Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

2. Боротьба за впливи

По всій Україні постали три різні організації:

I. Представники Тимчасового Уряду — губерніяльні комісари, яким підлягало військо; до них приєдналися — російсько-жидівська демократія та інтелігенція.

II. Центральна Рада, що ввесь час поповнювалася новими членами соціялістичних партій. З припливом людей основоположник: Центральної Ради — помірковані члени ТУП-у — потопали серед членів російських соціялістичних партій, і це знесилювало Центральну Раду.

III. «Совет Рабочих и Солдатских Депутатов», що складався з большевиків, меншевиків, есерів та бундівців; серед них усіх у Київському Совєті був тільки один українець. Незабаром у Совєті перше місце зайняли большевики, які цілком прийняли провід Леніна, що 17 березня 1917 року прибув із Швайцарії до Петрограду.

Між цими трьома носіями влади точилася боротьба.

Найгіршим було те, що на селі ширилася соціялістична пропаганда, під впливом якої селяни висували єдину вимогу: передати їм поміщицькі землі. Прагнення захопити ці землі відсувало набік всі інші прагнення. За словами В. Липинського, «поняття «України» підмінювалося поняттям «десятини» землі... Замість патріотизму героїчного, патріотизму посвяти, патріотизму любови, витворювався ніде в світі невиданий якийсь патріотизм меркантильний з розцінкою на земельну валюту».

Під впливом есерівської пропаганди вліті 1917 року почалися розрухи: підпалювали заводи, поміщицькі економії, грабували худобу, рубали ліси тощо. Заклики Центральної Ради зберігати спокій і готуватися до Установчих Зборів не впливали на маси.
У травні 1917 року на Полтавщині засновано, як противагу есерівській пропаганді, Союз Хліборобів-Власників. Основоположником його був поміщик Костянтиноградського повіту, М. Коваленко; до Союзу вступило багато поміщиків, заможних селян і козаків. Союз негативно ставився до ідеї конфіскації приватної власности, а також до російських соціялістичних партій. У Союзі Хліборобів-Власників зростало переконання, що конче потрібно відірвати Україну від Росії і створити незалежну Українську державу.
У той же час в армії, на фронті зростала анархія. Фронт розкладався з надзвичайною швидкістю. «Наказ ч. 1» вніс дезорганізацію в армію, і цій дезорганізації сприяли «чистки» командного складу, які робилися з наказу Тимчасового Уряду і які підривали довір'я солдатів до старшин. На фронті ширилася большевицька пропаґанда, висувалося вимоги припинення війни. Совєти солдатських депутатів були єдиним авторитетом і робили зі старшин виконавців своїх директив.

Одночасно з розкладом армії відбувався в ній процес національного відокремлення: українці заявляли бажаня створити окремі українські частини. На це бажання впливали військові організації, що постали у запіллі: клюби, громади. Ініціятива українського військового руху належить відомому діячеві, харківському адвокатові М. Міхновському. За його ініціятивою 23 березня скликано у Києві Військовий З'їзд, на який зібралося понад 1.000 солдатів та старшин. На ньому обрано Військове Бюро.

На параді українців-вояків Київської залоги вже 29 березня ухвалено заснувати Український Військовий Клюб імени гетьмана Полуботка і почати організацію українського війська. За прикладом Києва українські військові клюби засновано в багатьох містах України.

Перший український полк імени гетьмана Б. Хмельницького зформовано на початку 1917 року. Він мав 3.574 багнети. Організація цього полку викликала незадоволення російської революційної демократії та представника Тимчасового Уряду, комісара Київської Військової Округи, Оберучева.

Але справа розгорталася стихійно. На фронті українці організували українські військові ради, скликали з'їзди, виступали з вимогами, щоб військові частини, розташовані в Україні, поповнювали тільки українцями, а частини з російським складом були виведеш з України і щоб українські частини були переведені з інших фронтів на Південно-Західній фронт, який охороняв Україну. Число українців-вояків зростало: у серпні 1917 року на фронті було 27 українізованих дивізій, а всіх українізованих вояків було коло 4.000.000.

