Главная Банковское дело Книги Грошово-кредитні системи зарубіжних країн - Іванов В.М.

Грошово-кредитні системи зарубіжних країн - Іванов В.М.

10.3. Грошово-кредитна система Росії в умовах адміністративно-командної економіки

Зміни у сфері грошового обігу на території колишнього СРСР роз­почалися відразу після встановлення радянської влади. У грудні 1917 р. В. Ленін запропонував проект зміни грошового обігу і план приму­сового залучення в банк грошових нагромаджень населення та обміну грошових знаків, що перебували в обігу, на нові.

Сутність ленінського проекту грошової реформи полягала в тому, що передбачалося призначити якомога коротший термін, протягом якого кожний громадянин повинен був подати декларацію про кількість наявних у нього грошей і одержати замість них нові, причо­му до певної норми гроші планувалося обмінювати карбованець за карбованець, а понад цю норму — у меншому розмірі, за принципом спадної прогресії. Як захід для підготування до реформи передбача­лося очистити грошовий обіг від різноманітних сурогатів грошей — купонів, облігацій, марок, бон тощо.

Реформу передбачалося почати восени 1918 р., проте здійснити її не вдалося через громадянську війну та іноземну воєнну інтервенцію.

У період "воєнного комунізму" неминучим було різке скорочен­ня доходів державного бюджету і не менш різке збільшення його вит­рат, особливо на оборону країни.

На початок 1921 р. 93 % усієї заробітної плати виплачували в на­туральному вигляді. Водночас скасовувалося стягнення з трудящих квартплати і комунальних платежів.

Це свідчило про порушення принципу еквівалентності обміну, гроші вже не могли нормально виконувати функцію міри вартості.

Початком нової економічної політики стала заміна продрозкладки продподатком. Селянинові надавалося право після сплати натураль­ного податку вільно реалізовувати на ринку залишки сільськогоспо­дарських продуктів.

У жовтні 1921 р. створюється Державний банк.

У 1922—1923 рр. було проведено дві деномінації. При першій 1 крб. дорівнював 10 тис. крб., при другій грошова одиниця зразка 1923 р. дорівнювала 100 грошовим одиницям зразка 1922 р.

Основні принципи побудови грошової системи соціалістичного типу сформувалися у процесі здійснення грошової реформи 1922—1923 рр. Реформа почалася з випуску в обіг банківських білетів у червінцях. Банкноти забезпечувалися золотом у розмірі 25 % суми грошей, що випускалися в обіг (хоча на золото вони не розмінювалися), а реш­та — векселями і легкореалізовуваними товарами. Золотий вміст чер­вінця було встановлено такий самий, як вміст золотої десятки доре­волюційного карбування (7,7423 г чистого золота).

Через дефіцит державного бюджету до березня 1924 р. існувала система паралельного обігу двох видів грошових знаків.

4 квітня 1922 р. введено монополію на купівлю золота, платини, іно­земної валюти. Купувати їх мав право тільки Наркомфін.

У лютому 1924 р. емісія радянських знаків припинилася, в обіг були випущені білети державного казначейства номіналом один, три і п'ять рублів, а також срібна й мідна монети. Між казначейськими і банків­ськими білетами встановлюється тверде співвідношення — 1 черві­нець = 10 руб. казначейськими білетами.

У 1930 р. Держбанк приступив до впорядкування касових планів, на підставі яких почав здійснювати пряме планування грошового обігу.

У роки війни в СРСР для обмеження розміру бюджетного дефіци­ту було запроваджено систему нормованого постачання й відпуску промислових і продовольчих товарів населенню за картками із збе­реженням твердих довоєнних державних цін. Було збільшено подат­кові платежі до бюджету насамперед за рахунок підвищення прибут­кового податку на 100 % та ін.

Було створено спеціальні суспільні грошові фонди: фонд оборо­ни і фонд Радянської Армії, випускалися спеціальні воєнні позики; у діючій армії створювалися мережі польових кас Держбанку.

