Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

б) Буковина

Року 1774 Австрія, щоб заокруглити свої володіння на сході й забезпечити сполучення Галичини з Семигородом, прилучила до себе північну частину Молдавського Господарства, з містами: Чернівцями, Серетом і Сучавою. Австрія мотивувала це тим, що ця територія належала колись до Галицького князівства і тільки в XIV ст. опинилась під владою молдавських господарів, Молдавський господар протестував проти австрійської окупації, але його зверхник, турецький султан, дав згоду. Ця країна стала знову називатися «Буковиною», як було в XIV ст. Деякий час Буковина управлялася військовою владою, але 1786 року її приєднано до Галичини, і так перебувала вона до 1849 року, коли її відокремлено як осібну провінцію.

На Буковині, під час переходу її під владу Австрії, було 69% українців, 26% румунів і 5% інших національностей: жидів, вірменів, греків, угорців, німців, поляків.

З перших же часів австрійської влади почалася інтенсивна іміграція до Буковини румунів із Молдавії та Семигороду. Ця іміграція, а також фальшиві інформації румунів австрійському урядові сприяли тому, що в австрійців склалось уявлення, ніби Буковина взагалі е румунською країною, і в школах цього краю почали впроваджувати румунську мову.

Австрійський уряд перевів низку важливих реформ, щоб вивести Буковину з того занедбаного стану, в якому вона перебувала. 1781 року кріпацтво замінено панщиною за договором селян із панами. Року 1783 було засноване німецьку та румунську школи. У переконанні, що людність Буковини румунська, Австрія призначала на адміністративні посади румунів, які румунізували Буковину.

Приєднання Буковини до Галичини в 1786 році мало негативні . наслідки. Польська шляхта Галичини не допускала селян до освіти і ширила польонізацію та латинізацію. Року 1808 у Чернівцях засновано першу гімназію з латинською викладовою мовою. У початкових школах викладали румунською або польською мовами, але не українською. Виходом із цього положення було заснування приватних українських шкіл, в яких викладали дяки. Такі школи називали «дахівками», але, звичайно, було їх замало. Домагання впровадити українську мову в шкільному навчанні підтримувала Львівська греко-католицька консисторія, з митрополитом Михайлом Левицьким на чолі, але позитивна урядова відповідь не змінила справи тому, що Крайова Шкільна Рада вирішила, що українські, діти повинні вчитися польської мови.

Ліберальний режим цісаря Йосифа II за його наступників змінився реакцією. Особливо загострилась реакція після Віденського конгресу 1814 року. Хоч особисте кріпацтво було скасоване, селяни залишилися в економічній залежності від поміщиків і зобов'язані були відробляти панщину. Становище селян на Буковині було дуже тяжке; гніт збільшувало ще те. що селяни були українці, а пани — переважно румуни.

Перша половина XIX ст. позначилася рядом селянських заворушень. у яких перд вела Гуцульщина. Гуцули, головним зайняттям яких було скотарство, жили завжди відмінним від іншої людности життям. Напровесні вони виганяли свою худобу на полонини, на гірські пасовища, і вимоги землевласників, щоб гуцули відбували панщину, викликали обурення. Спочатку вони зверталися до судів, але здебільшого програвали справи. Тоді почалися повстання, які в 1840-их роках очолив заможний селянин Лук'ян Кобилиця.

Року 1848 повстання в країнах, підкорених Австрією — Італії. Чехії, Угорщині, Галичині — відбилися й на Буковині. Буковинські посли були у Львові, в Головній Руській Раді. Року 1848, на підставі конституції, обрано послів від Буковини до парляменту у Відні; серед них бур і Л. Кобилиця, який виступав за політичну автономію Буковини та передачу землі селянам. У парляменті всі ці посли стали в гостру опозицію до румунів.

