Главная История Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Духовне життя

а)  Церква

Перші відомості про організацію Церкви в Україні непевні. Патріярх Фотій писав, що в 864 році на прохання князя було вислано до Руен і Візантії єпископа. Можливо, що це був Михаїл, ім'я якого збереглося. Не відомо, що було пізніше, хоч були християни за Ігоря та Олега. Відомості за часів Володимира теж не докладні. Літописи не згадують про первісний устрій Церкви за Володимира. Як її зорганізовано, хто стояв на її чолі — залишається невідомим. Перше-ім'я, яке можна прийняти з певністю, це ім'я архиепископа Івана, який очолював Київську катедру ще за Володимира. Його згадують в добі боротьби Ярослава з Святополком, коли він уживав заходів для канонізації Бориса та Гліба. Треба гадати, що не був він греком.

Року 1037 посів митрополичу катедру грек Теопемпт. Року 1051, з наказу Ярослава, обрано на митрополита священика церкви Спаса на Берестові, українця Іларіона (1051-1054). Після нього — невідомо, якого походження, можливо, теж українець — був митрополит «Переяславський» Єфрем (1055), а далі почався ряд митрополитів, поставлених Константинопільським патріархом: з 1072 до 1147 року, коли на вимогу князя Ізяслава II обрано на митрополита українця Климента (Клима) Смолятича (1147-1154).

Таким чином протягом майже ста років українська митрополія була обсаджена греками, висвяченими патріархом Константинопільським, без погодження з князями.

Згідно з практикою Візантії, митрополії не тільки перебували в залежності від патріярха, але й вся територія їх підлягала візантійському цісареві, як протекторові Церкви. Так, теоретично, Київська митрополія, яка територіяльно перевищувала цілий патріярхат, нібито опинилася під зверхністю цісаря. Повторюємо «нібито», бо на практиці такої залежносте не було: бракувало реальної сили, щоб провести її в життя. Насамперед — на перешкоді стояла віддаленість Руси. Не зважаючи на розмір Київської митрополії (єдиної на всю державу), її поставлено на 60-те місце в списку митрополій Візантійського патріярхату, а пізніше переведено на 70-те чи 71-ше місце. Це свідчить про те, як ставилася Візантія до Української держави.

У Київській митрополії були такі єпархії: в XI ст. — крім Київської, де єпархія об'єднувалася з митрополією: 1. Чернігівська, 2. Во-лодимирська, 3. Білгородська, 4. Переяславська, 5. Юрьївська, 6. Тьмутороканська (?), 7. Новгородська, 8. Ростовська; в XII ст., 9. Турівська, 10. Галицька, 11. Перемиська, 12. Угрівська (перенесена Данилом до Холма); 13. Полоцька, 14. Смоленська, 15. Володи-мирська (над Клязьмою); в ХІП ст.: 16. Луцька, 17. Суздальська, 18. Переяславсько-Заліська, 19. Муромська, 20. Рязанська, 21. Тверська. Після 1240 року зникла Юр'ївська єпархія, а Переяславську перенесено до Золотої Орди під назвою Сарайської.

Єпископи були здебільшого не греки. З одного Києво-Печерського манастиря вийшло бл. 30 єпископів. Згідно з канонами, єпископів обирала громада вірних, але на практиці часто обирав чи призначав кандидата князь.

Митрополити раз-у-раз робили спроби обсадити єпископські катедри греками, але успіху не мали, зустрічаючи спротив князів. Грек митрополит Михаїл, зробивши таку спробу, викликав конфлікт із Всеволодом ІІ і поїхав до Царгороду, при чому заборонив служити в св. Софії до свого повороту.

На вимогу Всеволодового наступника, Ізяслава П, собор єпископів обрав 1147 року митрополитом українця Клима Смолятича, дійсно гідного кандидата — «книжника і філософа». Собор докладно обміркував питання про право обирати митрополита без згоди патріарха. Проте, церковне питання ускладнялося політичною боротьбою Ізяслава П з Юрієм Довгоруким.

Після смерти Ізяслава П, коли Київський престол посів Юрій, Константинопольський патріарх вислав митрополита грека Константина. Константин кинув анатему на Ізяслава II та митрополита Клима і скасував його висвяту. Це свідчить про те, з яким гнівом зареаґувала Візантія на порушення її прерогативи. Головного противника обрання Клима — Новгородського єпископа Нифонта, очевидно грека, канонізованого негайно після його смерти.

Нову спробу обрати митрополитом українця зроблено вже за татарської навали. Митрополит грек Йосиф зник, і катедра вакувала.

Року 1242 Данило Галицький, що був зверхником Правобережної України, обрав на київського митрополита Кирила (1241-1281), якого висвятив патріярх. Але в Києві він мешкав мало, а здебільша перебував у Володимирі над Клязьмою. Після його смерти патріярх прислав митрополита грека Максима, який року 1299 переїхав до Володимира над Клязьмою.