Повоєнна економіка СРСР характеризується заміною натуральних відносин грошовими відносинами і підвищенням ролі грошей. Грошо­вою реформою у 1947 р. скасовано карткову систему розподілу про­дуктів, гроші стали єдиною формою розподілу за працею. Водночас з грошовою реформою передбачалося провести конверсію всіх рані­ше випущених позик.

У результаті грошових реформ сформувалася специфічна грошова система СРСР. В. Ротлейдер дав таке її визначення: "Грошова система СРСР — це встановлена на основі виданих органами верховної влади і управління законів і постанов планомірна організація грошового обігу" [15, с. 91].

Грошовою одиницею СРСР був карбованець, сота частина карбован­ця називалася копійкою. Радянська держава зберегла найменування гро­шової одиниці та її сотої частини, що склалися в XIV ст.

Карбованець мав визначений золотий вміст, встановлений урядом СРСР. Золотий вміст радянського карбованця вперше встановлено в 1922 р. у зв'язку з випуском в обіг сталих грошей (білетів Держав­ного банку). З 1922 по 1961 р. золотий вміст карбованця змінював­ся двічі — у 1937 і 1950 р. З 1 січня 1961 р. золотий вміст карбован­ця становив 0,987412 г чистого золота. В СРСР в обігу були грошові знаки трьох видів: білети Державного банку СРСР, білети Державно­го казначейства, металева монета. Білети Державного банку випус­калися в обіг вартістю 10, 25, 50 і 100 крб., білети казначейства — 1, 3, 5 крб., монети — вартістю в 1, 2, 3, 5, 10, 15, 20, 50 коп. і 1 крб.

Згідно з Конституцією СРСР керівництво грошовою системою здійснював тільки уряд СРСР.

Органом, який виконував усі накази уряду СРСР щодо управління грошовою системою, був Державний банк, наділений правом здійснен­ня емісійних операцій.

Державний банк СРСР мав загальносоюзне значення. У союзних республіках функціонували його філії, контори, відділення, агентства, які підпорядковувалися тільки Правлінню Державного банку.

В основі валютних, розрахункових і кредитних відносин СРСР із зарубіжними країнами лежав розвиток його зовнішньоекономічних зв'язків — зовнішньої торгівлі, економічної й технічної співпраці у будівництві промислових та інших об'єктів за кордоном, у галузі нау­ки, техніки, культури, туризму, а також проведення розрахунків з утри­мання посольств, консульств та іншого персоналу за кордоном. Роз­виваючи валютні відносини з іншими державами, Радянський Союз спирався на принцип монополії зовнішньої торгівлі та валютної мо­нополії.

Монополію зовнішньої торгівлі введено декретом РНК РРФСР "Про націоналізацію зовнішньої торгівлі". У цьому декреті зазнача­лося, що вся зовнішня торгівля націоналізується. Торгові операції з купівлі й продажу всяких товарів (видобувної та переробної промис­ловості, сільського господарства та ін.) з іноземними державами і ок­ремими торгівельними підприємствами здійснюються від імені Росій­ської Республіки спеціально уповноваженими органами. Крім цих ор­ганів ніхто не має право проводити торгові операції з вивезенням то­варів за кордон [42, с. 50].

У жовтні 1925 р. у спеціальному рішенні Пленуму ЦК РКП(б) "Про зовнішню торгівлю" було підтверджено монополію зовнішньої торгівлі.

Запровадження зовнішньої торгівлі та інших форм економічних зв'язків із зарубіжними країнами здійснювалося державою через си­стему органів державного управління, а також через спеціалізовані зовнішньоторговельні банки та інші організації.

Із монополією зовнішньої торгівлі в СРСР нерозривно була пов'я­зана державна валютна монополія, на основі якої будувалися валютні розрахункові та кредитні відносини.

