Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

3. Революція 1905 року

У січні 1905 року вибух страйк робітників на Путиловському заводі в Петербурзі. Вони вимагали 8-годинного робітного дня, встановлення мінімуму платні, поліпшення умов праці, визнання представництва робітників. Вимоги путиловців підтримали робітники інших заводів Петербургу, і застрайкувало понад 100.000 робітників на 382 підприємствах. Це був перший вибух такого маштабу. Петербург залишився без води, світла, газет.

9 січня 1905 року робітники пішли до Зимового палацу, щоб подати пареві петицію. Йшли з корогвами, церковними та патріотичними співами кілька тисяч чоловіків з жінками, дітьми, їх зустріли пострілами заздалегідь призначені для цього війська. Було забито понад 200 осіб і кілька сотень поранено. Обурення робітників не знало меж. На другий день застрайкувало 125.000 робітників у самому Петербурзі

Страйки перекинулися до інших міст. В Україні застрайкували робітники Донбасу, Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, Миколаєва.

Одночасно з страйками розгорілись селянські повстання: селяни палили поміщицькі садиби, господарські будівлі, забирали худобу. Усе грізніші були вимоги передати всю землю селянам. Селянський рух охопив в першій половині 1905 року 64% усіх повітів України.

Революційний настрій збільшували постійні невдачі на фронті: у серпні 1904 року армія зазнала тяжкої поразки під Ляояном в Манджурії. У січні 1905 року здано Порт-Артур. У лютому армія зазнала поразки під Мукденом — одної з найбільших в історії Росії. У травні 1905 року потоплено в Цусімській протоці фльоту, що йшла на допомогу Порт-Артурові. Нарешті у Портсмуті підписано мир, за яким Японія дістала Квантунський півострів і Південний Сахалін. Усі жертви російської армії пішли намарне,

У 1905 році революційні рухи захоплювали й армію. Навесні того року в Чорноморській фльоті підготовлялося збройне повстання: матроси мали арештувати офіцерів й вирушити на Одесу. Повстання почалося на броненосці «Потьомкін-Таврійський». Але «Потьомкіна» не підтримали інші судна і, зробивши кілька рейсів по Чорному морю, він пройшов до Румунії. Із 800 повсталих матросів 54 повернулися до Росії.

У жовтні 1905 року вибухло повстання у Кронштадтській фльоті; у той же час почалося знову повстання у Чорноморській ескадрі: матроси обрали на командувача фльоти ляйтенанта П. Шмідта, але повстання не вдалося: у ньому взяла участь незначна кількість суден, і вони потерпіли поразку; Шмідта та багатьох матросів страчено. Але повстання в армії не припинилося: у листопаді 1905 року повстали у Києві сапери під проводом поручника Жаданівського. Після того були повстання у військах — у Полтаві, Харкові, Чернігові, Черкасах, Білій Церкві, Умані, Смілі. Усі ці повстання не мали успіху, але вони свідчили, що армія перестала бути надійним знаряддям уряду і показували загальний розвал адміністрації.

1905-й рік являв картину з одного боку — вже назріваючого народного заворушеня, а з другого — анархії та розгублености царського уряду. Газети виходили без цензури й відкрито вимагали конституції. В університетах у серпні 1905 року введено автономію, яка замінила реакційний статут 1884 року. Студенти влаштовували революційні мітинги, на які приходили всі, хто бажав. В Україні, як і в Росії, поставали численні союзи: академічний, інженерів, адвокатів, учителів, техніків, залізничників, фармацевтів, селянський тощо і нарешті Союз Союзів, який їх усі об'єднував. Значну ролю грав земський союз з постійним бюром. Усі ці союзи різних напрямків та фахів були об'єднані спільним прагненням — знищити існуючий політичний лад.

Прем'єр-міністер С. Вітте так характеризував загальний настрій на початку жовтня 1905 року: революція захоплювала все населення. Вищі шари були незадоволені; молодь, не тільки студенти, але й учні середніх шкіл, вірили тільки тим, хто проповідував антидержавні теорії; більша частина професорів доводила, що треба все перегорнути; земські та міські діячі заявляли, що врятувати може тільки конституція; промислові та торговельні діячі підтримували революційні ідеї й давали пожертви на революцію (Морозов, Терещенко, Четвериков); робітники, під впливом революціонерів, були найбільш активні; чужинці, з яких складалося 35% Російської імперії, ставили свої вимоги: поляки — автономії, жиди — рівноправ'я; селяни вимагали землі; урядовці були обурені несправедливостями у порядках служби й протекціонізмом; військо було схвильоване поразками на фронті, в яких обвинувачували уряд; крім того викликало невадоволення й те, що «запасних», прикликаних на час війни, не відпускали з армії, бо було мало військ — армія залишалася в Ази. У військових частинах почалися вибухи незадоволення. Найбільше вуло таких вибухів у фльоті. У Петербурзі було повстання у морському екіпажі, яке придушене було Гвардією. Усі об'єдналися в боротьбі проти різного роду утисків, часто обурливих і антихристиянських. Без перебільшення — уся Росія була схвильована і мала спільний льозунґ: «так далі не можна жити!» Усі об'єдналися у ненависті де існуючого режиму. Годі дати кращу характеристику умов, які викликали революцію 1905 року, ніж та, яку дав цей «сановник».

