Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Україна за доби Миколи І

Доба Миколи 1 позначилася тяжкою реакцією. Уся Росія перетворена була на слухняний зцентралізований адміністраційний апарат, на чолі якого стояв абсолютний монарх. Жадного вияву незалежної думки не дозволялося. Справді, як писав Шевченко, «на всіх язиках все мовчить» . . . Загальний терор ще тяжче відбивався на Україні, яка переживала систематичну русифікацію в усіх галузях життя. Російський уряд вживав усіх заходів, щоб затерти будь-яку відмінність України; навіть назву «Малороссия», що офіційно заміняла «Україну», щораз частіше заступали терміном «Юго-Западная Россия».

а) Шляхта. На Правобережній Україні після польського повстання інтенсивно ширилось землеволодіння російського дворянства, якому надавали сконфісковані у поляків мастки. На Лівобережній Україні кількість російських поміщиків була менша, але уряд сприяв прейсуненню російських дідичів і туди. В Південній Україні — «Новоросії» — роздавали російським урядовцям землі, які залишалися ще не розданими за Потьомкіна.

б) Міста. Ще наочнішою була за Миколи 1 русифікація українських міст. На Україну посувалися російські купці, переважно заможніші, ніж українські. -У структурі міст вони посідали вищі місця, як купці 1 та II гільній, тоді як українські купці здобували здебільша III гільдію і в рідких випадках П. У значних містах українцівкупців переселяли з центру міста на «окраїну».

У Києві закладено початки тих купецьких «династій», які тримали торгівлю в своїх руках до революції 1917-го року (Дєгтярьови, Масалітинови, Лучинські, Фоломіни та ін.).

Поволі торгівля переходила до рук російських купців. На ярмарках щораз більше з'являлося російських товарів. Привозили крам із Москви, Московської, ВолодимирськоЇ, Костромської. Нижньоновгородської, Воронізької, Орловської, Калузької, Тульської губерній,

Інше становище займали міста Південної України: Одеса здобула «порто-франко» — право безмитної торгівлі й залишилася космополітичним містом, де торгували, крім українців, росіяни поляки, греки, вірмени, жиди, французи, болгари і т. д.

Цілком відмінний характер мали міста і містечка Правобережної України, де переважали жиди, за ними — поляки і найменше було українців. У цьому відношенні Правобережжя мало вийнятково становище. І тут заходи російського уряду в справі русифікації міст зустрічали спротив.

в) Селяни. Кількість державних селян різних категорій значно зменшилася. Павло 1 роздав поміщикам Лівобережної України 150.000 селян (із загальної кількости 600.000, яку роздав по всій імперії), а 1796 року поширив кріпацтво на Південну Україну. Відтоді становище поміщицьких селян значно погіршало. Те, шо в XVIII ст., після 1783 року, з юридичного погляду було прикріпленням селянина до землі, з якої він не міг відійти, в XIX ст. обернулося на повне рабство. Він утратив свої права, ніби перестав існувати для уряду і перетворився на «інвентар», власність дідича, який міг робити з ним усе, що хотів: перевести на інше місце, продати з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, «за продерзості» заслати на Сибір.

Дідич був суддею кріпака, і навіть міг судити справи між кріпаком і сторонньою особою. Дідич розпоряджався особистими справами кріпака: міг заборонити його шлюб або примусити одружитися за своїм вибором, міг відірвати дітей від батьків і взяти для власної обслуги або віддати «в науку» до кухаря, чоботаря, кравця, маляра. Найстрашнішим було для кріпака переведення до панського двору в ролі служника, льокая, покоївки, стайничого, машгалера, а до двору великого пана — в .ролі «артиста» театру. Такі кріпаки втрачали своє господарство, землю і жили на утриманні пана в повній від нього залежності. Дідичі мали право карати кріпаків різками, а деякі з них мали навіть свої в'язниці, де вживали тортур. Звичайно, це не було загальним явищем, але важливе те, що пани мали право на життя кріпака.

У першій половині XIX ст. дідичі поширюють у своїх маєтках різного роду промислові підприємства, мануфактури, заводи і переводять до них селян, відриваючи їх цілком від ріллі, або використовуючи лише в осінніх та зимових місяцях.