На жаль, не тільки вороги України, але й значна частина Центральної Ради не розуміли значення організації української армії. Товариш голови Центральної Ради, В. Винниченко, у «Робітничій Газеті» виступав з різкими статтями проти формування української армії: «не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». За такі переконання своїх «вождів» заплатила Україна своєю державою, бо виголошувалося такі ствердження саме тоді, коли на українській землі стояв залізний фронт ворога.

В українському громадянстві позначилися два напрямки: національний з М. Міхновським на чолі, стояв за творення власної армії, та соціялістичний з В. Винниченком, — табір української революційної демократії, який вважав за непотрібне, навіть за шкідливе творення власної армії.

На 18 травня 1917 року скликано 1-ий Український Військовий З'їзд. На цьому з'їзді було 700 делеґатів від 1.580.700 українських вояків. На голову обрано соціял-демократа С. Петлюру. У своїй промові він сказав, що «не треба... відокремлювати долі України від долі Росії». У резолюціях з'їзд заявив, що приєднується до декларації Ради Робітничих та Солдатських Депутатів. Він ухвалив також резолюцію про те, що бажано утворити українські військові частини.

5-11 червня 1917 р. у Києві відбувся 2-й Український Військовий З'їзд, на якому було 1.976 делеґатів, що репрезентували 1.732.444 вояків. Він посилив стихійний рух на фронтах: по всіх фронтах та містах закладалися українські військові клюби, комітети. На тлі загального розкладу армії українські частини виділялися своєю дисциплінованістю і порядком.

Влітку 1917 року Центральна Рада досягла апогею своїх успіхів. Вона стала провідним органом цілої України. Наприкінці травня виїхала до Петрограду делегація, в якій були репрезентовані всі групи, що з них складалася Центральна Рада. Делегація висловила Тимчасовому Урядові свої побажання, а саме: щоб Україна мала широку автономію; щоб вона мала постійного комісара при Тимчасовому Уряді в українських справах; щоб був призначений крайовий комісар на всю Україну; щоб була переведена українізація армії, школи; щоб усі пости в Україні обсаджувані були українцям і щоб було звільнено галицьких воєннополонених.

Тим часом у Києві зібрався Всеукраїнський Селянський З'їзд, який властиво був з'їздом Селянської Спілки. Після того з'їзду до Центральної Ради включено Раду Селянських Депутатів в числі 133 осіб. Таким чином до основних 150 членів, встановлених Національним Конгресом, вступило 133 члени Селянської Ради.

На Селянському З'їзді порушено питання про автономію та незалежність України, але більшість відкинула питання незалежности, навіть питання автономії викликало протести. З'їзд ухвалив скасувати приватну власність на землю і передати її всю без викупу Українському Земельному Фондові.

Проте, Тимчасовий Уряд відмовив усім домаганням делегації Центральної Ради. Тоді Центральна Рада уклала 1-ий Універсал, який проголошено 25 червня 1917 року. Цей самозрозуміло складенний Універсал оголосив — «однині самі будемо творити наше життя». Для цього треба творити українські організації по всіх містах, селах. Треба укласти свої закони. Створено Генеральний Секретаріат, як Уряд автономної України. Головою Секретаріату був В. Винниченко, генеральним писарем — П. Христюк, генеральними секретарями: С. Єфремов (після його відходу — О. Шульгин), X. Барановський, С. Петлюра, Б. Мартос, В. Садовський, І. Стешенко, М. Стасюк.

