Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Новоросійська Губернія

Переведена в 1764 році ревізія Нової Сербії та Слов'яносербії виявила великі зловживання чужинецької адміністрації, шахрайство, непридатність сербських поселенців, як військової заслони і т. п. Наслідком цієї ревізії Нову Сербію, Слов'яносербію та Слобідський полк зліквідовано, а на їх місце засновано Новоросійську губернію. Вона охопила, крім території чужинецьких колоній та Слобідського полку, трикутник землі на південному заході, між річками Інгулом та Орлом і на сході — Українську лінію фортець з широкою смугою землі позад неї, де були 30 сотень Полтавського, Миргородського, Лубенського та Переяславського полків з селами, хуторами та 40.000 людности. Далі на сході приєднано Бахмутський повіт, що належав до Воронізької губернії. Пізніше, 1770 року, до Новоросійської губернії приєднано велику площу запорозьких земель, відділених новою лінією фортець, що простягалася від Дніпра, від Олександрівської фортеці, до Озівського моря і закінчувалась Петровською фортецею.

Звичайно, не лише висновки переведеної ревізії стали причиною заснування нової губернії: основна причина була в загальній політиці Катерини II, яка старалась знівелювати всі частини імперії, позбавляючи їх будь-якої незалежности. Першою скасована була Гетьманщина, другою — фактично — Слобожанщина (офіційно в 1765 році перетворена на Українсько-Слобідську губернію), тепер черга прийшла на Нову Сербію, Слов'яносербію та Новослобідський полк.

Новоросійська губернія поділилася на дві провінції: Єлисаветинську, до якої відійшли Нова Сербія та Новослобідський полк, і Катеринославську, до якої відійшли Слов'яносербія та землі поза Українською лінією, а пізніше — запорозькі землі на північ від нової, Дніпровської лінії. Бахмутський повіт увійшов як окрема адміністраційна одиниця.

На території Новоросійської губернії поселено такі полки: в Єлисаветинській провінції — гусарські: Чорний та Жовтий (назви від кольору уніформи); Єлисаветградський пікінерський полк (перетворений зі Слобідського); пізніше додано ще два гусарські полки: Молдавський та Бузький. У Катеринославській провінції були: Дніпровський, Донецький та Луганський шкіперські полки і Самарський гусарський. В Бахмутському повіті був Бахмутський гусарський полк.

Адміністрація Новоросійської губернії являла собою дуже складну картину: цивільні установи існували поруч з військовими і компетенція їх не була точно розмежована. Командири полків та полкові й ротні канцелярії були в той же час адміністраційними органами для невійськової людности, але деякі категорії населення, як старовіри, були виключені з компетенції військових командирів.

Головною метою адміністрації було сприяти зростові населення губернії, закликаючи людей з Польщі, приймаючи втікачів із Запоріжжя і навіть з Російської імперії. Про це виразно сказано в маніфесті 1762 року, якій закликав чужинців до Росії, і Наказ Катерини II Комісії для складання нових законів, 1767 року. Але жадний з цих документів не розробляв так докладно техніки виклику переселенців та організації поселень, як «Плян заселення Новоросійської губернії», затверджений Сенатом у 1764 році. Цей «плян» охоплює все життя країни, адміністрацію, розподіл землі і закінчується освітою. Він був діючим правом навіть після скасування Новоросійської губернії та утворення намісництва.

«Плян» складається з 8 розділів, з яких найважливіші два: про систему розподілу землі та про порядок заселення.

В основу розподілу землі покладено неподільне спадкове володіння певною дільницею. Залежно від якости землі така дільниця мала 26 або 30 десятин. Військовий за неї нічого не платив, але був зобов'язаний службою; селянин не служив у війську, але платив податки. Крім селян діставали землі і поміщики. Норма поміщицької дільниці була не більше, як на 48 дворів, які поміщик повинен був заселити протягом трьох років; якщо він цього не зробив, землю відбирали до скарбу. Всі старшини діставали рангові землі; якщо вони заселили їх — земля переходила у їх власність. Для поміщицького володіння «плян» ставив умовою постійне перебування власника в Новоросійській губернії. Якщо поміщик діставав посаду в іншому місці, він мусів продати комусь свою дільницю або повернути її скарбові.

Це обмеження дуже цікаве: автори «пляну» хотіли створити місцеве заможне дворянство, яке не було б закритою кастою: кожний, хто виводив з Польщі своїм коштом переселенців, діставав офіцерську ранґу, а разом з тим і дворянство. Таким чином у дворянську масу постійно вливалися нові елементи різного походження, бо організатором переселення міг бути кожний.

Наслідки поміщицької колонізації в Єлисаветградській провінції були такі: з «вельмож» дістали землю тільки князь Щербатов та два генерали; 75% поміщиків були офіцери місцевих полків; серед них були і сербські з Нової Сербії та Слов'яносербії, і колишні українські старшини Новослобідського полку; далі йшли лікарі, цивільні урядовці, духовенство, купці. Тільки 2% припадало начужинців.

Інші умови були в Катеринославській провінції, де серед старшини Миргородського та Полтавського полків були великі землевласники: обозний Руновський мав 63.000 десятин, обозний Кочубей — 5.000 десятин. Це пояснюється почасти небезпекою, яка чекала на поміщика в Новоросійській губернії: напади запорожців, поляків, татар.

Року 1769 татари зруйнували 50 слобід Єлисаветинської провінції і багато людей і худоби позабирали з собою. Населення було тероризоване, тому багато людей повтікало до сусідніх губерній. Враження від цього нападу татар було таке, що в губернській канцелярії обмірковувати проект переведення людности південних рот Єлисаветградського пікінерського полку до північних, де населення 15-ти рот можна було розмістити в 5-ох. Бракувало людей і в Чорному та Жовтому гусарських полках, і в Катерининській провінції.