З початку жовтня почався загальний страйк на залізницях. Зупинилися трамваї, погасла електрика. Зупинилося все життя.

17 жовтня ст. ст. царський уряд проголосив маніфест, в якому обіцяно «дарувати населенню свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів». Встановлювалася Державна дума з законодавчими правами.

Проте, цей маніфест не дав заспокоєння. Навпаки: населення у своєму ставленні до нього поділилося на три частини — 1) на так би мовити центральну, що складалася з людей, які прийняли маніфест з надією, що він дасть конституцію, і що ця конституція почненову добу в історії; 2) на революційні групи, які вважали, що цей маніфест е тільки тимчасовою зупинкою у беротьбі уряду з революціею, і поставилися до маніфесту вороже і 3) на праві елементи, починаючи від людей, близьких до Царського Дому; вони вважали, що маніфест «вирвано» у царя, і вживали всіх зусиль, щоб зберегти самодержавство у повній його силі. Наслідком цього почався рух правих, чорносотенних елементів, які знаходили підтримку значної частини адміністрації.

Після проголошення маніфесту по всіх містах України почалися маніфестації з червоними прапорами, з мітингами, на яких люди вимагали остаточного знищення монархії. У відповідь на це почалися погроми «революціонерів» і головним чином жидів, в деяких місцях при невтралітеті поліції, а в деяких — з її допомогою, як було, наприклад, у Гомелі. Найстрашніші погроми були в Одесі, Києві, Катеринославі, Донбасі, де вони тривали по кілька днів і перетворювалися на збройні бійки з військами. У Києві, за відомостями медичної «Швидкої допомоги», забито 26 людей, а 223 поранено, але не всі поранені зверталися до шпиталів.

Проголошення конституції ще більше розбурхало народні пристрасті. Почали закладати партії, які мали протилежне завдання: «ліві», що були ворожі до урядових заходів, і «праві» помірковані партії, що підтримували ті заходи. Головні партії, починаючи з лівих, були такі: Анархісти — вони мали успіх у Південній Україні: в Одесі, Катеринославі. Ця партія мала органи: «Безначалие», «Бунтарь», «Анархист» і «Чорное Знамя». Вона провадила терористичні акти, які називала «економічними», себто робила атентати на фабрикантів, капіталістів.

Заснована в 1898 році Російська Соціял-Демократична Робітнича Партія у 1905 році поділилася на дві: большевиків та меншовиків. Близькою до них була Націонал-Соціялістична Жидівська Партія — «Бунд», або «Всеобщий Еврейский Рабочий Союз».

Большевики та меншовики були ортодоксальними марксистами. Різниця між ними була тактична: больше на чолі яких стояв В. Ленін-Ульянов, рішуче відмовлялися від співробітництва з ліберальною буржуазією: «пролетаріят е керівник народної ревовики,люції», — писав Ленін: «метою революції має бути диктатура пролетаріяту». На чолі меншовиків стояли: Л. Мартов, Ф. Дан, П. Аксельрод та інші. Меншовики стояли за широку організацію робітників типу німецької Соціял-Демократичної Партії.

Року 1906 большевики, меншовики та бундівці формально обєдналися. Соціял-Демократична Партія мала успіх в Україні; вона мала багато членів на заводах та фабриках України.

З 1905 року на заводах почали діяти депутатські збори большевиків, як постійні органи. Під час жовтневого повстання 1905 року ці збори перетворилися на Ради Робітничих Депутатів. Перша Рада постала у Катеринославі й першим секретарем Виконавчого Комітету був Г. Петровський — майбутній советсько-український «староста». Ради були на великих заводах та у містах. Большевики вважали Ради за зародки революційної влади.

Партія Соціялістів-Революціонерів, заснована у 1899-1900-их роках, ставила своєю метою революціонізувати селян. Лідером партії був В. Чернов. Соціялісти-революціонери широко практикували терор — від міністрів до рядових поліцаїв. Для виконання терористичних актів вони заснували «Бойову Організацію». Провідником цієї організації був до 1903 року Г. Гершуні, а після його арешту — провокатор Азеф, який протягом п'яти років керував терористичними актами і одночасно видавав урядові членів партії.