Оголошення 1-го Універсалу занепокоїло Тимчасовий Уряд, і 11 липня міністри М. Терещенко, О. Керенський та І. Церетеллі приїхали до Києва, щоб порозумітися з Центральною Радою та Генеральним Секретаріятом. Міністри Тимчасового Уряду визнали право України на автономію й погодилися, що Центральна Рада виробить статут, який буде подано на санкцію Всеросійських Установчих Зборів. Але у Петроґраді та домовленість міністрів у Києві викликала палку дискусію.

З (16) липня 1917 року Центральна Рада видала 2-ий Універсал, укладений більше в діловому тоні, ніж 1-ий Універсал. У ньому Центральна Рада заявляє, що визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають встановити автономію України, і що вона не має наміру відокремлюватися від Росії.

На підставі порозуміння між Центральною Радою і міністрами Тимчасового Уряду, Центральна Рада поповнила у свій склад 30% представників національних меншин, що мешкали в Україні; до Малої Ради ввійшло — 18 осіб на 40 українців, до Генерального Секретаріяту — 5 осіб (2 росіянини, 2 жиди, 1 поляк). Склад Центральної Ради дійшов до 822 осіб. Це були:

Делегати: Всеукраїнської Ради Селянських Депутатів — 212. Всеукраїнської Ради Військових Депутатів — 158. Всеукраїнської Ради Робітничих Депутатів — 100.

Депутати загальних рад робітничих та солдатських — 50, українських соціялістичних партій — 20.

Депутати російських соціялістичних партій — 40, жидівських соціялістичних партій — 35, польських соціялістичних партій — 15, міст і губерній, обраних на селянських, робітничих і загальнонаціональних з'їздах — 84.

Представників професійних, просвітніх, економічних та громадських організацій і національних партій — 108.

У дійсності те загальне число (822) ніколи не було заповнене, але це не зменшує його значення; останнє число — 108 — показове: коли ТУП закладало Центральну Раду, тоді в ній було 150 осіб — тих переважно фахів, що в кінці літа 1917 року й дали 108 членів. Можна зазначити ще одну дуже цікаву рису цього парламенту — це вік. Переважала молодь. Характеристично: на заступника голови Центральної Ради обрано з 822 членів студента 2-го курсу Московського університету М. Шрага, і закони Центральної Ради виходили за підписом цього студента. На тлі молоді голова Центральної Ради, М. Грушевський, дійсно був «стариком», як часто називали його сучасники, не знаючи, що він мав тільки 51 рік.

Друга важлива риса: партійність Центральної Ради — майже всі члени її належали до соціялістичних партій.

Серед різноманітних професій та соціялістичних партій не було дано в Центральній Раді жадного місця представникам Української Церкви. Це дуже характеристичне явище. На початку революції в першому складі Центральної Ради було три представники київського духовенства. Під час засідань Національного Конгресу в його президії був представник українського духовенства, о. Павло Погорілко. До почесної президії обрано єпископа Уманського Дмитра. Але в Центральній Раді представників духовенства не було.

Значна частина українського духовенства ставилася прихильно до українського руху: з'їзди духовенства Полтавщини, Поділля ставили вимоги українізації школи, відродження українських звичаїв у церквах, вживання української мови у Богослуженнях та проголошення автокефалії. Серед єпископату України п'ять ієрархів — Димитрій Уманський, Никодим Чигиринський, Агапит Катеринославський, Олексій Володимирський і Парфеній Полтавський — стали на боці українського руху. Решта єпископів зайняли «невтральну» позицію, і тільки архиєпископ Харківський, Антоній Храповицький, виявляв українофобство.

Наприкінці 1917 року Українська Православна Церковна Рада видала відозву, в якій закликала піддержувати Центральну Раду і Генеральний Секретаріат. Відозву підписали: почесний голова Української Церковної Ради, архиєпископ Олексій, голова Української Церковної Ради, священик О. Маричів і кілька священиків та мирян.

