special

Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

2.5. ІНТЕГРАЦІЙНІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Б. В. Губський

Формування та втілення в життя геоекономічної політики України відбувається в умовах поглиблення взаємозалежності країн, регіонів і субрегіональних економічних структур через інтенсифікацію товарної, фінансової, інвестиційної, валютної взаємодії. Хоча і в негативному плані, але дуже наочно це підтвердила остання світова фінансова криза.

Напрямки економічних глобальних зрушень визначають країни-лідери за обсягами ВВП: США — 21%, країни ЄС — приблизно 12%, Японія — 8%, Китай — 7% (за прогнозами експертів у 2015 р. на США буде припадати 18%, країни ЄС — 16%, Японію — 7%, Китай — 10%). Таким чином, залишається існувати і навіть посилюється багатополюсність світової економічної системи, отже, й передумови для проведення іншими країнами диференційної геоекономічної політики. Отже, багатовекторність як базова модель міжнародних взаємовідносин не є специфічним українським феноменом, хоча очевидною є і національна специфіка їх розвитку. У цьому контексті важливими для України є фактори інтеграції у межах СНД та євроінтеграції; енергетичний; геополітичний; зовнішньої заборгованості.

Перспективи співпраці у межах СНД

Завдання вибору сучасної української стратегії та тактики стосовно СНД слід розглядати в історичному контексті. Відомо, що початково на СНД було покладено фактично дві функції: 1) амортизатора «розлучення» та тимчасового об’єднання, щоб заповнити геополітичний вакуум, який утворився після колапсу СРСР, 2) базису наступного договірного процесу, який мав би привести до формування інтеграційного об’єднання, яке відповідало б інтересам усіх його державних суб’єктів. Немає сумнівів, що подібне «цільове навантаження» було дуже вагомим і, в основному, свою позитивну роль СНД виконав. Саме безконфліктність, взаємне визнання учасників СНД як суверенних суб’єктів міжнародного права, економічного та політичного життя (за винятком азербайджано-вірменського конфлікту) допомогло їм добитися широкого визнання у світі, встановити дипломатичні та торговельно-коопераційні зв’язки з багатьма країнами. Для України формальною крапкою в справі надання взаємних гарантій територіальної недоторканості та визнання її повного суверенітету стало підписання та ратифікація «Великого договору» з Російською Федерацією.

Однак за рядом об’єктивних і суб’єктивних причин акцент у зовнішньоекономічній сфері країни СНД перенесли на встановлення двосторонніх економічних зв’язків з розвиненими країнами, форсування процесу входження до європейських та інших регіональних економічних структур. Найбільш показовою у цьому плані є політика Росії. Так, частка країн СНД у російському зовнішньому торговельному обороті на сьогодні становить лише 19% і, за прогнозами російських експертів, продовжуватиме зменшуватися. На країни ЄС припадає 32% російського експорту і до 35% імпорту, Західна Європа імпортує близько 41% енергоносіїв з Росії тощо. Аналогічні підходи є характерними і для зовнішньоекономічної політики більшості інших країн СНД, хоча залишається, а в окремих випадках і посилюється, їх торговельна залежність від Росії (за імпортом: Білорусь, Україна, Казахстан — понад 50%, за експортом: Білорусь, Молдова — більше 60%, Казахстан, Вірменія — більше 30%).

Із досвіду попередніх років стає очевидним, що запорукою успіхів і основою економічних відносин України з країнами СНД сьогодні є запровадження принципів вільної торгівлі у двосторонніх та багатосторонніх торговельних відносинах, тим більше що стратегічні інтереси ми маємо в Туркменістані (газ), Таджикистані (рідкоземельні метали, алюміній), Азербайджані та Казахстані (нафта) тощо. З метою запровадження режиму зони вільної торгівлі країнам СНД потрібно розв’язати такі задачі: уніфікувати порядок оподаткування зовнішньоекономічних операцій на основі прийнятих у світовій практиці принципів; гарантувати недискримінаційний режим підприємницької діяльності на території країн-учасниць та вільний транзит товарів територією Співдружності; уніфікувати документацію товарної торгівлі, зокрема товаросупроводжувальні документи, спростити митні процедури; створити умови для поліпшення платіжно-розрахункових відносин між суб’єктами господарювання на основі приєднання більшості держав-учасниць до VIII статті Статуту МВФ тощо.