Переїзд митрополита київського до Володимира над Клязьмою викликав у галицьких князів бажання мати митрополита для Га-лицько-Волинської землі. Року 1303 висвячено в Царгороді на митрополита галицького Ніфонта (1303-1305). До Галицької митрополії прилучено єпархії: Володимирську, Перемиську, Луцьку, Туровську і Холмську. Новій митрополії в ряду митрополій патріярхату дано 81-ше місце.

Галицька митрополія існувала недовго. Наступник Ніфонта, Петро Ратенський (1305-1326), 1309 року став митрополитом «всея Руси» і перебував постійно в Москві. Його наступник, грек Теогност (1326-1353), добився ліквідації Галицької митрополії - року 1347 патріярх видав грамоту про прилучення Галицької митрополії («Малої Руси») до митрополії Київської (властиво Московської — на підставі «неохоти вірних» до цього поділу, про що повідомив патріярха... московський князь Семен).

З цього стислого переліку справ видно — з одного боку — хоч і рідко здійснюване, прагнення України до автономії Церкви, а з другого — зародження тих конфліктів, які кінець-кінцем призвели до втрати Україною власної Церкви.

Духівництво становило окрему групу населення, яка поділялася на дві верстви: чорне духовенство та біле. Чорне — ченці — відігравало в житті велику ролю. До манастирів ішли представники вищого боярства, князі, наприклад, Святоша (Святослав), син Давида Святославича Чернігівського, який став ченцем Києво-Печерського манастиря, виконуючи всі чернечі обов'язки: працював як чорнороб, був вратарем і т. п. Також вступали до манастирів княгині, князівни. Дочка Всеволода, Янка, була ігуменею заснованого для неї в 1086 році Янчиного манастиря.

Серед манастирської братії було багато представників вищого боярства. У Києво-Печерському манастирі буди, наприклад, Теодосій, син заможного курського урядовця; Варлаам, можливо, син Яна Вишатича, Єфрем, що був найближчим до князя урядовцем; Мой-сей Угрин — брат улюбленця князя Бориса; Никон «з великих града». В тому ж манастирі були визначні вчені Нестор, Іларіон, Никон, маляр Алімпій, лікар Агапіт, які вели літописи, переписували книги, провадили різні школи. Такі ж інтелектуальні сили були у Видубицькому манастирі.

За підрахунком Є. Голубинського, в Києві було 17 манастирів, в Галичі — 5, у Чернігові — 3, Переяславі - 2, у Володимирі та Тьмуторокані — по 1. Більшість з них була заснована князями, але були й манастирі, засновані самими ченцями.

Перше місце серед манастирів України належало Києво-Печерському, що його заснував преподобний Антоній, постриженець Афону, а остаточно зорганізував третій ігумен, преподобний Теодосій, який впровадив суворий Студійський устав, що зобов'язував братію до аскетизму. Цей манастир став зразком для інших манастирів і мав великий моральний вплив на князів і все суспільство.

Другу частину духівництва являло парафіяльне, біле: священики, диякони, дяки, паламарі, причетники. Число білого духівництва було дуже велике: в Києві, за вказівкою Тітмара Мерзебурзького, року 1018 було 400 церков, а літопис зазначає, що під час пожежі в Києві 1124 року згоріло 600 церков. В деяких церквах було по кілька священиків. До цього числа треба додати людей, зв'язаних з церковним життям: «проскурниць», жінок духівництва та їхніх дітей, а крім того — «задушників», «прощеників», ізгоїв, людність сіл, подарованих церквам «на спомин душі». Всі вони являли окрему категорію людей, залежних від церкви і вилучених з-під загальної юрисдикції.

Чимало судових справ, дійовими особами яких були люди, незалежні від Церкви, теж належало до церковного суду: всі злочини проти моралі, порушення законів Церкви, як двоєженство, неправі шлюби, розпуста, ворожбитство, родинні сварки і- т. п. З цього видно, що єпископи мали дуже широку компетенцію. До цього треба додати моральні впливи єпископів на князів. Було чимало випадків, коли єпископи стримували їх від неправих, жорстоких учинків. Вони часто виконували дипломатичні доручення, їздили в посольствах князів.

Прибутки Церкви складалися насамперед із «десятини» з князівських маєтків, як зробив це Володимир з утриманням Десятинної церкви, далі йшли пожертви князів та заможних людей. Поволі манастирі ставали землевласниками: їм офірували в заповітах села, різні добра. Князь Ярополк Ізяславич (той, що їздив 1075 р. до Риму) офірував Києво-Печерському манастиреві всі свої маєтності; дочка його, Анастасія, за життя дала 100 гривень срібла та 50 гривень золотом, а по заповіту — все майно «до повойника». Чоловік її, князь Гліб Мінський, дав 600 гривень срібла та 50 золотом. В Патерику Печерському є багато вказівок на великі офіри (наприклад, Шимон-варяг дав пояс із золотом на будування церкви). Але треба мати на увазі, що заможними манастирі ще не були. Патерик Печерський — твір ХІІ-ХІІ ст., дає багато вказівок на те, як бідували ченці, не мавши навіть борошна на хліб, і в'язали різні речі, які носили продавати на ринок. А це ж був найбагатший манастир.