Але український церковний рух не знайшов підтримки ні в Центральній Раді, ні в Генеральному Секретаріаті, де розумів важливість Церкви тільки генеральний писар О. Лотоцький. Він намагався створити окремий орган для порядкування церковними справами, але не знайшов підтримки ні в Малій Раді, ні в Генеральному Секретаріяті. О. Лотоцький писав: «Інтерес до церковних справ кваліфікували як певну вузькість ..., а це дуже псувало репутацію правовірного революціонера, тим більше — соціяліста». «Молода українська державність ... недоцінювала українського церковного руху і не дала йому потрібної піддержки», — писав Д. Дорошенко.

Цікава риса: коли в 1917 році повертався з заслання митрополит. Андрей Шептицький, в Петербурзі та Києві його палко вітало українське громадянство, бо митрополит Шептицький вже тоді був великим авторитетом для всього українського народу без огляду на віроісповідні різниці.

На практиці введення представників національних менший вносило багато ускладнень у працю Центральної Ради, бо вони зде-більша вороже ставились до України й намагалися всіма засобами зменшити значення Центральної Ради. Центральна Рада спішно уклала «Статут Вищого Управління України», на підставі домовленості з міністрами Тимчасового Уряду, але новий кабінет, з О. Керенським на чолі, не прийняв цього Статуту. Тимчасовий Уряд дав замість нього свою «Тимчасову Інструкцію», яка значно обмежувала права України: 1) Генеральний Секретаріат мав призначати, на пропозицію Центральної Ради, Тимчасовий Уряд; 2) територія, яка підлягала Генеральному Секретаріятові, мала обмежуватись 5-ма губерніями (Київською, Волинською, Подільською, Полтавською та Чернігівською, остання без північних повітів); інші українські губернії мали право висловити свої бажання бути приєднаними до України; 3) число генеральних секретарів зменшено і 4) у складі секретарів мусіло бути 4 не-українці.

Ця «Інструкція» викликала палкі дебати у Центральній Раді, але врешті її прийнято як тимчасову.

Становище в Україні створилося дуже тяжке. Фактично влада Центральної Ради й Генерального Секретаріяту не виходила поза межі Києва, провінція їх не знала, і це було великою помилкою Генерального Секретаріяту. Україну охоплювала анархія. З фронту йшли ватаги дезертирів, озброєних кулеметами, рушницями, іноді з гарматами; всі зусилля піднести військовий дух, переконати вояків у конечності продовжувати війну були марні. В армії ширилася большевицька агітація, і військові комітети один за одним ухвалювали резолюції припинити війну. Спроба почати наступ в Карпатах 7 липня 1917 року закінчилася повною катастрофою. Біля Тернополя австрійське і німецьке військо прорвало російський фронт, і почалася панічна втеча. Солдати вбивали тих, хто хотів зупинити їх — старшин, комісарів. Паніка охопила всю Україну. У Києві готувалися до самооборони проти лявіни втікачів. По дорозі військо палило міста, грабувало населення. Від страшного погрому в Калуші дуже потерпіли українці та жиди. Такі ж бешкети вчиняло військо по інших містах. Це викликало тяжке розчарування у Галичині щодо «революційної армії», яка ще залишалася в невеликій частині Галичини та Буковини. Спроба головнокомандувача генерала Л. Корнілова припинити втечу, піднести дисципліну, закінчилась невдачею: Корнілова заарештовано, і солдатські комітети почали боротьбу з «контрреволюцією», масово арештовуючи і розстрілюючи генералів, старшин.

Загальна анархія накладала обов'язок на Центральну Раду та Генеральний Секретаріат взяти нарешті реальний провід у свої руки. Вони могли б об'єднати Україну, але цього не хотіли, бо діячі Центральної Ради уявляли собі керівництво, як безперервні мітинги з виголошуванням промов та дискусіями. З другого боку лякало їх обвинувачення у сприянні «буржуям» та у відсутності партійної чистоти.

Діставши «Інструкцію» Тимчасового Уряду, Генеральний Секретаріат виступив з відозвою, в якій повідомляв про початок прані.

