Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

ЧАСТИНА ДЕСЯТА: УКРАЇНА ПЕРЕД РЕВОЛЮЦІЄЮ

1. Посилення революційних настроїв

Початок XX століття позначився в Україні швидким ростом визвольного руху. Цей рух знаходив різні форми й різні шляхи, але спільним було те, що вся Україна — і Східня, і Західня — в більшій або меншій мірі брала участь у цьому русі.

Велике значення мало те, що наприкінці XIX ст. Україна займає в економічному відношенні одне з перших місць у Російській імперії. В Україні йшов бурхливий процес розвитку промисловости, і цьому дуже сприяло поширення залізниць. За 10 років — 1890-1900 — збудовано 20.000 км. залізничних колій, і всі головні промислові осередки були зв'язані залізницями (Київ, Харків, Одеса, Полтава, Вінниця, Катеринослав, Кременчук, Миколаїв). Залізниці потребували кам'яного вугілля, нафти, отже сприяли поширенню металюргії. З'явилися заводи, що будували паротяги. Тоді, як року 1880 видобуто в Україні 86.347.000 пудів вугілля, року 1900 здобували 671.652.000 пудів (у вісім разів більше); видобуток залізної руди у самому Кривому Розі піднявся з 2.282.000 пудів у 1881 році до 156.205.000 пудів у 1900 році (в 79,8 раза). Україна дала у 1900 році 69,5% кам'яного вугілля цілої Російської імперії, 57,2% залізної руди, 51,8% загального виробництва чавуну.

Серед капіталістів, яким належали найбільші заводи, було багато чужинців: росіян, французів, бельгійців, англійців, німців; вони володіли своїми підприємствами особисто або влаштовували акційні компанії.

Піднесення промисловости України, зокрема Донбасу, мало наслідком збільшення числа робітників. До українських підприємств йшли на роботу люди з цілої Росії, серед них кваліфіковані майстрі, безземельні й малоземельні селяни. Приплив російських робітників мав вплив на формування українського робітництва. Вони приносили з Росії більше розвинений революційний настрій, а з другою боку — опановували його своїми ідеями і русифікували.

Становище робітництва, якого на початку було понад 400.000, було дуже тяжке. Закон 1897 року встановлював нормальну працю на ІІК годин для чоловіків і на 8 годин для жінок та підлітків. Платню робітникам часто видавалося продуктами. Робітники примушені були мешкати в антисанітарних умовах у заводських будинках. В таких умовах серед них знаходили сприятливий ґрунт соціялістичні ідеї.

Наприкінці XIX ст. серед українського робітництва ширяться ідеї марксизму, ідеї клясової боротьби серед новопосталої робітничої кляси. Року 1898 у Менську засновано Російську Соціял-Демократичну Робітничу Партію (РСДРП). Органом ії була газета «Искра», яку друкували за кордоном. Року 1903 Російська Соціял-Демократична Партія поділилася: більшість, з В. Леніним (Уляновим) на чолі, хотіла створити міцну партію революціонерів з твердою дисципліною, підкорену директивам ЦК (Центрального Комітету); цю групу стали називати «большевиками». Менша частина, з Мартовим на чолі, стояла за більш вільну організацію робітників, за типом німецьких соціялдемокрагів. Цю частину стали називати «меншовиками». Року 1901 засновано Партію Соціял-Революційну (с.-р.), на чолі якої став В. Чернов.

Ці партії вели серед робітників агітацію і керували їх об'єднанням та боротьбою проти уряду.

Становище робітників погіршало у зв'язку з загальноекономічною кризою на початку XX ст., коли закрито багато фабрик та заводів і робітники тисячами опинилися на вулиці. У Харкові в 1902 році було 16.000 безробітних, у Катеринославі — 15.000, у Донбасі звільняли кожного п'ятого робітника Внаслідок зростання числа безробітних, адміністрація зменшувала платню робітникам. Відповіддю на погіршення умов були страйки. У 1900 році відбулась демонстрація робітників в Харкові, у 1901 та 1902 роках — у Києві, Одесі, Катеринославі. Робітники ставили економічні умови; введення 8-годинного робітного дня, підвищення платні, видачу її готівкою, а не продуктами.

У липні та серпні 1903 року Україну охопив загальний страйк, який розпочався у Баку й перекинувся до Одеси, Катеринослава, Києва, незабаром — до Миколаєва, Єлисаветграду. Рух набув нечуваного в Україні розмаху: страйкувало коло 200.000 робітників, страйкарі вперше об'єднували вимоги економічного та політичного характеру. Другою важливою рисою цього страйку було те, що проходив він не стихійно, як раніше, а за директивами комітету большевицької РСДРП. Це була начебто прелюдія до великого страйку 1904 року.