Разом із тим нереальними є спроби здійснення «великого стрибка» в інтеграції колишніх радянських республік у вигляді митного або економічного союзу. Зокрема, десинхронізовані процеси концентрації капіталу і приватизації роблять проблематичними і навіть загрозливими для окремих країн крупні спільні фінансово-інвестиційні проекти.

У цілому слід враховувати, по-перше, геополітичну різноспрямованість взаємодії окремих країн,коли формуються нові субрегіональні блоки, певною мірою альтернативні традиційним відносинам; по-друге, політичну та економічну нестабільність у більшості країн, що практично унеможливлює достатньо широке і повне узгодження взаємних інтересів, укладення сталих багатосторонніх договорів; по-третє, різноякість моделей економічного і суспільно-політичного розвитку країн, що суттєво ускладнює узгодження позицій; по-четверте, принципові відмінності в підходах сторін до змісту і темпів самої інтеграції, особливо стосовно наднаціональних органів регулювання. При цьому співпраця з країнами СНД, а точніше російський вектор був і залишається провідним у нашій зовнішньоекономічній політиці.

Можливості євроінтеграції

У сучасних умовах значно посилюється конкурентний потенціал країн — членів Європейського Союзу, а вектор євроінтеграції стає пріоритетним для країн Центральної і Східної Європи. Євроцентризм є найбільш привабливим інтеграційним процесом і для України, особливо після саміту в Копенгагені (1993), коли було офіційно викладено позицію членів Євросоюзу щодо перспектив його розширення за рахунок країн колишнього Східного блоку та підписання між Україною і ЄС Угоди про партнерство і співробітництво (1994), де містяться положення щодо принципів і перспектив торгівлі товарами, критеріїв діяльності компаній та інвестування, системи розрахунків і руху капіталів.

Зазначимо, що вже з 1 січня 1993 р. на Україну поширюється Генералізована схема преференцій, що містить список тарифів на промислові й сільськогосподарські товари, які є нижчими за тарифи, що надаються у рамках режиму найбільшого сприяння. Україна має змогу продавати цілу групу своїх товарів на ринку ЄС за цінами, нижчими за ті, які можуть використовувати деякі інші країни. Одночасно слід вважати на достатню захищеність внутрішнього ринку ЄС від імпорту ряду товарів, перш за все сільськогосподарських. Важливим інструментом протекціонізму є жорстка система ввізних квот у галузі металургії, текстильної і швейної промисловості. Продукція металургії, хімічної промисловості, електроніка, як правило, стають об’єктами антидемпінгових розслідувань. Регламентація процедури антидемпінгових розслідувань є особливо больовою точкою у розвитку торговельних відносин з ЄС, тому необхідно забезпечувати можливості протидії необґрунтованим санкціям проти українських експортерів. На сьогодні особливе значення, на наш погляд, має підготовча робота щодо створення між ЄС та Україною зони вільної торгівлі, цілеспрямовані переговори щодо розширення квот українського експорту в країни Євросоюзу.

Перспективи співробітництва з Євросоюзом та поступової інтеграції пов’язані як зі створенням кращих умов для збуту українських товарів через розширення відповідних квот та покращанням режиму торгівлі, так і з інтенсифікацією галузевого співробітництва. З одного боку, це сприятиме залученню в економіку України передових технологій, а з іншого — дозволить реалізувати потенціал вітчизняних високотехнологічних виробництв, зокрема у аерокосмічній галузі, в сфері розробки і впровадження нових матеріалів, у медичній промисловості тощо.

Вузьким місцем у напрямку євроінтеграції є не тільки те, що наша країна за територією значно більша, а відтак і більш складна з точку зору реального включення у структури ЄС у порівнянні з Польщею, Чехією, Угорщиною, Словенією, Кіпром, Болгарією, Литвою, або наша відносна «бідність» (800-1000 дол. США ВНП на душу населення проти 17000 дол. США в середньому у країнах ЄС), а проблематичність досягнення усталеної позитивної української економічної динаміки в очах європейських політиків і експертів. Із європейських постсоціалістичних країн тільки Україна не здолала тенденцію падіння ВВП [1], має очевидний «інфляційний потенціал», успадковані від централізованої економіки і не ліквідовані до останнього часу структурні та інституціональні диспропорції. Втім, як свідчить історичний досвід розвитку ЄС, відносну стартову відсталість окремих країн-членів не слід розглядати як непереборну перешкоду для євроінтеграції. Крім того, не слід забувати про потужні фактори глобальної конкуренції між центрами світової економіки, що підштовує до розширення географії інтеграційних об’єднань, особливо за рахунок країн з потенційно значними національними ринками.