1848 року, після розв'язання парляменту, Кобилиця знову підняв повстання, яке охопило всю Буковину. Буковинські повстанці мали зв'язки з повстанцями під проводом Кошута на Угорщині. Повстання мало соціяльний характер — селян проти поміщиків, і національний — українців проти австрійців та румунів. Кобилиця поставив своєю ціллю створити автономну Гуцульщину, яка підлягала б тільки цісареві. 1849 року повстання було придушене урядовими військами. Л. Кобилиця став героєм свого народу, а після смерти на його честь складали легенди та пісні.

Боротьба за автономію закінчилася 1861 року, коли Буковину визнано «коронним краєм» Австрії, з титулом воєвідства, з подвійними адміністраційними органами: перший орган — центральний уряд; його репрезентував призначений австрійським урядом крайовий президент, якому підлягали старости та начальники повітів другий орган — автономна управа, що складалася з Крайового Сойму — парляменту, на чолі якого стояв маршал, найвища особа місцевої самоуправи, та Крайового Відділу — виконавчого органу, якпі призначав місцевих урядовців. Фактично автономні інституції перебували в руках румунів та німців, а українці довгий час не моглг добитися навіть визнання української мови за урядову.

Виділення Буковини як окремого краю відбилося на її національному відродженні. З 1870-их років посилюється боротьба українців із румунами за національну окремішність, з одного боку, Тс германізацією — з другого. У Буковині виникають різного роду українські товариства. Року 1869 засновано в Чернівцях товариство «Руська Бесіда», першу українську організацію в Буковині, спочатку — клюб, яка згодом перетворилась на літературне товариство Проіснувало воно до 1940 року і відіграло значну ролю в національному відродженні цього краю. Проте, в товаристві виявилася розбіжність поглядів: Більшість належала до москвофілів, які обстоювали «єдину загальноруську мову», а меншість була за народню українську мову. Року 1870 засновано в Чернівцях політичне товариство «Руська Рада», а 1875 року там же створено німецький університет з катедрою української мови.

Становище буковинських українців покращало тільки в 1880-их роках, коли провід українського зорганізованого життя перебрали народовці: завдяки їм до парляменту вислано національне свідомих послів. Велике значення мали й інші чинники: з одного боку поглиблювався москвофільський рух, який почав лякати австрійський уряд, внаслідок чого, щоб обмежити його, дано більше свободи в національних питаннях українцям; в той же час румуни страшили уряд доносами на «москвофільство» українців. З другого боку австрійський уряд втрачав довір'я до румунів після того, як 1878 року, внаслідок російсько-турецької війни, румунські воєвідства — Молдавію та Волощину — об'єднано в незалежну державу — Румунію, яка року 1881 стала королівством. Румуни в Буковині прагнули прилучення до Румунії. Австрійський уряд почав із більшою увагою ставитися до українців.

1884-ий рік позначився перемогою народовців у «Руській Бесіді», звідки москвофіли примушені були виступити, а в 1885 р. народовці перебрали провід в «Руській Раді». Того ж року «Руська Бесіда» почала видавати народною мовою часопис «Буковина». З того часу засновується на Буковині багато українських товариств та установ, число яких року 1914 досягає 590.

До цього ж періоду належить діяльність видатних письменників: о. С. Воробкевича, Г. Воробкевича і О. Ю. Федьковича, значення якого для Буковини порівнюється з значенням Шевченка для України. Серед буковинських учених та громадських д ячів чолові місця належать: проф. С. Смаль-Стоцькому, М. Василькові та О. Поповичеві.

У формуванні української провідної верстви, в ідеологічній боротьбі за українське «я», Буковина протягом другої половини XIX ст. мала постійні контакти з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Буковину відвідували: Я. Головацький, О. Наумович, О. Барвінський; великий вплив мали — М. Драгоманов, О, Кониський та інші.

Так, на переломі XIX та XX століть, встановлювався зв'язок між Україною, що була під окупацією Росії, і тими землями, що були під окупацією Австрії.