Християнство мало великі успіхи, які дають підстави вважати, що коріння його в Україні-Русі сягало значно глибше за добу Володимира. Велике число церков, манастирів, людей, що прагнули чернецтва, поширення паломництв поза межі України — до Святої Землі, Афону, до Царгороду — свідчать про побожність людей. Відомо, що вже Антоній, основоположник Києво-Печерського манастиря, був пострижений на Афоні в XI ст. На початку XII ст. Данило застав в Єрусалимі багато новгородців та киян. Захоплення паломництвом до Святої Землі викликало навіть протест духівництва, бо, мовляв, паломництва «нищать нашу землю». Ходили люди й до Риму.

Про інтерес до церковник питань свідчить просякнуте побожністю «Поученіє дітям» Володимира Мономаха. Він повчає регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви. Ледве чи такий настрій був властивий тільки йому самому... Сотні примірників житій святих, Міней, Прологів, не кажучи про Євангелія, переписували по манастирях, і це свідчить про потребу суспільства в такій літературі.

Такі християнські настанови головним чином властиві були князям, боярству, міщанству великих міст. Іншим життям жили грухі села, де людність ревно додержувалася старих поглядів, обрядів, вірила в духів, пам‘ятала Перуна, Хорса, Мокошу. Поволі старі, поганські вірування з'єднувалися з новими, християнськими, утворюючи «двоєвір'я»: «кутя» — Свят-Вечеря, «Маслениця»— зустріч бога-сонця, Іван Купало — свято весни. Перун злився з пророком Іллею, Волос —із св. Власом, Даждь-бог - із Св. Юрієм. Стара поганська віра внесла радість життя з природою в аскетизм християнства, і ця ясність, радість відбилася на всьому мистецтві, житті. Ясно, якщо було на Україні-Русі багато чужинців, потребували вони свої церкви. У XII ст. ірляндські монахи заснували в Києві костьол св. Діви. Історик Г. Лужницький пояснює заснування цього костьолу тим, що австрійським герцогам треба було створити своїм купцям якнайкращі умови для торгівлі. За купцями з Реґенсбурґу йшли ченці з манастиря св. Якуба, за купцями з Австрії або Штірії — ченці з Відня. Латинські храми згадується не один раз в літописах. Наприклад, року 1203, під час руйнації Києва Рюриком, латини «затворилися в своїх церквах». Були латинські храми в інших містах-, у Переяславі року 1154 половці спалили «лядську божницю» св. мученика Мартирія. Року 1142 ірляндський манастир у Києві запустів.

Крім бенедиктинців були в Києві домініканці з Польщі, які ще перед 1228 роком мали там манастир та конвент. Року 1232 приїхав для керівництва манастирем Яцко Одровонж. В 1233 році Володимир Рюрикович вигнав домініканців з Києва, і вони перенеслися до Галича. В Галичі, на початку XIV ст., оселилися франціскани. Вони мали свій вікаріят, до якого входили манастирі Львова, Городка, Галича, Коломиї. їм допомагала дочка Льва та Констанції Угорської, Святослава, яка стала черницею манастиря в Старому Сандо-мирі. Франціскани допомогли заснувати католицькі єпископії в Галичі, Перемишлі, Львові.

Православ'я ХІ-ХП ст. у своїй масі не було вороже наставлене до католицтва. Постійні стосунки різного роду з чужинцями — варягами, німцями, уграми, поляками сприяли толерантності у релігійних питаннях. Численні шлюби князів з чужинками, а за їх прикладом, треба гадати, й бояр, ще більше посилювали цю толеранцію. За три століття було їх близько 60 з католиками та католичками і тільки 13 з візантійськими цісарями.

Вище вже зверталося увагу на такі вияви толеранції, як звернення Ізяслава до папи, «Сказання про перенесення мощів св. Микола», до Барі», враження Данила-паломника з Святої Землі, пожертва Романа Ерфуртському манастиреві, коронування короля Данила. Цікава реакція ченця-літописця на хрестоносні походи: з приводу походу Фрідріха Барбароси він писав, що німців, які загинуть в боротьбі за визволення Гроба Господнього, Бог «причте до... избранного стада в лик мученицький». Митрополит Кирило, радячи Данилові звернутися до короля Угорщини, казав йому: «він однаково ж християнин» ..

Таких прикладів можна знайти значно більше. Природно, що вони викликали гострі протести збоку митрополитів-греків, які при-, носили в Україну завзяту полеміку Візантії з Римом. З різкими полемічними статтями виступали митрополити —- Леон, Георгій («Стязание з Латиною»), Никифор (послання до Володимира Мономоха та Ярослава Святополковича). Зокрема різко написане послання Теодосія-грека до Ізяслава II. Про ці полемічні твори М. Грушевсь-кий писав, що вони «великої чести авторам їх не приносять» і «доходять до повного відчуження від латинників— наказів не їсти з ними із однієї посудини.