Радянській державі в особі уповноважених нею органів належало виключне право на здійснення угод із зарубіжними країнами в іно­земній валюті, операцій з валютними цінностями і управління валют­ними ресурсами країни.

Валютними цінностями вважалися іноземна валюта (банкноти, казначейські білети, монети), платіжні документи (чеки, векселі, акре­дитиви тощо) і фондові цінності (акції, облігації та ін.) в іноземній валюті, банківські платіжні документи в карбованцях (чеки та ін.), які купувалися за іноземну валюту, з правом перетворення їх на таку саму валюту, дорогоцінні метали — золото, срібло, платину і метали плати­нової групи, крім ювелірних виробів та інших побутових виробів з цих металів.

До валютних запасів СРСР належали запаси конвертованої валю­ти (долари, швейцарські марки, фунти стерлінгів та ін.) разом із цен­тралізованим золотим запасом країни. Валюта зберігалась у касах Державного банку і Зовнішньоторговельного банку або на рахунках в іноземних банках.

Керівництво валютними кредитними і розрахунковими організаціями було покладено на Державний і Зовнішньоторговельний банки, Держплан СРСР, Міністерство фінансів СРСР.

Зберігали і розпоряджалися валютними ресурсами СРСР Держав­ний та Зовнішньоторговельний банки. Тільки через них здійснювали­ся платежі в іноземній валюті та іншими валютними цінностями при розрахунках із зовнішньої торгівлі та інших міжнародних розрахунків.

Керівництво у сфері валютних та кредитних відносин з іноземними державами на основі державної монополії покладалося валютним зако­нодавством СРСР на радянський уряд.

Державному банку було надано право купувати іноземну валюту і дорогоцінні метали, кредитувати зовнішню торгівлю, здійснювати угоди в іноземній валюті, мати кореспондентські зв'язки з іноземними банками та виконувати через них банківські операції, отримувати іноземні креди­ти.

З 1 січня 1961 р. операції з міжнародних розрахунків і кредиту­вання зовнішньоторговельного обороту та інші валютні операції по­чав виконувати за дорученням Державного банку також Зовнішньо­торговельний банк СРСР.

Зовнішньоторговельний банк СРСР, який був спеціалізованою лан­кою банківської системи країни, виконував операції, пов'язані з роз­рахунками за експорт та імпорт товарів і послуг, забезпечував кредит­ними ресурсами зовнішньоекономічний оборот, здійснював міжнародні кредитні операції.

Контроль за виконанням валютного законодавства покладався на Міністерство фінансів СРСР, яке видавало на його основі й для його розвитку інструктивні та інші нормативні документи. Органами валют­ного контролю були також Державний і Зовнішньоторговельний бан­ки, які виконували валютні операції суворо відповідно до валютного законодавства.

Для забезпечення безперервних міжнародних розрахунків держа­ва повинна була мати певні валютні резерви, які у вигляді валюти збе­рігалися у закладах Державного та Зовнішньоторговельного банків і на рахунках в іноземних банках (авуари).

Створення і використання валютних резервів, розробка валютних планів, регулювання і контроль за їх виконанням становили зміст ва­лютного планування СРСР.

Валютне планування здійснювалося в такому порядку: міністер­ства та відомства, що здійснювали валютні та міжнародні кредитні операції з іншими державами, складали проекти валютних планів на кожний рік.

Валютні плани міністерств і відомств узгоджувалися з показника­ми народногосподарського плану. Валютні плани включали валютні надходження і платежі в іноземній валюті за торговими, неторговими і кредитними угодами.

Передбачені у валютних планах суми в іноземних валютах обчислю­валися також у радянських карбованцях. Проекти валютних планів, які надавалися міністерствами та відомствами, розглядалися Держпланом

СРСР і Міністерством фінансів СРСР і включалися до проекту зведено­го валютного плану (платіжного балансу), який затверджувала Рада Міністрів СРСР наприкінці року, що передував запланованому.