У першій половині XIX ст. умови господарства змінилися. У XVIII ст. орали тяжким плугом, який тягли три пари волів. Дідич був заінтересований в тому, щоб його селянські родини були заможні і могли виставляти по три пари волів. У XIX ст. починають вживати досконалішого плуга, що вимагав однієї пари волів. Таким чином не було вже потреби дідичеві мати заможного селянина, навпаки, дідич щораз більше потребує селянина «робітника», бо він може працювати і на фабриці чи в мануфактурі.

Кріпаки — чоловіки й жінки — відбували панщину, і це був їх головний обов'язок. Панщина не була однакова: на Лівобережній Україні вона становила переважно 3-4 дні на тиждень, а на Правобережній Україні доходила до 6-ти днів. У Південній Україні, де була недостача кріпаків, панщина була менша: не більше як 2 дні на тиждень.

Панщиною не обмежувалася праця кріпаків на пана, по всіх господарствах були ще й інші повинності: вони мусіли возити дрова з ЛІСУ. возити продане збіжжя, прокладати та лагодити шляхи, мости, давати панові курей, гусей, іноді овець, телят, корів тощо. Жінки мусіли збирати гриби, давати яйця, полотно, прядиво тощо.

Кращим було становище селян, які йшли «на оброк», тобто діставали право сплачувати дідичеві певну суму грішми й мешкати, де вони захочуть. «Оброчні» селяни працювали по містах як ремісники, як обслуга в готелях, як візники, служники і т. п. Чимало з них зовсім поривали з селом і з власним господарством, але частина залишала свої родини в селі.

У 1830-их роках збільшується число так званих «місячників» — селян, які не мали свого господарства і діставали від пана утримання. У 1840-их роках на Лівобережній Україні кількість «місячників» доходила до 25% загальної кількости кріпаків.

Збільшення армії й постійні війни вимагали рекрутів. За законом рекрутів набирали спеціяльні комісії на жереби, по розкладці на село — залежно від кількости селян. Але пани мали право віддавати в солдати будь-кого з-поміж своїх кріпаків. Здача в рекрути стала одною з найтяжчих кар для селянина, бо служба в армії тривала 25 років у тяжких умовах, і мало хто міг витримати тауми довгий час, а якщо й повертався додому, то здебільшого інвалідом.

Селяни шукали виходу з тяжкого становища у втечі, що, проте, втратила свій масовий характер у XIX ст.; коли Правобережна Україна опинилася під владою Росії, а в Південній Україні також запроваджено кріпацтво. Другим способом вийти з тяжкого становища були для селян повстання, які в XIX ст. стають щораз частішими й набувають гостріших форм. Бували випадки, коли повставали відразу десятки сіл. 1819 року на Південній Україні, протестуючи проти творення військових поселень, повстало 250 сіл, понад 20.000 селян. Невпинно вибухали повстання то на Слобідській то на Лівобережній Україні, але найбільшої сили досягли вони в іуберніях Київській, Волинській, а особливо Подільській. На Поділлі повстанським ватажком став Устим Кармелюк, який протягом 25 років керував повстаннями, кілька разів був засланий на Сибір, але тікав і повертався додому. Він грабував поміщицькі маєтки, а здобич роздавав бідним. Року 1835-го його забито, а до суду притягнено 2.700 його спільників. Ім'я Кармелюка оповите в українському народі славою месника за народні кривди.

Ситуація ставала дедалі загрозливішою, і навіть Микола 1 прийшов до висновку, що треба в якийсь спосіб скасувати кріпацтво, але не зустрічав підтримки збоку дворян. Створено спеціяльні комісії, які мали опрацювати умови селянської реформи, але вони нічого не могли зробити через опозицію дворянства.

Єдине реальне зробив призначений у 1838 році генерал-губернатор Київський Д. Бібіков: він розпочав боротьбу з польською шляхтою. Протягом 1840-1844 років спеціяльна комісія виключила 64.000 дрібної шляхти, яка не змогла довести своїх прав на дворянство, і їх приписали до скарбових селян або міщан. За пропозицією Бібікова припинено роздачу в оренду маєтків, сконфіскованих 1831 року. Ці землі передано селянам, і таким чином значну їх кількість звільнено від кріпаччини.