Але і в цій відозві було забагато лірики: «край веселий й багатий, нашу тиху Україну, також зруйновано». Український народ закликалось встановлювати порядок, але не подавалось конкретних заходів, як же той порядок встановити.

Останньою великою подією у житті Центральної Ради було скликання з'їзду представників національностей колишньої Російської імперії. 23-28 вересня 1917 року з'їхалися грузини, литовці, татари, латиші, естонці, білоруси, молдавани, донські козаки, буряти та жиди. Був представник Тимчасового Уряду М. Славінський. Крім представника Литви, всі інші висловилися за федеративний устрій майбутньої Російської держави, в якій усі народи мали б право на свою мову, але російська мова мала б залишитися як загальнофедеративна.

Виходом із тяжких обставин було, здавалося, утворення Вільного Козацтва. Організація його почалася стихійно.

Зродилося воно у березні 1917 року на Звенигородщині, як реакція проти соціалістичної пропаганди. Ініціятором утворення Вільного Козацтва був селянин с. Гусакова, Смоктій. Підтримали його селяни, статечні господарі старшого віку, бо молодь була у війську. Метою Вільного Козацтва було охороняти порядок, здобуту волю. Воно проголосило себе територіяльним військом і мало виборну старшину. Із Звенигородщини Вільне Козацтво поширилося на всю Київщину, Катеринославщину та Чернігівщину. У квітні відбувся з'їзд Вільного Козацтва, який обрав кошового отамана, селянина Семена Гризла. В літі 1917 року Вільне Козацтво мало вже кілька тисяч членів і заложило декілька кошів: імени Семена Палія, імени гетьмана Сагайдачного та ін. Вільне Козацтво визнавало владу тільки Центральної Ради та Генерального Секретаріату.

16-17 жовтня 1917 р. на з'їзд Вільного Козацтва в Чигирині з'явилося 2.000 делегатів від 60.000 зорганізованих вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катериноелавщини, Херсонщини й Кубані. Гайдамацький Курінь Херсонщини мав понад 8.000 козаків. З'їзд обрав Генеральну Раду з 12 осіб. На почесного отамана всього Вільного Козацтва обрано командира 1-го Українського Корпусу, генерала П. Скоропадського, на заступника — осавула Кубанського, на генерального писаря — сотника В. Кочубея. Місцем осідку Управи Вільного Козацтва була призначена Біла Церква.

З'їзд звернувся з відозвою до всіх громадян, у якій закликав зберігати спокій, охороняти волю та права українського народу і закладати кінні та піші загони у селах, волостях, повітах, губерніях.

Генеральний Секретаріят зрозумів вагу Вільного Козацтва і затвердив його статут. Генеральний писар, О. Лотоцький, людина, що була найбільше підготовлена до державности, вважав, що Вільне Козацтво врятує Україну від анархії та безладдя, але було вже запізно.

2-го листопада н. ст. у Києві зібрався 3-ій Військовий З'їзд, відкритий з надзвичайною урочистістю молебнем. Були присутні представники військових місій — французької, бельгійської та румунської. На з'їзд прибуло 965 делегатів, у тому числі тільки 21 самостійник. Генеральний секретар М. Ковалевський заявив, що «трудовому народові непотрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі й волі не дадуть; йому потрібні ті, хто дасть землю і свободу, хто веде до соціалізму».

Того ж дня відкрився у Києві Козацький З'їзд, на який прибуло 600 делегатів від козацьких військ, що були на фронті та в запіллі. З'їзд вітали — голова Чехо-Словацької Революційної Ради проф. Т. Масарик, англійський консул у Києві Довґлес та генеральний секретар О. Шульгин. О. Шульгин казав: «Україна не домагається самостійности. Ми йдемо по одній дорозі з вами». У відповідь на це голова з'їзду Агеєв чітко підкреслив, що «козаки-державники — вірні сини Росії».