Виконання зведеного валютного плану і валютних планів відомств здійснювалося через Зовнішньоторговельний банк, який складав звіт про їх виконання. Водночас міністерства і відомства, які затверджу­вали валютні плани, готували звіти про їх виконання.

Валютний курс у країнах соціалізму грунтувався на купівельній спроможності грошової одиниці, яка відбивала середній рівень цін то­варів на різноманітних ринках, в основі яких лежали суспільно не­обхідні затрати праці.

Так, на 6 червня 1985 р. курсове співвідношення радянського кар­бованця і болгарського лева було 100 крб. = 100 левів, карбованця і марки НДР — 31,25 крб. = 100 марок.

В СРСР існували такі валютні курси:

• офіційний (паритетний), зафіксований на основі встановленого валютним законодавством золотого вмісту;

• офіційний зі знижками (надбавками) для неторговельних опе­рацій;

• офіційний курс Державного банку до валют капіталістичних країн;

• курс до колективної валюти країн РЕВ — перевідного карбо­ванця.

Офіційні валютні курси Державного банку СРСР діяли на всій те­риторії країни, застосовувалися, зокрема, в обліку зовнішньоторговель­них та інших організацій, які виконували розрахункові операції із зовнішніх зв'язків.

Розвиток кредитної системи СРСР відбиває процес створення та особливості функціонування планової економіки.

7 жовтня 1921 р. був заснований Державний банк РРФСР (у 1923 р. перетворений у Державний банк СРСР). Після створення Державного банку РРФСР почали створюватися його контори та від­ділення у великих містах. На 1 квітня 1922 р. діяло 45 відділень бан­ку. В 1922—1925 рр. створюються галузеві і територіальні спеціальні банки, місцеві кредитні заклади, кредитна кооперація, система ощад­них кас.

8 жовтня 1922 р. для сприяння розвитку промисловості створено Промисловий банк у формі акціонерного товариства, який у 1924 р. дістав назву Торгово-промисловий банк СРСР.

Наприкінці 1922 р. виникло акціонерне товариство Електрокредит, яке займалося здебільшого кредитуванням будівництва електро­станцій на селі. У 1924 р. це товариство було реорганізоване в Ак­ціонерний банк з електрифікації.

Для розвитку зовнішньоторговельних операцій у 1922 р. створю­ється акціонерний Російський комерційний банк з участю шведсько­го капіталу. В 1924 р. уряд викупив усі акції шведського капіталу і перетворив Російський комерційний банк на Банк для зовнішньої торгівлі.

Для сприяння відновленню і розвитку комунального та житлово­го будівництва з 1923 р. створюються комунальні банки. У 1925 р. створено Центральний банк комунального господарства і жит­лового будівництва.

Для розвитку споживчої кооперації в 1922 р. на пайовій основі створено Банк споживчої кооперації, перетворений у 1923 р. на Всеросійський кооперативний банк.

У 1922 р. створено Всеукраїнський кооперативний банк, а з 24 січня 1922 р. створюються спеціальні заклади сільськогосподар­ського кредиту — кредитні і кредитно-ощадні кооперативні товари­ства.

У 1923—1925 рр. були організовані республіканські банки сіль­ськогосподарського кредиту РРФСР, України, Білорусії, Закавказзя, Узбекистану, Туркменії.

У 1924 р. створено Центральний сільськогосподарський банк СРСР. У 1925 р. у цьому банку організовано постійний фонд для кре­дитування бідноти та колгоспів на особливих пільгових умовах.

З 26 грудня 1922 р. починають створюватися державні ощадні каси.

Створений 24 червня 1924 р. при управлінні Державного банку Ко­мітет у справах банків вирішував питання про загальні напрямки по­літики кредитних закладів, розглядав кредитні плани Державного та інших банків, розподіляв кредитні ресурси.

