Главная История Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

ІІІ. УКРАЇНА В ДОБІ ДИРЕКТОРІЇ

1. Директорія у Києві

18-го грудня 1918 року Директорія УНР урочисто вступила до Києва. На Софійській площі відбувся молебень і військова парада. 26-го грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського (УСДРП).

Становище нової влади було дуже тяжке. Та велика армія повстанців, що забезпечила тріюмфальний рух на Київ. розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити. панську землю (Центральна Рада рішенням від 26 грудня 1918 року ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу). Україна була оточена ворогами з усіх боків. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількістю і якістю. Негайно, після повалення гетьманату, посилився рух советських військ на Україну, На південносхідньому кордоні зростали російські антибольшевицькі сили під командою генерала Денікіна. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами. Український уряд не мав спільників, не мав підтримки. Німецька та австроугорська армії, які, згідно з мировим договором з Антантою, мали охороняти Україну від большевиків, поки Антанта не перебере на себе окупацію, нездатні були до боротьби. Вони теж розклалися і раптом обернулися на збіговисько озброєних людей. По всій Україні німецьке військо тримало «невтралітет», солдати здавали зброю, амуніцію й шукали нагоди до виїзду.

Становище уряду було тяжке й тому, що всередині його не було єдности, не було спільної лінії в політиці. Єдине, що на перших кроках об'єднувало уряд, була боротьба проти Гетьмана та його уряду. Директорія, як згадано вище, оголосила Гетьмана поза законом, і кожний громадянин, що зустрів би його, повинен був арештувати його і передати в руки республіканських властей. Частина гетьманських міністрів була заарештована, інші виїхали або перейшли в підпілля. Арештовано й вивезено до манастирів — митрополита Антонія (Храповицького), єпископа Євлогія та кількох православних священиків. Тоді в Україні не було ще окремої Української Церкви, і ці арешти справили дуже негативне враження. Значну частину службовців звільнено. Був проект зліквідувати Українську Академію Наук, «як витвір гетьманату». Декрети гетьманського уряду занульовано.

Заборонено вживати російської мови. Наказано заміниті: російські вивіски на крамницях та картки на дверях — українськими і т. п. Захисників гетьманату, яких взято в полон, ув'язнили — частину в Дарниці (останнє місце боїв за Київ), а більшу частину в Києві, в будинку Центральної Ради.

Політична структура України була така: представники політичних (соціялістичних) партій, на початку грудня 1918 року, ухвалили, що найвища влада належить Директорії з п'ятьох осіб (В. Винниченко голова, С. Петлюра, О. Андрієвський, Ф. Швець та А. Макаренко). а законодавча влада належить Трудовому Конгресові, «обраному трудовим населенням, без участи поміщиків та капіталістів». Така структура, природно, давала привід ворогам України обвинувачувати Директорію в «большевизмії.

В уряді викликало дискусії поняття «народ». Прем'єр В. Чехівський настоював, що право на участь в Конґресі мають тільки представники «трудящих мас». Але кого визнавати за «трудящих»? Позбавлено ж прав не тільки «капіталістів» та «поміщиків», але й всю інтелігенцію: професорів, адвокатів, лікарів, педагогів середніх шкіл і т. д. Дістали виборче право представники інтелігенції, які мали «безпосередні» стосунки з народом (лікарські помічники фельдшери, вчителі народних шкіл, службовці канцелярій і т. п.). Так розуміли автори інструкції «трудовий принцип». Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях Трудовим радам селян, робітників та «трудової інтелігенції».

У проводі не було певної думки — ні політичної, ні соціяльної. Провід хотів задовольнити всі вимоги «трудящих мас». Більшість його стояла за радянську плятформу, за союз з большевиками проти Антанти. Це були: В. Винниченко, В. Чеховський, М. Шаповал, разом з колишнім президентом М. Грушевським. Друга частина, яку підтримував С. Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти большевиків.

Двох членів Директорії належали до Української СоціялДемократичної Робітничої Партії (УСДРП), і тому з'їзд партії, що його скликано на 10 січня 1919 року, міг мати велике значення. Але на з'їзді не виявилось єдности поглядів, навпаки — позначилось дві орієнтації: «кияни» здебільшого стояли за совєтську орієнтацію (М. Ткаченко, М. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, М. Авдієнко та інші), а «катеринославці» виступали проти советів (І. Мазепа, П. Феденко та інші). Гору взяли противники советів, і тоді прихильники советів, 10 делегатів, відсепарувалися і зорганізували окрему фракцію «незалежних соціял-демократів».

Боротьба з большевицькими військами була дуже тяжка; вони використовували китайців, які з фанатичною твердістю йшли в бій. У Києві запанувала безнадійність. Почалася масова втеча інтелігенції за кордон. Уряд ішов назустріч їй й формував різні дипломатичні місії для виїзду на захід. Десятки людей їхали до Швайцарії, Риму, Відня, Парижу з великими державними коштами, щоб «підтримати престиж УНР».

