Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Польське повстання 1830 року та Українське Козацтво

У Царстві Польському, як з 1815 року називалася частина Польщі, що входила до Російської імперії, зростало незадоволення, викликане тим, що російський уряд, освбливо за Миколи 1, порушував конституцію, обмежуючи діяльність Сойму, здушуючи всякі вияви національного життя. Зростало прагнення відірвати Польщу від Росії і створити з неї незалежну республіку.

Становище в політичному відношенні було загрозливе. Реакційна політика, започаткована Віденським Конгресом, давала свої наслідки в різних місцях Европи, але з найбільшою силою виявилося незадоволення мас у Франції, де в липні 1830 року скинуто вдруге династію Бурбонів. Ця революція сприяла польському повстанню, яке підготовлювалося вже довгий час. Воно почалося в листопаді 1830 року і охопило все Царство Польське і значну частину Волині. Участь у повстанні брали тільки шляхта та духовенство. Сойм проголосив позбавлення Миколи 1 польського престолу, і польське військо рушило проти Росії. Але 1831 року в боях з російською армією воно було розбите.

Головнокомандувач російських військ, фельдмаршал Остен-Сакен, звернувся до селян Правобережної України з відозвою, щоб вони доносили на панів, які беруть участь у повстанні або арештовували їх самі і передавали російській владі. При цьому обіцяно, що селяни вже не повернуться під владу збунтованих панів. Цю відозву читали в церквах, і українські селяни з ентузіязмом відгукнулися на заклик. Проте, після здушення повстання, уряд не виконав обіцянок Остен-Сакена, а пани помстилися на селянах, і становище їх стало ще гіршим.

Судила повстанців спеціяльна комісія в Києві. Значну частину їх заслано на Сибір, інших віддано в солдати, переважяо на Кавказ. Кілька тисяч дрібної шляхти виключено з дворянства, а їхні маєтки сконфісковано.

Треба зазначити, що ставлення російського уряду до польських повстанців було лагіднішим, ніж до декабристів, хоч поляки виступили із зброєю в руках, а декабристи фактично тільки обмірковували плян повстання. Часто бувало, що сконфісковані маєтки польських повстанців уряд передавав їх родичам або здавав в оренду.

Дехто з повстанців встиг перейти до Галичини, де вони зміцнили групу польських дідичів. Чимало повстанців встигло виїхати за кордон, переважно до Франції, де вони створили міцний революційний гурток.

Проте, суспільне становище в Польщі не змінилося. Українське селянство залишилося в стані повної залежности від польських панів. Також православне духовенство — малоосвічене, убоге, — було залежне від поляків-дідичів. Російський уряд закривав польські школи й відкривав російські для польської молоді, навіть Київський університет св. Володимира був заснований у 1834 році з метою русифікувати польських шляхтичів. Російський уряд боявся полегшити кріпацтво, бо це було б загрозою для всього кріпацького ладу, а український сепаратизм лякав його більше, ніж польський.

Придушення повстання, не припинило польського національновизвольного руху. На Правобережній Україні засновано таємну організацію—«Союз Польського Народу», основоположником якогобув С. Конарський, а значну частину членів становили студенти Київського університету. Конарський був членом революційної організації «Молода Европа». Союз прийняв програму заснованої 1834 року в Швайцарії визвольної організації «Молода Польща». Ця програма мала на меті шдготову нового повстання польської шляхти, але вже з активною участю селян. Союз звертався до українського народу по допомогу і обіцяв йому повну рівноправність з поляками.

Року 1838-го Союз був викритий російською поліцією. Конарського страчено у Вільні, а значну частину студентів-поляків заарештовано й віддано в солдати. Усіх студентів-поляків звільнено з університету.

З польським повстанням зв'язана важлива для України подія. На самому його початку російський уряд наказав Малоросійському генерал-губернаторові М. Рєпніну формувати козацькі полки для боротьби з повстанцями, знову обіцяючи, що полки залишаться козацькими й після здушення повстання. Не зважаючи на розчарування 1813 року, козаки стали вписуватися до полків. Зформовано 8 полків по 1.000 козаків у кожному. Найбільше клопотався їх організацією сам М. Рєпнін. Але по закінченні повстання російський уряд не виконав своїх обіцянок: полки переформовано на регулярні, а два з них переведено на Кавказі й оселено над рікою Терек, де вони стали частиною терекського козацького війська.

Року 1834-го князя Рєпніна звільнено із становища генерал-губернатора: Микола 1 не міг подарувати йому популярности в українському шляхетстві, яка давала підстави ворогам обвинувачувати князя в «українському сепаратизмі». Шкодило йому й споріднення з декабристами (князь С. Волконський був його брат). А ще більше шкодили Репнінові в очах царя його заходи поліпшити долю селян. Князь Рєпнін звертався до Миколи 1 навіть з листом, в якому вказував на тяжкий стан селян.

Після звільнення Рєпніна Малоросійську губернію скасовано, а замість неї залишено дві: Чернігівську та Полтавську.

Польське повстання показало різницю між польським та українським населенням і реальну загрозу для російської держави. Російський уряд розпочав боротьбу проти всього польського, але разом із польським нищив і українське: насамперед 1831-го року скасовано Магдебурзьке право в лівобережних містах, а року 1842-го — Литовський статут, який в Україні звикли вважати українським правом. У Києві зліквідовано утримувану містом міліцію, що складалася з 2.000 вояків; вони носили козацький одяг.

Репресії охоплювали все життя. Року 1831-го польські школи на Правобережжі обернено на російські. З 1832 року російська мова стала офіційною мовою в установах Правобережжя. Року 1832-го закрито Крем'янецький ліцей, в якому навчалися майже самі поляки, а його бібліотеку та наукові збірки перевезено до Київського університету, що, на думку Миколи 1, мав стати цитаделею обрусіння України. Учителів-поляків звільнено, або перевезено до Росії. Католицькі костьоли закрито.

Статистичні дані 1838 року трьох губерній Західньо-Руського краю — Київської, Волинської та Подільської — показують, що було в них 4.200.000 селян-кріпаків, українців, і 100.000 дворян, виключно поляків; з тієї кількости 65% дрібних землевласників або зовсім безземельних шляхтичів, що здебільшого обслуговували магнатів, як управителі маєтків, орендарі, посесори тощо. Ця дрібна шляхта визискувала селян гірше ніж великі землевласники, і під час повстання 1830-1831 років дала найбільше повстанців.