Головну масу населення Новоросійської губернії становили поселенці — військові та цивільні. Кожному чужинцеві давали без звороту по 30 рублів, українцям, що приходили з Правобережної України, та запорожцям — по 12 рублів, якщо записувався до військових поселян, і по 6 рублів, якщо записувався до скарбової слободи. Сільське населення було переважно українське, але були серед нього й чужинці: болгари, волохи, молдавани, вірмени, греки і росіяни — старообрядці та «однодвірці», що їх уряд селив по Українській лінії.

Чужинці селилися переважно по містах, як купці, ремісники. Були значні колонії греків на форштадті, кріпости св. Єлисавети; там було багато російських купців-старообрядців, серед них значні капіталісти, як Масленнікови, Сенковські та інші, які налагодили торговельні зв'язки з Туреччиною, Францією. Вперше 1764 року дозволено оселитися в Новоросійській губернії жидам, які взяли на відкуп експорт ременю.

Успіх колонізації був дуже значний. В Новоросійській губернії наприкінці ц існування, в 1774 році, було коло 155.000 населення. Приваблювало селян те, що тут була мала панщина — дводенна, а в разі будь-яких утисків сусідні поміщики охоче приймали селян, тому що від заселення дільниці залежало чи залишиться вона в його руках чи ні. А далі лежали запорозькі «вольності», куди легко переходили незадоволені своїм життям селяни.

Життя Новоросійської губернії було бурхливе: впливало сусідство з Правобережною Україною, де безперервно протягом 30 років тривала боротьба, відома під назвою гайдамаччини. Селянство відповідало повстаннями проти кріпацтва, що все зміцнювалося. З 1734 року повстання охоплювали Брацлавщину, Волинь, Київщину, Поділля. Після невдач ватажки-гайдамаки тікали на Запоріжжя та в Новоросійську губернію, там збирали нові загони і знову йшли до Польщі. Чимало ватажків походило з Новоросійської губернії.

З самого початку створення Новоросійської губернії всі козацькі полки на її території переформовано на регулярні пікінерські полки. Старшина дістала офіцерські ранги, а козаки приймалися до тих полків рядовиками. Щоб позбутися панщини, записувалися до пікінерів нижчі шари суспільства: селяни, ігідпомічники, але виборні козаки рішуче відмовлялися від «пікінерного вербунку» і тільки під жорстоким примусом записувалися в пікінери.

Привід до вияву незадоволення давали накази депутатам в Комісії для складання нових законів. Козаки сотень, що перейшли з Миргородського полку, а саме Кременчуцької та Власовської, відмовлялися спільно з пікінерами Дніпровського полку, до якого були приписані, брати участь в обранні депутата та в складанні наказу. Вони потай від начальства обрали своїх депутатів: від Кременчуцької сотні — козака Кочконога, а від Кременчука та Власівки — значкового товариша Денисова (Денисенка). Козаки написали накази депутатам, в яких ставили вимогу привернення козацького стану. В Комісії звернули увагу на незаконне обрання депутатів. Денисова заарештовано, а Кочконог не з'явився до Комісії. Денисову пощастило втекти з-під варти і з'явитися з депутатом лубенського шляхетства, Г. Полетикою, та козаками Слобожанщини і з пікінерами Єлисаветградського полку. Депутат Єлисаветградського полку подав супліку Катерині II з проханням привернути козаччину.

Криваве повстання на Правобережній Україні 1768 року — «Коліївщина» — знайшло відгуки на Запоріжжі та в Новоросійській губернії. З цим рухом зв'язаний «бунт пікінерів» 1769 року. Почався він у Царицинській сотні Донецького полку з того, що депутат Донецького полку Тимченко відмовився йти на війну з Туреччиною. Його підтримали Дніпровський та Донецький пікінерські полки. Козаки з гетьманських полків переходили на бік повстанців. Спроби приборкати повстання були невдалі. Велика група запорожців прийшла на допомогу повстанцям і довгий час панувала над Ореллю. На початку 1770 року реґулярні війська з донськими козаками виступили проти пікінерів і оточили їх. Ватажків повстання після жорстоких катувань забито і тіла їх «таскали по селах для остраху іншим». Багатьох заслано на Сибір на вічні каторжні роботи. Так постраждала Південна Україна від знищення козацького ладу.

В останніх роках існування Запорізької Січі боротьба її з Новоросійською губернією набула характеру постійної війни. Крок за кроком захоплювалися запорізькі землі, просувалися поселення в степи. Запорожці руйнували ці поселення і забирали до своїх «вольностей» людей та худобу. Пікінери, цілими селами переходили до запорожців. Німецький мандрівник Й. Гюльденштедт у своїх записках про Південну Україну року 1774 писав, що багато пікінерських слобід повністю перейшли до запорожців; він називав Зелену, Жовту, Кам'янку, Верблюжку та інші. Відзначав він ще цікаву рису; переходили пікінери не з примусу, а добровільно, а з другого боку — запорожці забирали до себе тільки населення українських слобід, не торкаючи російських («москалів», як називав їх Й. Гюльденштедт).

В наслідок Кучук-Кайнарджинського миру переведено новий адміністраційний розподіл Південної України. Засновано Озівську губернію, до якої відійшли Лівобережна частина Новоросійської губернії, землі Війська Донського, Кинбурн з його околицями і Бахмутський повіт. Решта території Новоросійської губернії залишилася під старою назвою — «Новоросійська губернія».