На нараді уряду 16 січня 1919 року виявились настрої: представники Січових Стрільців, О. Назарук та Ю. Чайківський, запропонували замість Директорії військову диктатуру — С. Петлюру, Є. Коновальця та А. Мельника. Інші — О. Янко та М. Шаповал — настоювали на встановленні совстської влади. Тільки Петлюра говорив проти большевизму. Безпорадність проводу впливала на загальний настрій. Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня й большевизмом з півночі — не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя.

В таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборности України, 22-го січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР з ЗУНР. Представниками від ЗУНР були: Л. Бачинський, Л. Цегельський та С. Витвицький. Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо.

23-го січня 1919 р. почалася сесія Трудового Конгресу. З 528-ох делегатів прибуло 400 та 65 делегатів з Західньої України: Л. Бачинський, Л. Цегельський, Д. Вітовський, С. Вітик, Т. Старух та інші. Партія ес-ерів, що дала найбільше делегатів, поділилася на три течії: ліву — «боротьбисти», які стояли за совєтську владу; праву, яка стояла за демократичний соціялізм; і центр (під проводом М. Грушевського, М. Любинського та М. Шаповала), що зайняв середню позицію між правою та лівою і настоював на передачі влади «трудовим радам селянських і робітничих депутатів». Ця група мала тільки 13 депутатів, не зважаючи на присутність М. Грушевського. Популярність його занепадала, і на голову Конгресу обрали не його, а С. Вітика.

Ситуація, в якій опинився Трудовий Конгрес, була тяжка. Большевихи підходили до Києва. Єдине питання, якому Конгрес присвятив увагу, був вибір орієнтації: чи на большевиків, чи на Антанту. Після промов представників уряду, ухвалено скликати пар.пямснт Великої Соборної України, а тимчасово, до скликання ііпр-чяменту, законодавчу владу та оборону України доручити Директорії УНР, до якої вступав представник ЗУНР—Є. Петрушевич. 29-го січня 1919 р. Конгрес розійшовся.

Боротьбу проти большовицьких військ ускладнювало те, що основу їх становили українські частини, зформовані за Гетьмана для оборони Чернігівщини від больішевиків — Богунська й Таращанська дивізії. Совстські війська йшлі: на Україну без проголошення війни.

Наприкінці листопада 1918 року в Москві утворено «совєтськіій уряд України» і советські війська йшли на «допомогу» цьому урядові. Участь українців в тих військах полегшувала советську пропаганду іі ускладнювала становище УНР. 1-го січня 1919 року большевики без бою зайняли Харків. Запорізький корпус з отаманом П. Болбочаном подався до Полтави, яку довгий час обороняв від большевиків.

Політика Директорії не була спроможна об'єднати українські сили: двох опозицій і з правого 'боку, і з лівого. Почалося «больіііевичення» окремих груп. Перейшла на бік большевпків одна з найбільших повстанських груп, під командою отамана М. Григоріева, яка перед тим довгий час боролася з юши на Південній Україні. У ній було людей не менше, ніж у Директорії. Перейшов на бік большевиків анархіст Н, Махно зі своїм великим загоном, з гарматами. Він діяв в районі від Гуляй-Поля, Кременчука до Катеринослава. Ще більше значення мав перехід на бік большевиків Дніпровської дивізії, що стояла біля Києва, під командою отамана Д. Терпила (Зеленого). Вона прийняла большевицьку програму й розташувалася на південь від Києва, в районі Трипілля. Україна вкрилася повстанськими загонами під командою отаманів, яка не визнавали влади Директорії. Засяг їхніх дій, звичайно, не був широкий: кожний діяв у своєму районі На Чернігівщині діяв Ангел, на Літинщині (Поділлі) — Я. Шепель і т. д. Вони міняли орієнтацію: то ставали на бк Директорії, то переходили до большевиків і вносил й анархію.

Директорія була безсила боротися з совстськими військами, із плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією. Вона мала мізерну регулярну армію, меншу, ніж мав гетьманський уряд. Головними частинами її були: Запорізька дивізія з отаманом Болбочаном на чолі (якому не довіряв Петлюра) і Стрілецька дивізія а згодом корпус Січов.их Стрільців, на чолі з полковником Є. Коновальцем. Це військове з'єднання було найбільш дисципліноване й національне свідоме. Крім того було кілька полків, які залишилися від попередньої доби. Загальною вадою всіх військ УНР був брак кваліфікованих, досвідчених старшин. Це були або колишні старшини російської чи австрійської армій, мало свідомі з національного погляду, або національне свідомі підстаршини, фельдфебелі, а іноді просто «добровільці», піднесені до старшинської ранги. Вони часто не мали ні спеціяльної, ні навіть загальної середньої освіти. Багато закидів висловлювали проти того, що пост Головного Отамана займав Симон Петлюра, цивільна людина.

Усі ці обставини давали підстави для бажання багатьох членів уряду встановити контакт з командуванням військ Антанти, переважно французьким. Війська Антанти окупували Південну Україну і з їх командуванням вели переговори міністер закордонних справ К. Мацієвич та генерал О. Греков, які постійно перебували в Одесі. Але договоритися було тяжко: основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії, і для України не було місця в тому пляні.

Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з большевизмом, Антанта щедро підтримувала російську «Добровольчу армію», на чолі якої стояв генерал А. Денікін: від Антанти діставала вона озброєння, одяг, утримання.