Енергетичний фактор

Принципово важливими для України стали галузеві геоекономічні фактори. Перш за все, йдеться про жорсткі обмеження енерго-сировинної недостатності при збереженні традиційної структури економіки, сформованої у господарському комплексі СРСР (навіть при значних темпах падіння ВВП Україна імпортує 90% нафти, 80% природного газу, 15% вугілля). Саме на цій основі поширилась думка про однобічну і безальтернативну залежність України від поставок, наприклад, російського газу, яка при детальному аналізі виглядає дещо штучною. Якщо тільки за рахунок сплати за транзит російського газу через Україну можна задовольнити майже половину своєї потреби в ньому, а ще близько 30% — власним видобутком, то решта потреби реально може бути суттєво скороченою завдяки проведенню активної політики енергозбереження. Шкода, що до практичних дій у цьому напрямку і навіть до серйозних розрахунків справа поки ще не дійшла.

У цілому конструктивна наступальна геоекономічна стратегія України щодо диверсифікації джерел і можливостей енергетичного та сировинного забезпечення своєї економіки набуває особливого значення. Наприклад, досить перспективною виглядає можливість лідируючої ролі України у створенні Балто-Чорноморського економічного альянсу на основі активної участі у здійсненні каспійського проекту. З боку Норвегії існує згода щодо можливостей подовження територією України газових магістралей для транспортування норвезького газу, які зараз проходять територією Польщі та Німеччини. Із закінченням будівництва двох терміналів на залізничному коридорі Поті—Одеса створюються реальні умови для включення України до єдиної східної трансєвропейської транспортної мережі. За умови реалізації ініціатив, проявлених з нашого боку на саміті президентів країн і вищого керівництва Балто-Чорноморського альянсу [2], Україна може зайняти в ньому одну з лідируючих ролей, одночасно поліпшуючи загальноєвропейські інтеграційні позиції. Разом із тим слід враховувати й те, що, з одного боку, концентрація енергетичних потоків і відповідних транспортних інфраструктур підвищує значущість України як важливого фактора розвитку економік європейських і азійських країн, регіонів та субрегіональних економічних структур, а з іншого, — веде до посилення її залежності від екзогенних факторів, причому з боку держав з нестійкою економічною та політичною ситуацією.

Фактор зовнішньої заборгованості

Фінансові потрясіння з резонансом в обох півкулях планети істотно погіршили не тільки економічну динаміку окремих країн, але й геоекономічні конкурентні позиції цілих регіонів світу, вплинули на потенціал і політику провідних міжнародних організацій. В цілому це означатиме для України, як і для Росії та решти країн з перехідними економіками, радикальне погіршення умов міжнародного кредитування [3]. Найближчі перспективи зовнішнього кредитування України невтішні ще й тому, що останніми роками стрімко зростав її зовнішній борг [табл. 1], переступивши у 1998 р. 10-мільярдну позначку.

Таблиця 1

ЗОВНІШНІЙ БОРГ УКРАЇНИ СТАНОМ НА 1 січня 2001 р., дол. США

Рік

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000 (оцінка)

2001 (прогноз)

0,4

3,6

4,8

8,2

8,8

9,6

11,5

12,1

12,4

Хоча з точки зору прийнятих у світогосподарській практиці критеріїв (відношення державного зовнішнього боргу до ВВП — 30%, річного експорту — 80%) Україну відносять до середньозаборгованих країн, обслуговування зовнішнього боргу стає серйозною проблемою у структурі незбалансованого держбюджету.

На сьогодні поточні й особливо перспективні проблеми зовнішньої державної заборгованості потребують не розрізнених заходів, навіть якщо вони дають відчутну короткотермінову «передишку», а системних підходів для їх радикального вирішення. В сучасному українському законодавстві нами пропонується закласти нормативні основи управління державним боргом через: встановлення ліміту державного боргу; здійснення державних запозичень і надання державних гарантій через окремі постанови Кабміну; визначення чіткого порядку обслуговування державного боргу. За умов прийняття Закону України «Про державний борг» на цій основі дійсно можна було б управляти поточними боргами. Стосовно боргів накопичених, то їх проблему у системі річного управління вирішити, на наш погляд, немає можливостей. Більше того, вони можуть дискредитувати цю систему.