Реформа 1 квітня 1930 р. передбачала ліквідацію комерційного кредиту і цілковиту заміну його прямим банківським кредитуванням, запровадження принципів повернення, строковості, планово-цільового характеру банківського кредитування, забезпеченість матеріальними цінностями виданих кредитів, запровадження нових раціональних форм безготівкових розрахунків через банки, концентрацію короткостроково­го кредитування і платіжного обороту в Державному банку, суворе роз­межування функцій між Державним банком і банками довгострокового кредитування та фінансування капіталовкладень.

Завершила кредитну реформу постанова уряду від 5 травня 1932 р. Відповідно до постанови організовано чотири спеціальні банки для фінансування і кредитування капіталовкладень, які підпорядковували­ся Народному комісаріату фінансів СРСР:

• Банк фінансування капітального будівництва промисловості і електрогосподарства, перетворений з Банку довгостроково­го кредитування промисловості і електрогосподарства;

• Банк фінансування соціалістичного землеробства, органі­зований замість численних кредитних товариств і республікан­ських сільськогосподарських банків;

• Банк фінансування капітального будівництва кооперації, ство­рений на базі Всеросійського кооперативного банку;

• Банк фінансування комунального і житлового будівництва. У роки Другої світової війни зберігалося централізоване державне

управління кредитною системою і всіма її ланками та видами операцій без зміни основних принципів кредитування.

Важливі завдання під час війни виконували ощадні каси. Вони за­безпечували обслуговування населення, зокрема виплачували вклади за ощадними книжками робітникам, евакуйованим з районів воєнних дій, продовжували залучати нові вклади, розміщували серед населен­ня облігації державних позик, білети грошово-речової лотереї. Вида­валися кредити на збільшення виробництва товарів широкого вжит­ку з місцевих сировинних ресурсів. В умовах війни Державний банк пішов шляхом розвитку взаємозаліків.

До складу повоєнної кредитної системи ввійшли Державний банк СРСР, Всесоюзний банк фінансування капітальних вкладень, Банк для зовнішньої торгівлі, державні ощадні каси, кредитні кооперативи тру­дящих, державні ломбарди і радянські акціонерні банки за кордоном [71, с. 123].

Основою діяльності кредитної системи та її ланок був народно­господарський план, а його складовими — кредитний і касовий пла­ни Державного банку СРСР.

Основні функції Державного банку:

• акумуляція грошових ресурсів;

• емісія грошей та організація грошового обігу;

• кредитування народного господарства;

• фінансування капіталовкладень;

• організація безготівкових розрахунків;

• касове обслуговування народного господарства;

• касове виконання державного бюджету.

Характерною ознакою банківської системи СРСР була розгалуже­на мережа банківських закладів. Так, Державний банк мав близько 4,3 тис. закладів.

Будівельний банк виконував такі функції:

• фінансування капіталовкладень;

• акумуляція грошових вкладень для капітального будівництва;

• короткострокове кредитування підрядних будівельних організація;

• організація безготівкових розрахунків у будівництві.

Зовнішньоторговельний банк СРСР виконував функції кредитуван­ня зовнішньої торгівлі, міжнародних розрахунків і валютного регулю­вання.

Кредитні кооперативи створювалися при місцевих комітетах проф­спілок за місцем роботи працівників з метою надання їм короткостро­кових кредитів.

Державні ломбарди видавали громадянам короткострокові креди­ти на строк до одного року під заставу цінностей і особистого майна.

Основна функція ощадних кас — залучати заощадження насе­лення у вклади. На 1 січня 1981 р. на території СРСР функціонувало 79,7 тис. ощадних кас.

Акціонерні банки СРСР за кордоном — Московський народний банк і Ейробанк, засновані в 1919 і 1921 р. у Лондоні і Парижі, зго­дом у Цюриху, Франкфурті-на-Майні, Відні, Люксембурзі.