За ініціятивою Бібікова року 1841 в Київській, Волинській та Подільській губерніях введено «інвентарі» подібно до тих, які були в королівських маєтках у Польщі. В інвентарях зазначалося точно характер та розмір повинностей селян. Для розгляду інвентарів зформовано спеціяльний Комітет у Києві. Виявилося, що повинності в панських маєтках (подано 8.437 інвентарів) були такі різноманітні, що на підставі їх не можна було встановити стандартного інвентаря. Довелося Комітетові скласти самому зразкові інвентарі, які й затвердило міністерство внутрішніх справ під назвою «Інвентарні правила».

Згідно з «Інвентарними правилами» земля, якою користалися селяни, залишалася в їх вічному користуванні; панщину встановлювалося в розмірі 3-х днів для чоловіка і одного дня — для жінки — з «тяглого» господарства, себто такого, в якому були коні або вели; якщо ж у господарстві не було ні коней, ні БОЛІВ, панщину встановлювалося в розмірі 2-х днів для чоловіка і одного дня для жінки; у свята панщину заборонялося. Всі інші види повинностей касувалося. Не вільно було переносити «панщинні» дні з одного тижня на другий або з одного місяця на другий. Заборонялося вживати жінок на тяжку працю. Дідич мав право замінити панщину в полі на панщину на фабриці, але не мав права переводити селян на двораків. Обмежено самоволю дідичів щодо шлюбів селян, здачі в рекрути, засилання на Сибір.

Звичайно, заходи Бібікова не привели до ліквідації кріпацтва, але завдяки «Інвентарним правилам» внесено деякий контроль у відносинах між поміщиками й кріпаками, визначено межі поміщицької влади. Практичне значення «Інвентарних правил» було дуже мале, бо дійсного контролю за діями поміщиків не заведено, і вони далі збільшували панщину та зменшували наділи селянських земель.

Треба додати: те, що зробив для поліпшення становища селян Д. Вібіков — «фельдфебель царя, капрал Гаврилович Безрукий», як назвав його Т. Шерченко в «Юродивому», «завзятий реакціонер, ворог всякої ліберальної думки... яскравий сатрап-самодурі», як схарактеризував його видатний історик Д. Дорошенко, — звів нанівець наступник Бібікова на становищі генерал-губернатора, князь Васильчіков, людина культурна і ліберальна. Дідичі-поляки, які не могли примиритися з обмеженням їхніх прав на кріпаків, звертались до Васильчікова з проханнями та скаргами, і він видавав «доповнення» до «Інвентарних правил», які їх фактично паралізували. Унаслідок цього, — як писав дослідник М. Корнилович, — «школи утиски над селянами не були такі сильні, як саме в цей час.»

Незадоволення з інвентарної реформи виявилося в постійних заворушеннях: селяни відмовлялися виконувати панщину, і дідичі викликали поліцію та військо. Безпосередньо після введення реформи на Правобережжі вибухло 55 бунтів. У той же час утекло з Київщини коло 30.000 селян. А взагалі в 1826-1854 роках р Україні було 126 селянських повстань, а в цілій Російській імперії — 624. Крім повстань, було багато випадків убивства дідичів.

Найбільше повстання вибухло 1855 року під час Кримської війни, коли російський уряд видав маніфест, в якому, у непевних виразах закликаючи селян вступати добровільцями в армію, обіцяв їм полегші. Маніфест, написаний російською мовою, читали в церквах, і селяни зрозуміли, що цар кличе записуватися в козаки. Вони перестали виконувати панщину і почали, вимагаючи від священиків, щоб приводили їх до присяги. Священиків, які пробували пояснити дійсний зміст маніфесту, били за те, що нібито «ховають волю.» Повстання охопило кілька повітів Київщини, де населення ще пам'ятало козаччину. Придушено його військовою силою, при чому тисячі селян покарано різками, а сотні — заслано на Сибір. Вся ця подія дістала назву — «Київська козаччина 1855 року».