Видатними діячами партії були: Є. Брешко-Брешковська, Б. Савінков, М. Гоц, В. Зензінов. В Україні до неї належав В. Дорошенко.

Соціялісти-революціонери року 1905 заснували Всеросійський Селянський Союз, метою якого була передача всієї землі тим, хто сам працює на землі. Тоді ж в Україні засновано Селянський Союз, головою якого став С. Єфремов.

Року 1906 заснована була Народно-Соціялістична Партія; організаторами її були письменники, публіцисти, вчені, які купчилися біля журналу «Русское Богатство». Це були: В, Мякотін, С. Мельгунов, А. Пєшехонов та інші; з українських діячів брали участь: С. Єфремов, В. Короленко. Партія вимагала «народоправства» та націоналізації землі, себто передачі ії державі з тим, що вона буде передавати землю тільки тим, хто сам її обробляє.

До цієї партії підходила партія «Трудова», або «трудовиків», яка була тільки парляментарною фракцією і не мала організацій поза Державною Думою.

У 1905 році була заснована Конституційно-Демократична Партія (к.-д.), або пізніш Партія Народної Свободи. Ця партія з'явилася наслідком об'єднання двох груп: «Союзу Освобождения» та «Земців-Конституціоналістів». Партія вимагала, щоб Росія була «конституційною парляментарною монархією» з двопалатним парламентом. Для всіх національностей партія вимагала свободи культурного розвитку.

Ця партія на чолі з П. Мілюковим мала багато членів, серед яких були видатні вчені, професори, адвокати: С. Муромцев, П. Струве, А. Кізеветтер, А. Корнілов, А. Мануйлов, князі Петро й Павло Долгорукови, М. Вінавер, Ф. Родічев, А. Шінгарьов та інші. Головним органом партії була газета «Речь».

В Україні к.-д. партія була дуже поширена серед інтелігенції, професури. Серед впливових членів її були: І. Лучицький, Л. Яснопольський, В. Науменко, барон Ф. Штейнгель, Д. Григорович-Барський, П. Смирнов, М. Василенко, А. Ржепецький та інші. Органом партії була газета київська «Свобода й Право».

Від партії к.-д. відділилася правіша від неї Партія Демократичних Реформ, до якої перейшли: М. Стасюлевич, К. Арсеньєв, В. Кузьнін-Караваев, М. Ковалевський.

Центральне місце серед партій належало «Союзові 17-го Октября», який був заснований у юнці 1905 року. До цього Союзу, що його очолював видатний представник московського торговельно-промислового світу О. Гучков, входили представники земства, поміщиків та культурніших купців і промисловців: Г. Крестовніков, П. Рябушинський; земські діячі: Д. Шипов, гр. Гейден, М. Стахович, Н. Хомяков, М. Родзянко й інттгі Згодом із партії відійшли лівіші члени: Д. Шипов, гр. Гейден, М. Стахович та інші й заснували «Партію Мирного Оновлення».

«Союз 17 Октября» («октябристи», — як їх називали) вимагав збереження царської влади та повної «єдности й неподільности держави». Росією мав би правити «конституційний монарх у єдності з народом, у союзі з землею».

Направо від «октябристів» стояли реакційні партії, які не визнавали Державної Думи й вимагали поновлення царського самодержавства. Року 1905 з'явилася «Русская Монархическая Партія» на чолі з В. Грінґмутом, що видавав «Московские Ведомости». Друга партія — ще реакційніша — був чорносотенний «Союз Русского Народа» з А. Дубровіним, В. Пуришкевичем та М. Марковим на чолі.

Крім нехтування конституцією «Союз Русского Народа» стояв на різко шовіністичній плятформі: він вимагав для російської народности першого місця у державі. Державна Дума мала б бути національно-російською. Насамперед Союз цей вів боротьбу з жидами, далі — з поляками, українцями і т. д. Органами Союзу були газети: «Русское Знамя», що особливо переслідувала «жидо-кадетів» та «жидо-масонів», і «Земщина». Апогеєм діяльности Союзу були — кінець 1905 та початок 1906 років, коли він з своїми «бойовими дружинами» брав участь у погромах жидів та інтелігенції. «Союзники» вбили кадетів — Герценштейна, Іолеса, трудовика Караваєва. Союз ширився переважно серед малокультурного населення.

Року 1908 засновано у Києві «Клуб Русских Националистов», що ставив метою культурно-громадську боротьбу з українським рухом. Особливо завзяту боротьбу вів цей клюб проти культу Шевченка.

Усі праві організації увесь час були під таємним, а часто навіть під наявним протекторатом уряду, діставали субсидії і всякого роду протекції. В університетах були філії правих організацій — т. зв. «Союзи Академістів», які об'єднували монархічні елементи студентства.