Революційний настрій не обмежувався робітництвом. На початку XX ст., через 40 років після селянської реформи, становище селян змінилося тільки в тому відношенні, що вони були звільнені від панщини та економічних зобов'язань перед паном. Величезна частина землі в Україні належала дідичам: року 1905 в Україні було 32.500 дворянських маєтків, що охоплювали 10,9 мільйона десятин землі. З мільйони селянських маєтків мали тільки 20 мільйонів десятин землі. Серед дідичів були маґнати, були й «дрібнопомісні» поміщики, які мали по 100 і менше десятин землі. Таких поміщиків було в Україні 21.304 і мали вони пересічно по 21 десятині. «Дрібнопомісних» поміщиків було найбільше у Чернігівській та Полтавській губерніях і називали їх у ХІХ-ХХ ст. «підпанками». Жили вони по окремих хуторах або великих селах. З походження «підпанки» були козаками.

Великих маєтків на початку XX ст. було в Україні 11.191. Належало їм 10.400 мільйонів десятин землі, так що на кожного дідича припадало пересічно 930 десятин. Були лятифундії по кілька тисяч десятин, 2.835 власниками маєтків, що мали понад 1.000 десятин, належало 7,8 мільйона десятин, тобто 68% усієї дворянської землі. Ці величезні маєтки були розподілені так: у Волинській губернії — 32, Київській — 15, Таврійській — ІЗ, Херсонській і Катеринославській — по 10, Чернігівській, Полтавській та Харківській — по 5 і Подільській — 2. Серед земельних магнатів були старі родовиті дворяни: Браницькі, Бобринські, Кочубей, Ханенки. Герцог МекленбурГ-Стрелицький на Полтавщині мав 60.000 десятин. Поруч з ними була нова земельна буржуазія: Терещенки, Харитоненки, Симиренки та інші. Управління лятифундій здебільшого нагадувало адміністрацію великих капіталістичних підприємств з управителями та великим штатом службовців. У тих господарствах десятки тисяч найманих робітників працювали в цукроварнях, млинах, цегельнях, заводах для перероблення сировини. Для власників таких лятифундій були вони тільки джерелом прибутку, місцем приміщення капіталу, і жадного зв'язку з селянством ці багатії здебільшого не мали.

У той час, як латифундії зростали й перетворювалися на сільськогосподарські фабрики, дрібноземельні та середньоземельні поміщики з великим трудом вели свої господарства, бувши не в стані конкурувати з земельними магнатами, набувати сільськогосподарські машини, наймати потрібне число робітників. У кінці XIX і на початку XX століття спостерігається ліквідація дрібноземельних господарств. З допомогою селянських банків дворянські маєтки скуповують окремі селяни або товариства, а колишні землеволодільці стають «служилим» дворянством або представниками «вільних» професій: лікарів, адвокатів, мистців, письменників і т. п.

Становище селян в Україні було не однакове. З мільйони селянських дворів, як згадано вище, володіли 20 мільйонами десятин землі, себто на один двір припадало пересічно 6,5 десятини надільної землі. Земля розподілялася нерівномірно: перед 1905 роком 54% селянських господарств мали наділ до 6 десятин, 29,4% господарств — від 6 до 10 десятин надільної землі, і 16,6% — понад 10 десятин надільної землі. У Подільській губернії було найгірше: на двір припадало пересічно 3,8 десятини, і 78,5% дворів мали до 5 десятин землі. У Таврійській губернії в середньому припадало на двір 14,7 десятини. Але, крім надільної землі, багато селян мали власну землю. Перед 1905 роком селяни в Україні володіли 5,6 мільйонами десятин власної землі. Правда, частина цих земель належала селянським громадам та товариствам, але це мало зміняло становище, бо користалися з неї не бідняки, а заможні селяни. У приватній власності деяких селян було по кілька сотень десятин. Такі селяни мали расову худобу, сільськогосподарські машини, млини, наймали робітників і характером своїх господарств мало відрізнялися від поміщицьких. Заможні селяни мали великий вплив на сільське життя. У той же час десятки тисяч селян не мали ні землі, ні худоби, і змушені були іти в найми до поміщиків, заможних селян, працювати в різних промислових підприємствах, на цукроварнях, в шахтах. Позбавлені можливости користуватися надільною землею за браком реманенту, вони здавали її в оренду заможним селянам, які часто мали по кілька десятків надогів. Становище селянина, який виходив на заробітки, ускладнювала його залежність від «общини», створеної законом про ліквідацію кріпацтва у 1861 році. Селянин, член «общини», повинен був дістати дозвіл на вихід і вносити щороку певну суму «общині», а свій наділ комусь передати.

На початку XX ст. зростає число селян, які виходять на заробітки до різних заводів — в Донбасі — та на цукроварні тощо, збільшується переселення їх на Сибір. Але, переселялися в основному не бідняки, а середняки, які могли їхати з певним капіталом, що давав їм можливість заснувати господарство на нових місцях. У XX ст. земства вживали заходів, щоб полепіпіти селянам переселення на Сибір.

