українськими громадами. Видатними земськими діячами були: проф. І. Лучицький, родина Дорошенків, В. Тарновський, О. Русов (земський статистик), 1. Шраг, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, О. Лашкевич та сотні інших. Земську роботу головним чином вели середні землевласники-дворяни, серед яких наприкінці XIX ст. було багато революційне настроєних свідомих українців. Кращий історик земств, Б. Веселовський, підкреслив, що «тут не було місця для злісної боротьби кляс».

Не можна випускати з ока, що найбільші податки на земство платили великі землевласники, бо податки, як згадано вище, йшли з десятини, але користь від земських установ мали передусім селяни та дрібні землевласники.

Була ще важлива заслуга земств: вони сприяли піднесенню національної свідомосте, а з другого боку — стали тією школою, яка привчала людність до самоуправління. З початком революції це виразно виявилося, бо саме з земських установ вийшло багато громадських і політичних діячів.

В 1864-му році земства були засновані тільки на Лівобережній та Південній Україні. На Правобережжі, яке тількищо пережило польське повстання, земства поширились щойно в 1911 році, бо уряд боявся дати можливість польському шляхетству впливати на самоуправління цього краю. Брак земських установ протягом 37-ми років негативно відбився на освіті, економіці, а головно на національній свідомості населення правобережних губерній.

Останньою реформою була міська — у 1870 році. У містах встановлювалося міські ради — думи, членів яких обирало все населення, що платило податки, себто власники будинків, крамниць, підприємств і т. п. Виконавчим органом ради була управа з міським головою на чолі.

Компетенція міської ради була дуже широка: вона повинна була стежити за господарством міста, станом ринків, міської торгівлі, промисловістю, охороною здоров'я, санітарією, школами. У цілому компетенція міського самоврядування була аналогічна земському. Але була велика різниця в суб'єкті: земства обслуговували сільську людність, в переважній більшості українську, а по містах була мішанина людности, і в деяких містах кількість українців ледве досягла 50°/о, при чому ці відсотки припадали на нижчі шари — дрібних крамарів та ремісників, а заможніша частина складалася з росян, на Південній Україні з греків, вірмен; крім того, у містах було багато жидів. Отже, такі міста, як Одеса, Херсон, Маріюпіль мали космополітичний характер.