Механізми вирішення практично всіх проблем зовнішніх державних запозичень видаються вкрай централізованими, оскільки вони замикаються виключно на Кабміні і Нацбанку без урахування можливостей участі корпоративного сектору (не тільки комерційних банків, але й промислово-фінансових корпорацій, страхових компаній тощо) та регіонів (муніципалітетів)*1.

*1: {Стосовно останніх можна говорити про законодавчу неврегульованість виходу регіональних цінних паперів на зовнішні ринки, про незначні обсяги їх емісій, однак потрібно реально оцінити можливості ефективної регіональної диверсифікації зовнішніх запозичень. Це, з одного боку, зменшить зростаючий тиск на держбюджет, а з іншого — сприятиме становленню сучасного менеджменту на муніципальному рівні, дозволить залучити вкрай необхідні інвестиційні ресурси в місцеву інфраструктуру, соціальні програми тощо.}

У ході сучасних фінансових криз було напрацьовано сотні різноманітних механізмів урегулювання зовнішнього боргу, які можуть бути використані в Україні. Зрозуміло, що для цього потрібні спеціальні поглиблені дослідження, комплексні оцінки, конкретні механізми адаптації.

Фактор геополітики

Створення динамічної та інтегрованої в сучасні міжнародні структури Української держави, успіх економічних реформ із гарантуванням національної безпеки неможливі без всебічного врахування геополітичних реалій і перспектив. На сьогодні можна говорити про певну асинхронність зовнішньополітичної та зовнішньо- економічної політики. Останніми роками значення західного політичного вектора значно зросло і саме в цьому відношенні можна констатувати найбільш суттєві зрушення (розуміння США і політичним керівництвом НАТО України як важливого і реального стратегічного партнера в Європі, підписання Україною — першою серед країн СНД — угоди «Партнерство заради миру», «Хартії про особливе партнерство»). Взаємодія ж України із Заходом в економічній сфері не позначається особливими успіхами, незважаючи на політику диверсифікації наших зовнішньоекономічних зв’язків.

У відносинах України з Росією та взагалі із СНД відсутність розуміння тактично і перспективно вагомих спільних політичних пріоритетів призводить і до ускладнень відносин на рівні економічному. Про це, насамперед, яскраво свідчить наведена вище статистика щодо характерних змін у структурі зовнішньої торгівлі Росії.

Таким чином, досить очевидними є все більш близький до західного зовнішньополітичний курс України і її жорстка, почасти однобічна залежність від Росії та СНД у сфері економіки.

У контексті реальних геоекономічних проблем та особливостей розвитку України недоцільним було б виділяти якийсь один вектор побудови відносин із зовнішнім світом, особливо якщо він протиставляється іншим. Навіть досягнення такої важливої стратегічної мети, як інтеграція в Євросоюз, не повинно звужувати багатовекторність сучасної зовнішньоекономічної моделі. Необхідно проводити гнучку зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну політику відносно якомога більшої кількості країн світу для досягнення оптимальних умов співробітництва [4]. У цьому контексті принципово важливим для України є продовження співробітництва з МВФ, Світовим банком, вступ до Світової організації торгівлі. Звичайно, це не виключає можливості дотримання певних пріоритетів у міжнародних відносинах, визначення яких має проводитися на базі комплексних оцінок. Однак саме такі оцінки свідчать, що навіть очевидні політичні пріоритети не завжди в руслі прагматичного економічного інтересу. І дуже важко визначитись із тим, що «дорожче» обійдеться для України — «жертви» політичні чи економічні. Краще таких жертв уникати взагалі.

Література

  • Україна на роздоріжжі. Уроки з міжнародного досвіду економічних реформ. — К.: Фенікс, 1998. — С. 19.
  • «Балто-Чорноморське співробітництво: до інтегрованої Європи XXI століття без роздільчих ліній»: Матеріали міжнародної конференції // Зовнішня торгівля. — 1999. — № 3—4. — С. 120—122.
  • Поглиблення ринкових реформ та стратегія економічного розвитку України до 2010 року: Матеріали наукової конференції. — К.: Укр. ІНТЕІ, 1999. Ч. II. — С. 180—186.
  • Україна за роки незалежності. — К.: Нора-прінт, 1999. — С. 188—192.


 

Created/Updated: 25.05.2018