special

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

2. Переїзди Директорії

2-го лютого 1919 року Директорія з Києва переїхала до Вінниці. і Київ негайно зайняли большевики.

Директорія покидала Київ в часи глибокої анархії та зневіри. Шукаючи допомоги, вона знову звернулася до командування військовими силами Антанти, і воно поставило такі умови для переговорів: димісія В. Винниченка, В. Чеховськогота С. Петлюри; контроля Антанти над фінансами України; звільнення з в'язниць гетьманських міністрів та владик — Антонія й Євлогія. Питання про незалежність України не ставилося. Унаслідок цих умов Винниченио вийшов із складу Директорії; він виїхав закордон. Петлюра узяв на себе обов'язки голови Директорії і виступив з партії соціял-демократів.

На вимогу Антанти створено новий кабінет міністрів, несоціялістичний. Головою його став став С. Остапенко, прихильник союзу з Антантою. До кабінету запрошено правих та поміркованих діячів: І. Огієнка (майбутній митрополит Іларіон) Є. Архипенка, О. Шаповала; від галицьких діячів - О. Назарука та інших. Але проти уряду почали бойкот соціялісти. Большевики теж повели агітацію проти Директорії, як «буржуазного уряду».

У лютому-березні 1919 року большевики, зміцнивши наступ, посунули у двох напрямках: на Мозир-Коростень, щоб відрізати війська Директорії від галицьких військ, і в напрямі з Кременчука на Бірзулу, щоб відрізати їх від військ Антанти. Під натиском большевицьких сил, Директорія 6-го березня переїхала з Вінниці до Проскурова.

Сили большевиків збільшував перехід на їхній бік повстанців Григорієва і деяких інших.

Сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. З огляду на це введено нову посаду: головного отамана, якому підлягала вся армія УНР. Пост цей дано генералові Грекову, який перебував увесь час в Одесі, разом з міністром закордонних справ Мацієвичем. Фактично керівництво армією залишилося в руках Петлюри, що викликало тертя між командувачами окремих частин і збільшувало хаос. Командування силами Антанти, не подаючи реальної допомоги, виступало щораз з новими вимогами: виключення з Директорії Петлюри та Андрієвського, передачі Антанті контролі всієї внутрішньої діяльності! Директорії, об'єднання армії Директорії з армією Денікіна.

19-го березня 1919 року большевики захопили Жмеринку й відрізали ввесь Південно-Західній фронт, внаслідок чого армія була поді­лена на три частини — Північну, Південну та Проскурівську.

У Проскурові відбулося останнє засідання Директорії в її повному складі. До неї ввійшов Є. Петрушевич, як представник ЗУНР Після того Директорія поділилася: Петрушевич з Андрієвським переїхали до Станиславова, де почали урядувати майже незалежно. Петлюра, Швець та Макаренко переїхали до Рівного.

Під натиском повстанців отамана Григорієва війська Антанти по­чали евакуацію Південної України: війська Антанти мали 35.000 вояків, російські добровільці — 5.000, а Григоріїв 15.000

Уряд Остапенка, як антантофільський, утратив сенс існування На початку квітня 1919 року в Рівному переведено реорганізацію Директорії: вона складалася тепер з Петлюри, Макаренка, одного представника від ЗУНР та двох від соціялістичних партій- УПСР та УСДРП. Впорядковано функції Директорії та взаємини її з урядом Директорія мала тільки затверджувати закони, що їх укладали міністерства, і давати розпорядження лише міністерствам. На її утримання Рада Міністрів визначила певну суму

Створено новий соціялістичний уряд: головою кабінету став Б. Мартос (УСДРП), міністрами: І. Мазепа, А. Лівицький, М. Ковалевський, Г. Сиротенко. Новий уряд звернувся до народу з деклярацією, в якій закликав до боротьби з московськими большевиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а на повстанців. Але — як соціялісти бойкотувати уряд Остапенка, так праві кола стали в опозицію до соціялістичного уряду Мартоса, обвинувачуючи його в большевизмі. До опозиції належали члени Директорії — Петрушевич та Андрієвський. Опозиція прагнула замінити наказного отамана Осецького отаманом Оскілком, і вночі проти 29 квітня 1919 року зроблено спробу перевороту з намаганням виорати на президента Петрушевича. Переворот не вдався, і Оскілко з однодумцями втекли до Польщі.

Повстання Оскілка внесло в армію ще більшу дезорганізацію. Оскілко встиг стягнути значні сили до Рівного і тим відкрив фронт большевикам. 5-го травня уряд покинув Рівне й евакуювався до Радзивілова, щоб там переформувати військо і підготовитися до наступу на большевиків.

У Галичині громадська опінія була ворожа і до соціялістів, і до Петлюри особисто. Президент Української Національної Ради Є. Петрушевич казав членам наддніпрянського уряду, що Антанта не вірить Петлюрі, вважає його за «большевика», і тому не дасть допомоги, поки він стоїть на чолі армії. «Українська справа загибає від командування Петлюри, армія не вірить йому, бо він не є військова людина». Такого ж погляду трималися й праві кола наддніпрянців, які скаржилися галичанам на неможливість воювати під проводом Петлюри. Однак, не встигли навіть реорганізувати армію — як почався наступ польської армії, 16-го травня поляки здобули Луцьк, де були великі склади військового майна, і взяли багато полонених; далі була зліквідована майже вся Холмська група. Ця катастрофа викликала евакуацію Директорії з Радзивілова далі — до Красного та Тернополя. Поляки продовжували наступ. «Мільярдове майно, яке з великими труднощами вдалося звезти на нашу базу — Броди-Тернопіль-Волочиське — було захоплене польським військом», — писав учасник подій, генерал Капустянський.

У травні-червні 1919 р. в армії переведено ґрунтовні реформи, завдяки яким вона стала дійсно регулярною українською армією — з тієї напівпартизанської, якою була на початку війни.

В перших днях червня українські війська повели наступ на большевиків; 6-го червня зайняли лінію Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець. Успіхи на фронті піднесли бойовий дух повстанців. Тільки незалежні соціял-демократи відмовилися від контакту з урядом Директорії.

У той час соціялісти самостійники, хлібороби-демократи та соціялісти-федералісти, з участю прадставника від галицького уряду підготовляли переворот. Вони хотіли усунути соціялістичний уряд і Петлюру й проголосити Петрушевича диктатором Галичини, а генерала Грекова — генеральним отаманом. Це було пов'язане з вимогою старшин та козаків Запорізького корпусу повернути на командира корпусу полковника Болбачана, який незадовго перед цим був усунутий. Болбачан, видатний воєначальник, дуже популярний в армії. був противником соціялістів. Його заарештовано й розстріляно за вироком суду.

Наприкінці червня і на початку липня большевики відтиснули армію УНР, зайняли Проскурів і підійшли до самого Кам'янця-Подільського. У той же час з заходу йшли поляки, захоплюючи територію Галичини й частину Волині. Осередком політичного та військового життя став Кам'янець-Подільський, і там зосередилася опозиція проти соціялістичного уряду. Соціялісти-самостійники відбували наради в Кам'янець-Подільському університеті. До опозиції належали видатні діячі: професори — В. Біднов, 1. Огієнко, М. Куриленко — комісар Поділля, В. Приходько — голова Подільського губерніяльного земства та ін. Вони подали меморандум, в якому заявляли, що уряд мусить скасувати трудові ради, передати селянам землю за викуп, утворити діловий кабінет з безпартійних і т. д. Але боротьба велася в легальних формах — не заколотів, а дискусій.



 

Created/Updated: 25.05.2018