Внаслідок тяжких умов життя селянства та існування поруч з селянами великопоміщицьких маєтків зростав революційний настрій серед селян. Цей настрій підсилювали селяни, які поверталися з роботи на фабриках та копальнях. Становище погіршало в 1901 році, внаслідок недороду. Року 1900-1901 в Україні зареєстровано 670 селянських виступів, а в 1902 році селянський рух охопив Полтавську, Київську, Харківську губернії. Селяни палили поміщицькі садиби, цукроварні, млини, рубали ліси, забирали сільськогосподарський реманент, орали поміщицькі землі. Поміщики тікали, покидаючи свої маєтки напризволяще. Найбільшої сили досяг селянський рух у 1902 році. В березні 1902 року зруйновано 40 поміщицьких маєтків у Полтавській губернії. У Харківській губернії проти повстанців було вислано військо. До суду притягнено 960 осіб. Без судових рішень багатьох селян покарано шомполами. Усе це збільшувало революційні настрої селян, їх підсичувала агітація революційних партій, які закликали селян до боротьби проти царського режиму.

Революційний настрій наприкінці XIX ст. охоплює всі кола суспільства. Особливо сприятливий ґрунт знаходить він у високих школах. Студенти беруть участь у робітничих демонстраціях. На «сходках»-вічах обговорювалось загальний стан, виносилось протести проти поліційного режиму, введеного в школах. Студенти вимагали автономії університетів, критикували загальну політику уряду. Року 1901 у Київському університеті 183 студента здано в солдати. На цю репресію студенти інших високих шкіл України відповіли страйком, на що уряд відповів масовим звільненням студентів. Звільнені студенти несли дух протесту на провінцію, на села так, як студенти-солдати принесли цього духа до солдатських касарень.

Наприкінці XIX ст. царський уряд, наляканий постійними заворушеннями робітників та селян, зробив деякі полегшення; найважливішим було поширення преси. У кінці XIX ст. виходять ліберальні газети; особливо важливе значення мали такі газети в Україні. Звичайно всі вони друкувалися російською мовою, але мали можливість торкатися українських справ. Року 1898 у Києві стала виходити газета «Киевские Отклики», орган групи поступової інтелігенції, її видавали громадські діячі: професор І. Лучицький, В. Науменко, М. Василенко; в ній брали участь В. Антонович, С. Єфремов, В. Короленко, А. Кримський, 1. Стешенко, С. Петлюра, С. Русова та інші. Газета була присвячена українським питанням і мала, як на ті часи, великий тираж — до 25.000 примірників; її читали на селі, на заводах.

Українська культура завойовувала почесне місце. Велике значення мав XI Археологічний З'їзд року 1899 у Києві. На цей з'їзд з'їхалися вчені з усієї Російської імперії та з країн Західньої Европи. Увесь з'їзд мав характер свята української науки. Наступний, XII З'їзд, відбувся 1902 року в Харкові, XIII — 1905 року в Катеринославі, XIV — 1908 року в Чернігові. Прекрасно підготовлені, з цінними доповідями, ці з'їзди відіграли велику ролю, привернувши увагу вчених усього світу до української культури. Велике обурення викликала заборона уряду робити доповіді українською мовою на ХІІ З'їзді.

Час від часу відбувалися прилюдні українські культурні маніфестації, наприклад, у 1903 році відкриття пам'ятника Котляревському. Тоді з'їхалися до Полтави представники з Наддніпрянської України, з Галичини, Буковини.

Урочисто святковано ювілеї І. Нечуй-Левицького, М. Лисенка. Одночасно з здобуванням українською культурою почесного місця щораз гостріше відчувалася потреба здобути права для української мови. Обмеження П викликало різкі конфлікти: у Полтаві, під час відкриття пам'ятника Котляревському, заборонено виголошувати привітання українською мовою; тоді делегати відмовилися виступати і поклали на стіл президії українські тексти промов в папках. Ряд українських земств вимагав ввести навчання в школах українською мовою. Такі ж вимоги ставлять з'їзди агрономів, технічні з'їзди; театральні з'їзди ухвалюють резолюції про скасування обмежень для українського театру.

Наприкінці XIX ст. почався ліберальний рух серед земських діячів. У 1896 році земці організовували «зїзди-зльоти», на яких обговорювали питання сільсько-промислові. Року 1902 на «Всеросійському зльоті» складено програму звернеавя до уряду: першим пунктом стояло зрівнявня селян у правах з усіма іншими станами і реформа земства на всєстанових підставах. Року 1902 прогресивна група земців заснувала газету «Освобождение», яка друкувалася у Штуттгарті, за редакцією П. Струве. Року 1903 засновано «Союз земців-конституціоналістів».

Так дух опозиції царському урядові, російському абсолютизиові ширився і виявлявся у різних формах.