special

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

6. Західня Україна в 1918 році

а) Галичина

Проголошення Української Народньої Республіки 22 січня 1918 року знайшло гучний відгомін у Західній Україні, хоч тоді не можна було думати про конкретне об'єднання всіх українських земель. Ще більше враження справив Берестейський договір з його таємним додатком, який, внаслідок необережности О. Севрюка став відомий полякам. Австрія не виконала умови Берестейського договору і не створила автономного краю.

Коли у вересні 1918 року скапітулювала Болгарія й коли було ясно, що Австро-Угорщина захитусться, в Галичині почали вживати заходів, щоб перебрати владу на випадок розвалу Австро-Угорщини. З цією метою наприкінці вересня створено у Львові Військовий Комітет, який почав гуртувати військових людей по повітах.

З початку жовтня 1918 року почали підготовляти політичне управління Галичиною. Відбувалися конспіративні зібрання діячів різних партій, на яких намічали людей, що мали зайняти адміністративні пости на випадок зміни влади. Взагалі події, що відбувалися у вересні — жовтні того року в Галичині, показують, яка глибока різниця була між Наддніпрянською Україною і Галичиною: революція застала на Наддніпрянщині людей, пригнічених двосотлітнім російським абсолютизмом, а в Галичині люди були вже призвичаєні до парляментаризму.

18 жовтня Українська Парляментарна Репрезентація скликала у Львові загальні збори політичних і громадських діячів Галичини і Буковини; на зборах були присутні митрополит Андрей Шептицький та єпископ Г. Хомишин, посли до австрійського парляменту, члени галицького та буковинського сеймів, делеґати від політичних партій Галичини та Буковини. На зборах обрано Українську Національну Раду, яка мала бути політичним репрезентантом українського народу Австрії та Угорщини. Українська Національна Рада проголосила, що Галичина, Лемківщина, північно-західня Буковина та українські землі північно-східньої Угорщини мають стати Українською Державою і закликала національні меншини на цих територіях вислати своїх представників до Української Національної Ради. Вирішено укласти конституцію на демократичних засадах. Кардинальним питанням того часу було об'єднання з Гетьманською Державою.бо вирішення цього питання в той або інший бік вирішувало долю всієї України.

Протягом цілого жовтня йшли переговори між діячами Української Національної Ради, головно секретарем її С. Бараном, з допомогою Січових Стрільців, з Національним Союзом — і Галичина була в курсі підготови повстання проти Гетьмана.

На зборах УНРади 18 жовтня 1918 року С. Баран виголосив доповідь на тему: «Чи нова держава мас змагатися до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно?» Дискусія після доповіді тривала 12 годин і наслідком її було рішення не проголошувати державної єдности з Гетьманською Україною. Тодішній посол Української Держави в Відні В. Липинський теж радив залишити питання злуки відкритим. Є. Петрушевич заявив, чому вирішено не злучатися з Гетьманською Державою: в «пунктах», оголошених президентом Вілсоном, забезпечувалося народам Австро-Угорщини право самовизначення (п. 10), а всю «Росію» трактувалося як єдиний «народ», отже злука з Гетьманською Україною загрожувала б Східній Галичині опинитися теж під «єдиною Росією» (п. 6). Впливала на це рішення і німецька окупація, до якої Провід Української Національної Ради ставився негативно.

Польське Коло, яке було загальним представництвом Австрії в Галичині, мало перебрати всю владу. Воно спиралося на допомогу намісника Австрії генерала Гуйна і мало полки, в яких були вояки неукраїнці. Поляки утворили 28 жовтня Ліквідаційну комісію, яка мала зліквідувати всі австрійські установи й передати їх польським. Українська Національна Рада добилася від австрійського уряду згоди на передачу влади українцям і вночі проти 1 листопада Військовий комітет, під пізнішим проводом полк. Д. Вітовського, зайняв всі урядові будинки та стратегічні пункти Львова і арештував намісника генерала Гуйна. Вранці 1 листопада Львів був в українських руках. Але після того почалася збройна боротьба з польськими військами. Українських військ було замало, і тому 6 листопада О. Назарук та М. Шухевич, делегати Української Національної Ради прибули до Києва просити у Гетьмана допомоги. Гетьман запропонував їм відпустити Січових Стрільців, які мали «самовільно» перейти Збруч. Але проти цього виступив В. Винниченко, який хотів використати Січових Стрільців для збройного повстання проти Гетьмана, і переконав делегатів, щоб просили у Гетьмана тільки половину стрільців.

9-го листопада 1918 року Українська Національна Рада вирішила, що Західня Україна має бути окремою — Західньо-Українською Народною Республікою (ЗУНР) на чолі з головою Секретаріяту К. Левицьким. Так, замість єдиної Української Держави, з'явилося дві, і на цьому багато втратили обидві частини.

Боротьба з Польщею була не під силу галицьким військам. Бої за Львів тривали до 22 листопада, коли українські війська захищали місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя. У переговорах виявилося, що поляки не погодяться віддати жадного клаптя землі, але пропонували дати Галичині широку автономію.

Війна продовжувалася із змінним успіхом, але Львів увесь час залишався в польських руках; в польських руках було й одинадцять українських повітів. В кінці грудня 1918 року Державний Секретаріят ЗУНР переїхав із Тернополя до Станиславова, де зібралася Українська Національна Рада. Створено Відділ Ради з 10-ти членів, який виконував колегіяльно функції голови держави. Перший Державний Секретаріят з К. Левицьким на чолі подався до димісії і Українська Національна Рада покликала новий Секретаріят з С. Голубовичем на чолі.

Галицькій армії бракувало зброї, а головне — старшин. Змобілізовано було 100.000 вояків. До того ж 100.000 українських вояків ще перебували в полоні в Італії. Але сили Галичини та Польщі були нерівні: населення в Польщі було в 5 разів більше, вона була ліпше забезпечена зброєю. Успіх ЗУНР могла мати тільки тоді, якби дістала допомогу від Наддніпрянської України та держав Антанти, але цієї допомоги не було.

б) Буковина

Буковина, як сказано вище, вислала теж своїх представників на зібрання Української Національної Ради 18 жовтня 1918 року, а 25 жовтня заснувала свою делегатуру УНРади — Український Крайовий Комітет в Чернівцях. Буковинці виявили велике соборницьке розуміння подій: не мавши власної армії, вони відрядили відділ УСС, які прийшли з Наддніпрянщини до Львова, коли там почалася боротьба з поляками. Буковина прагнула об'єднання з Українською Державою у Києві. «Ідея соборности України та й примату Києва стала діючою політичною силою на цій маленькій українській землі», — пише А. Жуковський.

Проте, заснувати власну державу буковинці не змогли й підпали під владу Румунії: Буковина була надто слаба для боротьби з румунами. 11-го листопада 1918 року румуни заволоділи вже Чернівцями. Сен-Жерменська конференція в Парижі 1918 року признала всю Буковину Румунії.

в) Закарпатська Україна

Першою виступила на оборону Закарпатської України еміграція в ЗСА. На з'їзді в Гомстеді у липні 1918 року закарпатські українці висловилися за приєднання Закарпаття до Галичини, але на з'їзді в Скрентоні у листопаді 1918 року більшість учасників з'їзду висловилася за приєднання Закарпаття до ЧехоСловацької Республіки.



 

Created/Updated: 25.05.2018