Крім відділів цих загальноросійських партій, в Україні були свої партії. Такою була Революційна Українська Партія (РУП) — заснована 1899 року в Харкові Д. Антоновичем. Метою ії було домагатися самостійности України і вона мала багато членів та прихильників. Серед членів цієї партії були: М. Порш, В. Степанківський. Спочатку в РУП перехрещувалися різні течії, але найсильнішим був вплив соціял-демократичний, російський. З 1905 року РУП перетворилась на Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію (УСДРП), яка домагалася автономії України з сеймом у Києві. Ця еволюція довела РУП до розколу: від неї відділилася Народня Українська Партія, а в 1905 році — Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія.

Року 1905 засновано нову — Українську Радикально-Демократичну Партію; гаслами її були: автономія України та земельна реформа. Членами партії були видатні особи: С. Єфремов, Б. Грінченко, Ф. Матушевський, Д. Дорошенко та інші.

Кінець 1905 року позначився значними полегшами для українського руху. В серпні 1905 року університетам повернено автономію. Наприкінці року засновано Вищі Жіночі Курси у Києві, Харкові, Одесі та інші високі школи. В університетах України засновано катедри українознавства. Українські земства порушили знову питання про дозвіл викладати в народних школах українською мовою. Українські театральні трупи дістали дозвіл влаштовувати вистави по всіх містах. Засновувалися українські товариства, клюби, «'Просвіти», які вели українознавчу роботу серед малосвідомих людей; засновували філії по селах, організували бібліотеки, читальні. концерти.

Року 1905 з'явилася перша газета українською мовою: «Хлібороб»; ії видавав у Лубнях В. Шемет. Після того у Києві мала виходити газета «Громадське Слово», але напередодні виходу першого числа арештовано її редактора С. Єфремова. Тоді почали видавати «Громадську Думку». Цю газету педагогічна та духовна влади заборонили передплачувати. Почали виходити газети у Полтаві, Катеринославі, Одесі, Харкові. Здебільшого це були тижневики. Усі вони опинилися під підозрою адміністрації і часто могли вийти тільки перші їх числа.

Доводилося мати резервовий дозвіл адміністрації на випуск іншої газети, на інше ім'я. Багато редакторів було заарештовано.

Року 1906 заарештовано кількох співробітників «Громадської Думки» з редактором С. Єфремовим. У 1906 році дозволено поновити це видання під новою назвою — «Рада»; видавцем її був Є. Чикаленко, редактором — М. Павловський.

Увесь час в Україні не припинялися страйки та повстання робітників. Найбільшої сили вони прибрали у грудні 1905 року. У деяких місцях відбулися між повстанцями та військами криваві бої, внаслідок яких були сотні забитих та поранених. Нерідко військові частини приєднувалися до повстанців або відмовлялися їхати на придушення повстань. Так було в Катеринославі в Бердянському полку. 16 грудня 1905 року начальство з Катеринославу скаржилося командуючому Одеської Військової Округи: «арештування (повстанців) неможливе за браком надійних військ». У Харкові 12 грудня того ж року викликали артилерію для придушення повстання, в якому забито та поранено коло 120 людей. У Києві осередком повстанців було передмістя Шулявка, де постала своєрідна «республіка» на чолі з Радою Робітничих Депутатів; поліція і жандарми боялися туди входити. Значних розмірів повстання вибухли в Одесі і Миколаєві.

Найбільшого успіху досягли революціонери у Донбасі, де повстання почалося у середині грудня 1905 року; повстанці зайняли всю залізницю. Центральне місце у повстаннях Донбасу належить Горлівці, де війська з трудом придушили повстання.

У 1906 році революційний рух почав спадати. Невдачі 1905 року, численні людські жертви, жорстокі репресії, розстріли, заслання на каторгу сприяли зменшенню повстань, але в роках 1906-1907 вони ще вибухали час від часу — найчастіше 1-го травня. По всіх губерніях Украіви обнизився відсоток робітнитав, які брали участь у страйках.

Наприкінці 1905 року почалися «усмиренія» селян. На села виряджали військові загони, переважно кавалерії та козаків, які робули екзекуції на місці та заарештовувати селян. Подекуди, як у Погорільцях, Сосницького повіту Чернігівської губернії, у Батурині, Коногіпського повіту, між селянами та військами відбувалися бої. Великого розголосу набула боротьба селян Великих Сорочинець, Миргородського повіту Полтавської губернії, де забито помічника «ісправника» Барабаша, який з'явився з козаками. Багато селян виарештувано. Письменник В. Короленко в газеті «Полтавщина» виступив з докладними інформаціями про цю «Сорочинську трагедію», про безправство й жорстокість представників адміністрації.